Розділ «18»

– Демон… – привид замислюється, на його обличчя наповзає бронзова тінь. – Так, звісно, демон, – киває він. – Один з князів переможеного народу. Один з горизонту Ахет. Що вона, нещасна, могла зробити супроти нього? Супроти його потуги? І чим я зміг би їй допомогти? Чим?

– Не потурати її божевіллю.

– Її божевіллю? – перепитує привид, немов смакуючи приголосні у словах Ярковського. – Це не було божевіллям. Зовсім ні. Це було найвищою свободою. Змій вчив її справжній свободі, вчив священному свавіллю обраних, вчив діяти безоглядно й брати від життя сік насолоди. Змій вчив її бути богинею і вона стала його найкращою ученицею. Сік насолоди вона пила із золотої чаші.

– За рахунок інших.

– За рахунок нижчих. За рахунок нікчемних. За рахунок ніяких. За рахунок тих, з ким не варто рахуватись. Вона була у своєму праві. Я визнавав за нею її право, визнавав її свободу, а інші бачили лише істеричну жінку, що з жиру біситься. Сліпі раби необхідності, безпросвітні раби.

– Ви ж випадково переставили пляшки, правда?

– Всі отрути шкодять, Олександре. Всі, без винятку. Й кожна ненависть обертається проти себе. Колись давно Чорна королева отруїла Білу й тим нанесла сущому тяжку рану. Біла королева мала жити, народжувати дітей, зупиняти війни, єднати під своїм скипетром народи і простори, а вона померла. Хаос здолав порядок. Таким було попущення найвищого володаря світів, бо ж несповідні шляхи його і не знаємо кінцевого призначення того, чому він дає життя. Течія історії ухибилась, все пішло шкереберть. Відлуння того отруєння і відлуння од його відлунь й досі мандрують світами. Блукають від змієвого хвоста до змієвої пащі, відриваючи наслідки від причин, змінюючи долі людей і демонів. Ти питаєш, чи випадково я переставив пляшки. А де ти бачив ту випадковість? Де? Чи випадково в одному місці й одного часу зійшлись кров Білої і Чорної королев? Чи випадково Варвару назвали на честь Барбари? Чи випадково поряд з нею опинилась обрана змієм, посвячена з древнього клану? Чи випадково все це відбулось восьмого травня? І ким був я між цими жорнами невипадковостей та вікових проклять? Ким, чоловіче?

– Я вас не звинувачую.

– Ще би ти мене звинувачував… Прокляття вдарило в Тоню. Я заплатив за своє, а вона? Чому в іграх богів гинуть невинні люди?

– Це не ігри богів і невинних практично немає.

– Тобі добре балакати, так… – голос привида виблякає, немов золоте світло всотує його звуки. – Але й ти, Ярковський, заліз куди не треба. Думаєш, тут можна ходити безкарно? Аж ніяк, чоловіче, аж ніяк… Невдовзі зрозумієш.

– Що саме?

– Все. Йди звідси.

– Але я…

– Йди звідси, – привид відсуває стільця, підводиться й рушає до вікна, просто у промені шафранового сонця. Вони охоплюють привида, наче руки сонячного бога, а відтак розчиняють його, як тепла вода розчиняє кинутого до склянки крижаного гномика. Одночасно зі зникненням привида тепле сяйво меркне, біле золото і шафран заступають відтінки з домішком міді.

«Шукай далі», – радить розумне згущення.

Ярковський без перешкод долає дзеркальний кордон, виходить з Банкетної зали і звертає на сходи. Він впевнено піднімається на третій поверх, де темряву розсіює зеленкувате світло, що проходить крізь засклені верхів’я бічних дверей. Він зупиняється перед четвертими дверима зліва. У тій реальності, де мешкало його тіло, за ними знаходиться письменницька спілка. Ярковський натискає на ручку-дракона, двері прочиняються, він виходить в садок, оточений кам’яним муром. Еспер ніколи не бачив оливкових дерев, але розумне згущення їх, певне, бачило. Тому вже за мить він знає, що знаходиться серед ажурних, наче вигризених часом, стовбурів тисячолітніх олив. Ближче до муру, на низькому ослінчику, сидять дві старі жінки у старосвітських капелюшках з вуалями. Вони не звертають уваги на прибульця. Вони грають в шахи.

Так здається Ярковському на перший погляд. Проте, придивившись, він розуміє, що назвати шахами цю гру важко. На шаховій дошці стоять лише дві фігури – чорна і біла королеви (й хто б сумнівався! – подумки звертається він до розумного згущення). Решту фігур замінили монетами. Він відразу впізнає австрійські талери вісімнадцятого століття – Йосифа ІІ та Марії Терезії – великі срібляки з довгоносими профілями Габсбургів.

Він намагається запам’ятати розташування монет, але повітря навколо шахової дошки вібрує, монети постійно переміщуються і лише дві королеви зберігають чіткість і просторову непорушність. Раптом він зауважує, що за шахами вже не старі жінки, а дві вкриті блискучим слизом змії, що їхні могутні тіла, згорнуті в щільні кільця, заледве вміщуються на ослінчику. Ярковський починає повільно відступати від змій. Він відчуває за спиною рух, але боїться озирнутись. Боїться побачити ще одного слизького гаспида. В його голові виникають острівці холоду. Розумне згущення зрадливо зникає, залишаючи відчуття болючої порожнечі, до якої миттєво залазять крижані мацачки. На дворик з оливами присідає фіолетова плоть невечірнього мороку.

Ярковський знаходить себе у «кисільному» вихорі, що намагається… виблювати його з себе. Він усім єством відчуває судомні потуги в’язкого безбарвного середовища звільнитись від нього, відчуває паніку, що охоплює «кисіль» від самої наявності такого просторово визначеного об’єкту як Олександр Ярковський. Він би з радістю допоміг цій субстанції, але не знає як. Раптом під ним відкривається безодня. Він падає, падає, падає до її такої безмежної, такої безповітряної відкритості. Падає, відчуваючи, як його голова перетворюється на суцільний крижаний кристал…