Розділ «III»

В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.

– Костю! Костю!

Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:

– Вставай, он до тебе прийшли.

– Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? – спросоння змагався Кость.

– Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:

– Де вони?

Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:

– Хто тут такий? – А далі впізнавши: – А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?

– Ходімо далі, щось скажемо, – промовили ті таємничо, як змовці.

Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур’янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.

– Заждіть… Як же… Гм… Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? – Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.

– Та кажу ж – до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.

– Та це ви справді чи так тільки? – одкашлявшись, радісно промовив він.

– Як «так тільки»? Справді! – рішуче обоє разом промовили товариші.

– До Бондарів?

– До Бондарів!

– На Полтавщину?

– На Полтавщину!