Розділ «18»

– Александр Александрович, слышите меня? – почув він голос Валентини. – Вставайте.

– Що? Яка година? – Ярковський примружився на яскраве електричне світло. Голова-кристал здавалась нестерпно твердою і знудливою.

– Ночь ещё, – повідомила Валентина. – Вы меня, конечно, извините, я бы сама вас не будила. Но тут Николай Григорьевич приехал, хочет вас видеть.

– Осинський приїхав? – він обмацав голову, не знаходячи тієї кристалічної геометрії, про котру повідомляли його відчуття.

– Приехал, ждёт вас.

– Да, иду, – він погодився з цією ледь усвідомленою головою-кристалом неминучістю, сповз з ліжка, майже навпомацки відшукав джинси й сорочку. – Где он?

– В своём кабинете, на третьем этаже.

– Один?

– Сами увидите.

«Значить, Осинський не сам, – здогадався Ярковський. – Кого ж він притарабанив? Своїх вовкодавів? Трегуба? А може, Ципорина?»

За кілька хвилин він зайшов до кабінету. Центр просторого приміщення займав низький стіл з трьох боків оточений шкіряними диванами. На ньому купчились екзотичного вигляду пляшки та підсвічники з кольорового скла. Осинський з незнайомим чоловіком зручно розташувались на диванах, курили сигари. Вентиляція не встигала розріджувати хмарні пасма, що розповзлись кабінетом. Стіни приміщення вкривали яскраві плями і смуги абстрактного розпису, а стелю – фрескові зображення африканських масок. Ані письмового столу, ані книжкових шаф Ярковський не помітив; натомість в дугуватому алькові стояв ще один диван. Його фундаментальні розміри та червоно-фіолетовий колір додавали всьому приміщенню певної сценічності. Ярковський подумав, що в цьому кабінеті зручніше проводити інтимні кастинги, аніж планувати бізнес або радитись з партнерами.

З дивану його погляд перестрибнув на гостя Осинського.

Той був іншої породи, аніж Гаїн з Трегубом, – дрібний тілом, проте головатий. В око впадав його правильний, немов баня візантійського собору, та майже позбавлений волосся, черепний купол. Натомість обличчя головатого здалось Ярковському невиразним і пласким. Близько посаджені очі той спустив в склянку; там, на денці, мерехтів напій солом’яного кольору.

– Сідай, Санич, з нами, – Осинський вказав на порожній диван. – Сигару? Текіли? Віскі?

– А пиво є?

– Не чуди, – махнув рукою власник «Адміралу». – Пиво вранці питимеш. Он є добрий мескаль з хробачками, рекомендую.

– Краще текіли.

– Очищене полюбляєш, – кивнув Осинський, налив есперові з граненої пляшки, кивнув в бік головатого. – От, знайомся, це наш психоаналітик, пан Бондаренко.

– Можна без пана, – той привітно всміхнувся, високим чолом пробігли хвилі зморшок. – Буде зручніше називати мене Леонідом Євгеновичем.

– Отже, дотанцювались до психоаналітиків? – Ярковський відпив текіли. – Все погано, значить.