Розділ «РЕДАКТОР КАРК»

…Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…

– А я вам хочу ще сказати.

Це Нюся.

Карк:

– Говорiть.

– Не думаєте ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.

…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим – над вечором, над мiстом.

Редактор Карк:

– А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiї з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.

На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

Карк згадав: український мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Український мужик i на заводi – вiн усюди український. Буває вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiє умирати.

Це було в листопадi. Український мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало їх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

– Простiть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й у ярках – ярки багато знають…

Я: на те революцiя, на те боротьба.

Вiн, редактор Карк:

– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав:

– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?

Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала: