Розділ «ІІ»

Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.

Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.

Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.

Щось ляснуло його по плечу.

– Здоров, Валю!

Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.

– А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, – сказав Вітя. – Ти ж збирав екскурсію на село?

Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.

– Збирав, – сумовито промовив він, – та з нашими учнями хіба організуєш що путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось – так один – «мені зараз не можна», другий – «мене не пускають удома», а інші тільки пустили з школи, порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех… Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?

У Валі блиснули очі:

– Вітька! – ляснув він несподівано товариша по плечу. – Скільки ще зосталось канікул?

Вітька подумав:

– Та ще більше місяця, – а що хіба?

– Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.

– Куди? – засміявся Вітя.

– В мандрівку, на села, слово честі – давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле…

Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.

Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.

– Хіба от що, – перебив він Валю, – чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину… У них, казали, пасіка є, – хоч меду наїмося.