Розділ «19»

– До мене? – голос за спиною Ярковського видався йому ображеним. – З якої справи?

Еспер обернувся. Люба Іванівна виявилась мініатюрною брюнеткою з виразними очима і чітко окресленими бровами. Погляд Ярковського чомусь приклеївся до цих доглянутих брів. Він відчував, що в їхньому вигині живуть знаки підозри і недовіри. Щось холодне ворухнулось у його голові. На мить він побачив себе очима Люби Іванівни, здригнувся від хвилі чужих емоцій, у яких переважала ворожість.

«Який неприємний, подібний до пацюка», – сказали в есперовій голові. Він здивувався, відтак зрозумів, що чує вербально оформлені думки брюнетки.

– Маю хворий поперек, ревматизм, – зігнорувавши ворожість Люби Іванівни, він продовжив імпровізувати. – Чув, що ваш племінник робить добрезні настоянки для розтирання.

– А я вас бачила, – повідомила Люба Іванівна. – Ви були на поминках Федора Андрійовича.

У голові еспера пискнуло: «Це ж той відьмак!»

– Був, – погодився з ідентифікацією Ярковський.

– Це ж на вас тоді кричала Пшеладовська.

– Їй щось здалось…

– Ви, це ви наклали на неї прокляття, – очі Люби Іванівни здавалось ось-ось пропалять дірку в есперовому переніссі. – Ви з якоїсь чорної секти.

– Так це він? – смикнулась короткозора.

– Авжеж він, – Люба Іванівна відкрила двері і показала Ярковському на коридор. – Йдіть звідси.

– Я ж прийшов по допомогу.

– Йдіть геть, кажу вам.

А подумки вона молилась, щоби подібний до пацюка чаклун не наслав на неї якої-небудь зарази: сверблячки або ж герпесу.

– Добре, я піду, – Ярковський протиснувся поміж Любою Іванівною і книжковою шафою, сковзнув до дверей. – Це якесь прикре непорозуміння.

Він вийшов до коридору, вдихнув його прохололу темряву й попрямував до дверей з написом «Комплектуючі для офісних мереж». Відкриваючи їх, він загадав: якщо за дверима сірий ковролін з гламурними білявками, він вперто йтиме петлями до Майстра отрут, а якщо там виявляться лише фанат Боба Марлі з комплектуючими для мереж, то виходить з гри. І нехай Осинський робить що хоче.

За дверима не знайшлось ні першого, ні другого. Блідо-блакитна стіна крижаного туману, що зачаїлась за ними, не подарувала есперові жодної секунди на роздуми, стрибнула йому назустріч і поглинула разом зі всіма сумнівами, здогадками і відкриттями.

«Попався!» – муркнуло розумне згущення.

«І навіщо ж було мене ловити?» – Ярковський плив у тумані, відчуваючи, що десь попереду вже роззявила жадібну пащу божевільна і хижа петля.