Розділ «19»

Бігти за викрадачкою не випадає, бо навколо немало людей, здатних за мить вполовинити залишену без догляду колекцію. Але й попускати такого нахабства не можна.

«Біжи за нею!» – просинається розумне згущення. Він наказує тілесній станції бігти. Та опирається наказові, робить безладні рухи, відтак все ж таки підводиться, залишає свій пост і йде в тому напрямі, куди зникла Ілона. Колеги Ярковського-старшого проводжають молодшого тривожно здивованими поглядами. Один з колекціонерів, здається есперові, щось каже малому. Не відволікатись. В нього є мета, важливіша за проблеми темпоральних привидів. Він переслідує дух злодійки з древнього відмацького клану. «Обрану змієм», – як визначив інший (навдивовиж знаючий і балакучий) привид. І не важливо, що злодійка виглядає як дівчинка у жовтих сандалях. На петлях демони ховаються і в ангельських подобах.

Межова концентрація.

Жовті сандалі.

«Треба зачепитись за ці кляті сандалі», – вирішує еспер. Мандри петлями навчили його шукати й знаходити «якорі» – яскраві деталі і форми, якими впійманий час маркує свої заплутані стежки. Він рушає до виходу з Ампірної зали й одразу наштовхується поглядом на рухливі жовті плями – привид Ілони вже в коридорі і швидко йде до сходів.

Ноги тілесної станції наче ватні, вони фатально не встигають за спритними ніжками у жовтих сандалях. Відчуття безсилля змушує вібрувати навіть розумне згущення.

Він у коридорі. Оглядається. Ілони ніде немає.

Тілесна станція повільно – так повільно, що хочеться прискорити її копняками – чалапає сходами до другого поверху.

«Треба на третій», – підказує розумне згущення.

«І що там?»

Розумне згущення мовчить. Сходинка, друга, третя, одинадцята. Він змушує малого Ярковського подивитись вгору. І завмирає.

Зі сходового майданчика звисає й дивиться просто йому в очі велетенська змія. Змія з жовтими фасетковими очима і членистими вусиками, неможлива в опорній реальності напіврептилія-напівкомаха.

«Почалось!» – він навіть радіє цьому прояву тутешнього божевілля. Петля лише прикидувалась правильною, а тепер показала свою звихнену сутність. Колір вказує на стежку перетворень: жовті сандалі передають естафету жовтим очам. За мить стежка може привести до жовтої стелі, або до жовтого мавпячого хвоста – впійманий час щедрий на форми; проте кольоровий маркер поведе еспера слідами вплетених у цю реальність вчинків і вражень – далі й далі, до нових божевільних видінь.

Він змушує тілесну станцію зробити ще кілька кроків і раптом відчуває, як щось тече під її штанами.

«Перелякався», – йому стає шкода станції; все ж таки це не хтось, а він сам, Олександр Ярковський-молодший, його частково самобутнє (але все ж таки самобутнє, живе, мисляче) відображення на одній з бічних ліній часу. Він дивиться в жовті очі змії й раптом починає розуміти, що зараз тіло малого помре вкушене, розірване або ж задушене гадом. І він не знає, що буде далі з його власною свідомістю.

Існування.

Неіснування.

Щось третє.

«Думаєш, тут можна ходити безкарно? Невдовзі зрозумієш…» – це не пам’ять підказує, це злорадне розумне згущення цитує привида Бусурманка.

Його лише починає охоплювати жах, коли живий вихор з пір’їв і ненависті навалюється на змієподібне чудисько. Хижий птах запускає кігті й дзьоб у гаспидову плоть, жовта кров бризкає навсібіч. Змія підтягує довге тіло, напружує, розгортає його, немов батіг; лише тепер еспер бачить, яка вона величезна і сильна. Тіло-батіг намагається влучити в нападника, зламати його крила, збити на сходи, розтрощити кістки об мармур. Але птах блискавичним маневром ухиляється від удару. Батіг ляскає об стіну, сиплеться штукатурка, відламується і падає шматок ліпнини. Змія судомно скручується. А орлині кігті вибирають залишки комашиних очиськ, деформують і нищать тілесну станцію Жовтого духу.