Розділ «17»

Він підійшов до дерматинової двері і прочитав на ній табличку:

Обласне відділенняНаціональної Спілки письменників України

Ярковський відчинив двері. У вузькій кімнаті, заставленій книжковими шафами та канцелярськими столами, він побачив лише двох старших жінок в чорних платтях та хустках, також чорних.

Одна з них помітила Ярковського і повідомила:

– Поминальне застілля буде у Банкетній залі на другому поверсі.

– Я в курсі, дякую. Дівчина до вас не заходила?

– Яка дівчина?

– Молода, чорненька.

– Ні, – дві захустчені голови майже синхронно сотворили жест заперечення.

– Вибачте, – Ярковський зачинив двері й розгублено роззирнувся.

Темрява й далі вкривала стінні ніши та кесони високої стелі. Шум з боку сходів став виразнішим, натомість кавовий аромат майже зник. Дубовий паркет масно блищав, відбиваючи світло з далекого вітражу у кінці коридору.

«Куди ж вона поділась?» – Ярковський підійшов до протилежних дверей – на вигляд броньованих й без таблички, – взявся за нікельовану ручку.

Зачинені.

«Якась містика», – еспер крутнув головою, наче відганяючи мару, навіяну місцевими духами-щезниками.

Natura mutatur. Veritas exstinguit – згадав він напис на фасаді Дому. Суще, звісно, мінливе, але ж не настільки, щоби повнолітні дівчата безслідно зникали в офісному коридорі та ще й серед білого дня. Може, вона пожартувала? Сховалась? Але де?

Він рішуче рушив до наступних дверей.

Зачинені.

До наступних.

Також зачинені.

Горіло червоним вічко сигналізації.

Ярковському раптом стало лячно. Піт вкрив чоло і спину. Він повернувся туди, де три хвилини тому відчув свіжий запах кави. До дверей благодійного фонду.