Розділ «РЕДАКТОР КАРК»

А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.

I було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирає, ще напирає. I мовить руда борiдка з сумом:

– Не придавiть зовсiм!

…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:

– Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:

– Iдiть випийте води!

Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.

XII

Вогкий грунт притягує: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вмiє жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечерi – задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м’язкi. Знаєте: грунт, рiлля – пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, i зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчної змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини – i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями – i тiльки. За заводським парканом тиша – нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирає темно-синю височiнь.

Редактор Карк заговорив до дiвчат:

– Вiдкiля ви?

– Хi! хi! хi!

Але одна смiливо сказала:

– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.

– Вiдкiля це ти знаєш?

– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаємо. I заспiвала:

Ципльонок жареной, ципльонок вареной,

Ципльонок тоже хочiть жить.