Розділ «XXIII»

Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город – нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті – нема. Стоять серед двору, турбуються:

– А що, як він собі щось заподіяв?

– Чого доброго, він шалений!

Дивляться одна на одну великими зляканими очима.

– Кого ви шукаєте, дівчата? – обізвався з клуні Валя.

Зразу до його обидві:

– Віті не бачив?

– Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…

– Чого? – і голос затремтів у дівчат.

– Так… хворий.

Дівчата зблідли:

– Що ж таке трапилось?

– Та нічого. видужає, – чогось не хотів казати Валя.

Раптом Настя в плач:

– Чому ти не кажеш?

Валя здивовано глянув на дівчат:

– Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться… меду обжерся, тепер болить живіт… Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.

І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою – пирск, друга – пирск, і, слова не сказавши, бігцем – на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:

– Валю… І нащо… ти… сказав?