Розділ «VII»

– А ось і наша хата!

В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.

– Василю, візьми рядно та розстели під грушею – вечеряти будемо надворі.

Кость схопивсь вперед Василя – і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:

– Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? – тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:

– Ні, я дуже рада. – І далі, подумавши: – Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю…

– А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, – не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.

– Як же це? – зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.

– Кость! – гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:

– Хай розкажу після! – Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:

– А потім ти мені приснилася… Далі повернувся:

– Іду! – І вистрибом через колодку.

– Го-го-го!

Замість скатерті – на моріжку рядно, миска, дерев’яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.

– Вітя, де ти там? Вечеряти!

Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:

– Що то у вас під хатою?

– Де?

– Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам’ятники… Василь зареготав.