Розділ «19»

Ярковський не дивується появі птаха.

«Все як у Ніцше, – його думка блимає, наче сигнальна лампочка. – Де змія, там і орел».

Він вже здогадується, хто прийшов на допомогу. Здогадується, завдяки цитаті. Солтис полюбляв перечитувати той уривок із поеми Ніцше, де Заратустра у супроводі змії і орла виходить назустріч Сонцю.

Аве, Наставнику!

Дитяче тіло, у якому він мешкає, нічим не здатне допомогти могутньому духові, що незнамо як промкнувся до цієї звихнутої петлі, до Логова, де змії влаштували есперові пастку. Ярковський наказує тілесній станції відступити, щоби не потрапити під удари зміїного тіла. Але не встигає.

Хвіст потвори підсікає ноги малого, як серп – стеблини достиглих злаків. Навколишній світ перевертається, спалахує червоним, відтак занурюється у темряву. Але оператор впійманого часу не дає есперові ані секунди на переляк. Темрява навколо Ярковського відчутно змінюється. Тепер це вже не темрява безодні, а нічний простір нової петлі. Ліхтарі ледь освітлюють цю частину парку, а за великою каруселлю згустились окантовані місячним сяйвом тіні. Там причаїлись двоє – чоловік і жінка.

Обличчя чоловіка роздивитись не вдається. На ньому куртка з просторим каптуром. Жінка обмотала голову хусткою. Але еспер знає, хто вона, тому що навіть темрява не здатна приховати ядучо-стронціанового кольору її кросівок.

«Вона», – підтверджує розумне згущення.

Ярковський намагається визначити, що саме править йому за тілесну станцію. Марно. Він не бачить й не відчуває жодного тіла. Він також не відчуває властивостей ока – бічного зору, змигування, бінарного бачення. Його точка споглядання висить між двома старими липами на висоті людського зросту. Судячи зі всього, вирішує він, нова петля наділила його цінними властивостями. Солтис сказав би: властивостями сингулярного мікропорталу.

«Цікаво, чи здатна ця підвішена сингулярність сприймати звуки?» – міркує еспер й відразу отримує відповідь. Жінка у жовтих кросівках каже голосом Балтерової небоги:

– Я хочу, чтобы она умерла.

– Тут вам ніхто не поможе, – голос чоловіка здається Ярковському знайомим. – Якщо вам так приперло…

– Мне нужен яд, – перебиває співрозмовника привид Ілони. – Надёжный яд.

– Це не до мене, – чоловік оглядається; певно боїться, що хтось може підслухати. – А ви ще подумайте, чи варто взагалі брати гріх на душу, вбивати людину за такі дурниці.

– Дурниці? – жінка презирливо пхикає. – Это для плебеев мелочи жизни, а я не плебейка. Она меня по всем статьям унизила, понимаете? В присутствии Варвары Владиславовны, в присутствии Пелагеи Дмитриевны и всех-всех эта тварь втоптала меня в грязь. А ещё этот Цыпорин, эта мразь… При всех, публично перетряхивать моих предков. Издеваться над их памятью, над родовой честью. Учёная скотина… Да что я тебе рассказываю, ты же всё сам слышал. Всю эту… гадость. И что, по-твоему, я, после такого оскорбления моей родовой чести, должна утереться и пойти лесом, да?

– Ілона Ігорівно, ви зовсім від землі відірвались. Яка родова честь? Ви що, у замку народились?

– Тебе не понять. Лучше скажи, где найти яд.

– Я знаю, що у Люби Косаченко, секретаря обласної Спілки письменників, племінник має за хоббі екстремальну фармацевтику. Він офіс орендує у Парковому Домі. Кабінет триста другий. Там на дверях табличка «I-TА». Продає запчастини для комп’ютерів.

– Торговец батарейками разбирается в ядах?

– Сам не розуміється, то може когось підказати. Але я вам нічого не казав.