Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.
Згадав: бруд, рвоти… фе… Гидко стало.
Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: «І-і! Наробив же я шелесту!»
Рішуче:
«Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив».
Аж ось чогось стала перед очима Настя.
Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: «Чи я її цілував, чи вона мене?» Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле, радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це тобі, Вітько, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь – до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І вірші зуміє написать не згірше Костя.
Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в коханні – вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він пробував написать вірш – не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш! Костеві й не снився такий!
Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати зручного місця.
Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб’є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне головою – одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам собою й вірш складався. «Ух, і напишу ж!» Пішов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в квітах – у жовтих, червоних, синіх… Пече сонце. Душно. Ніби сам пропахтівся квітками. Здається, не піт – пахучі краплі дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав продумані раніш рядки:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче…
Далі – як одрізано.
Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх – ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
Очі в небо, олівець в небо, думає; лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув… Гризе олівець, кусає, мучить його, ні, не напише. Повторює по кілька разів, розганяється:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Олив'яний перстень » автора Васильченко Степан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XV“ на сторінці 1. Приємного читання.