Розділ «XVI»

Дід Маркіян викохує сад «по книжках», і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук… А вродило цього року – листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею – солом’яний курінь. Коло куреня – яблука, груші, сливи – в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом’яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на «інтерес»: проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись «гусячим кроком».

Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв – хотілось іще, все ж вирішили – іншим часом.

– Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя – редактор), а я на часину на село піду.

Побачив дітей коло тину:

– А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук?

Далі вернувся до дітей:

– Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, – тоді дам:

Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із «Кобзаря»:

Славних пладідів великих

плавнуки погані…

– Отак! – промовив задоволений дід Маркіян. – Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.

Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: «Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян. «Повезіть до діда Маркіяна»… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: "Невже ж це ти, мій славний, юний друже?» Обійми, стискання:

«Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам’ятаєте…» Голос за спиною:

– Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.

Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махнув рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.

– Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:

– Я на одну хвилинку.

Озирається:

– Як же у вас тут гарно-гарно…