Розділ «19»

– «Нічого не казав», – передражнює Ілона співрозмовника. – Какие вы все трусливые, а ещё мужчины. Как всё измельчало. Вот поэтому Марианна тебе изменяет. Правильно делает… Всё, разбежались.

– Не ображайтесь…

Привид Ілони навіть не дивиться на співрозмовника, перестрибує через лавку й зникає за каруселлю. Ярковський вже здогадався, чиє обличчя ховається під каптуром, тому спрямовує свій маленький портал за жовтими кросівками.

«Значить, Данило знав про отруту, – міркує еспер, синхронізуючи рух порталу з кроками привида. – Чи ця обставина якось пов’язана з тим, що Маріанна відбулась найлегше за всіх? Сумнівно. Данило знав, або ж міг передбачити, що Ілона спробує отруїти Пшеладовську, котра радше за все й познущалась над її походженням. Те, що Бусурманко поміняє пляшки на тацях і отруту отримають сама отруювачка та її салонна партія, Данило знати не міг. Відповідно, не зміг би попередити дружину».

«А може, він щось передчував?» – несподівано озвалось розумне згущення.

«Тобі щось відомо?»

Але згущення й цього разу не зраджує своїм звичкам, загадково мовчить й ледь відчутно вібрує. Хто ж тепер дізнається, чи передчував щось автор оповідання про дівчину, що годувала собою комарів, чи нічого не передчував, думає Ярковський. Ніхто. Еспер згадує свій візит до триста другої кімнати Паркового Дому. Невже тоді він бачив автора отрут? Невже той бородань у футболці і є тим «шакалом», якого так прагне знайти Осинський. І для чого він потрібний чоловікові Пелагеї – лише для отримання протиотрути? Чи для чогось іншого?

А попереду, тим часом, поміж парковими деревами і кущами миготять жовті кросівки. Ось закінчується парк, починаються вулички, забудовані двоповерховими «сталінками», а за ними тягнеться й тягнеться неозора руїна, яка двадцять років тому була скупченням складів, промбаз та заводів – від цукрового до цементного. Власниця кросівок потрапляє на індустріальне румовище крізь дірку в бетонному паркані. Есперові простіше – його сингулярність проходить крізь бетон, як куля крізь пасмо туману.

«Куди це вона йде?» – запитує він себе та розумне згущення. Останнє продовжує гратись в партизанів.

В опорній реальності все місто знає, що нічні прогулянки закинутою промзоною погано закінчуються. Але привид Ілони впевнено перестрибує через рівчаки, протискується між їржавими баками та піднирює під залізничні платформи. Привид, розуміє Ярковський, прямує знайомим маршрутом. Прямує до найбільш віддаленої від міста, густо вкритої дикоростом ділянки, де височіють закіптюжені стіни обідраних збирачами металолому заводських корпусів. Ось привид завертає до споруд, де колись знаходились фарбувальні камери ремонтно-механічного заводу, ось він відчиняє непримітні двері і зникає у лабіринті переходів.

Сингулярність влітає до будівлі й на мить втрачає просторову орієнтацію. Клапті темряви та пасма попелястого світла закручуються перед Ярковським.

«Вихори застійних енергій», – коментує розумне згущення. Еспер навіть не намагається спитати, що воно має на увазі. Від згущення пояснень фіґ дочекаєшся.

Тим часом летючий портальчик стабілізується. Ярковський повільно закручує сингулярність, щоби оглянути незнайоме місце. Він помічає рух за бетонними колонами, що підтримують високу стелю, і спрямовує сингулярність до них. Він проходить крізь одну із колон і опиняється над бетонною платформою того, що колись було фарбувальним майданчиком. Стелю над ним частково розібрано і нереально яскравий повний місяць щедро заливає платформу світлом. Привид Ілони стоїть посередині шестиметрового бетонного диску, на якому жовтою фарбою намальована велетенська пентаграма. На чотирьох її променях біліють людські черепи, а на п’ятому Ярковський помічає ще одного привида.

Еспер не стримує здивованого вигуку. Це та сама відьма, яку він бачив у примарному місті шістнадцятого століття. На ній з одягу лише дротяна пектораль, а тіло розмальоване чи то чорними зміями, чи то драконами.

– Кого ти сюди привела? – запитує вона Ілону.

– Ты о чём? – сполохано озирається та.

– За тобою хтось ув’язався.

– Я была осторожной, я по маршруту много раз проверялась, – Ілона зістрибує з платформи, заглядає за колони. – Нет-нет, этого быть не может. Здесь нет никого.

– Я відчуваю хумена, – наполягає відьма. – До тебе причепився хумен. Він тут.

– И что теперь делать?