Розділ «17»

Ярковський відкрив їх і опинився у просторому офісі з підлогою, вкритою сірим ковролином. Дві цибаті білявки пили каву, курили, сидячі просто на підлозі. Такі собі дві еталонні офісні бікси: гламурні зачіски з пасмами платинового кольору, яскравий макіяж, спідниці-міні, взуття на шпильках.

– Добридень, – привітався еспер.

– И вам здравствуйте, – ближча з білявок, кривлячи кармінові губи, запитально подивилась на Ярковського. – Вы по какому вопросу?

– Я шукаю свою дівчину.

– В каком смысле «свою»? – поцікавилась друга білявка, підсуваючи до себе попільничку. – Она ваша собственность?

– Ми прийшли сюди разом.

– Убежала?

– Щезла.

– Девушки так просто не исчезают, – примружилась ближча з білявок і випустила в бік Ярковського хмарку диму. – Она вас бросила. Я бы тоже бросила такого ботана.

– До побачення, – еспер вирішив не продовжувати безглуздої розмови.

Коли він вже зачиняв двері, в офісі сказали:

– А вся суть в том, что он поменял бутылки.

Ярковський вирішив, що йому почулось. Він кілька секунд стояв, тупо вдивляючись у коридорну темряву. Відтак рішучим ривком знов розчинив двері й отетерів.

Йому відкрилась зовсім інша кімната.

Ніякого сірого ковролину.

Жодної дівчини.

Офісний стіл з комп’ютером, бородатий чоловік в старомодних окулярах і ностальгійній футболці з Бобом Марлі, високі стелажі з картонними коробками. Запахи пластику і металу.

– Вибачте, – промимрив Ярковський й відчув, як хтось торкнувся його плеча.

Він акуратно закрив двері, глибоко вдихнув, озирнувся й побачив невдоволену мармизу Sані.

– Ти де пропав?