Розділ «18»

– Ти нє кіпішуй, Санич, – Осинський поклав до попільнички циліндрик сріблястого попелу. – Сам поміркуй: маємо нову партію жмурів, і ти кажеш, що їх також отруїли того клятого восьмого травня. Що були дві окремі дуже хитрі отрути і два незалежних один від одного дуже хитрих отруювачи. Що вони одночасно вирішили пустити отрути в дію, але в останній момент Бусурманко – земля йому пухом! – невідомо з якого бодуна поміняв місцями пляшки. Складно це все, Санич. Експерти твою версію відкидають з порогу, але й самі нічого мудрого не кажуть. Можливість отруєння визнають, але саму отруту виявити не можуть. Все місто шумить, пліткує, журналюги як мухи позлітались. На похороні примадонни до мене з питаннями серйозні люди підходили. Якщо такі люди задають питання… Є над чим замислитись.

– Я готовий деталізувати обставини отруєння, – повідомив Ярковський.

– Розумієте, Олександре Олександровичу, – втрутився головатий, – ми не ставимо під сумнів ваших специфічних вмінь, але ж ви людина і, як кожна людина, перебуваєте у своїй системі координат, також, скажімо так, специфічній.

– Та скажіть вже прямо, що я перебуваю у своїх дурнуватих фантазіях. Що граюсь вигадками, що видурюю гроші.

– Я лише окреслюю можливості, – зауважив психоаналітик. – Ви ж не будете сперечатись, що кожний з нас має свої скелети у шафі. Я маю свої, ви – свої. Ви не професійний слідчий, правда ж? Ви не юрист, не приватний детектив. Ви – ентузіаст, аматор. Ваше прагнення розслідувати злочини закорінене у сімейній трагедії. Вашого батька вбили, винуватців не знайшли й ця ваша теперішня діяльність, так чи інакше, обумовлена підсвідомим прагненням помсти, прагненням знайти і покарати вбивць вашого батька.

– Невже?

– Ти не сперечайся, – зупинив есперів контрнаступ Осинський. – Послухай, що він каже.

– А ще, – продовжив Бондаренко, – ви маєте видіння, які самі ж інтерпретуєте. Тобто, ваш мозок аналізує те, що сам транслює, й він же робить з цього власні висновки. Така собі замкнута автаркічна система, побудована – вибачте, але ж так воно є – виключно на вашій довірі до самого себе. Якби ж від ваших висновків, Олександре Олександровичу, залежала лише ваша доля, ніхто б не мав до вас жодних претензій. Але ви пропонуєте ваші висновки, скажімо, присутньому тут Миколі Григоровичу, який не просто бере ваші висновки до уваги, але будує на них певну стратегію, певний модус поведінки. Врешті-решт, він ризикує грошима. Й не лише грошима, але й репутацією, яка в бізнесі коштує дуже-дуже дорого. Мати такого клієнта як Микола Григорович – велика відповідальність, Олександре Олександровичу, ви ж не будете з цим сперечатись.

– Не буду.

– Тоді ви повинні розуміти, що ваш клієнт має абсолютне моральне право звернутись до незалежних експертів для оцінки, скажімо так, адекватності ваших умовиводів.

– Умовиводів?

– Мені також не подобається це слово, – радісно кивнув головатий. – Воно претензійне. Давайте ми з вами не будемо надалі його використовувати. Домовились. Але тоді ви самі маєте повідомити мені те правильне слово, яким ви самі означаєте свій кінцевий продукт.

– Сліди на стежці.

– Перепрошую? – Бондаренко схилив свою візантійську голову на праве плече і глипнув очима.

– Я знаходжу сліди минулого.

– То ви – слідопит?

– Чінґачгук! – пхикнув Осинський.

– Ви ж самі хотіли правильного слова, – знизав плечима Ярковський. – А я більш правильного не знаю. Люди хочуть знайти правду і я шукаю її сліди.

– Тобто, люди хочуть, а ви – ні? – очі психоаналітика глипнули ще раз. – Особисто вам до правди байдуже? Я вас правильно зрозумів?

– Я не розглядаю правду, як свій кінцевий продукт.