Розділ «XIX»

Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на «користь». Про це подбала Соня. Помешкання – недобудований «гамазей» за селом, п’єса – твір Василя на одну дію, що ставили в школі: «На баштані». Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця – Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю – засоромилась, почервоніла, замахала руками: «Куди мені, грішній», – і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла – боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі – аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь – спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки – він гримує Настю з кам’яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями – він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:

– Починайте! Та починайте ж бо!

Настя не встоїть на місці, тупає ногами:

– Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?

Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:

– У-у-спіємо.

Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли – очей не одведуть:

– Як картина!

Василь гордо витирає руки:

– От тепер можна й третій дзвоник давати.

До суфлера:

– Валю, гляди ж, вивозь!

Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з’явилась на сцені – так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування – все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п’єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, – цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.

Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені – мовчанка. Соня вхопилася руками за голову, бігає: «Скандал!»

Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость – піт патьоками, за голову хапається.

– І що він робить! Що він робить! Провалив п’єсу! Вискакує Настя, як буря, очі віють іскрами.

– Усе пропало! Усе! – До Костя:

– Ну, а ти? Ти пам’ятаєш, що ти молов?

Соня кидається до одного, до другого, благає: