Розділ «17»

– Ага, – гмикнув Ярковський. – Я, значить, бівєнь, а вони – скунси.

– Слонячий бівєнь і нафталінові скунси, – звузила простір своїх метафор Sаня. – Цим пасажирам нічого не треба було казати. Ні-чо-го! Особливо цьому професору. Він – кончений. Від нього гебешними службами тхне, як з… Чекай, стій!

Вони якраз проходили сходовим майданчиком третього поверху. Sаня зупинилась, наче наштовхнулась на щось невидиме. Її нігті вп’ялись Ярковському у долоню. Від несподіваного гальмування той ледь не впав.

– Що сталось?

– Там щось є.

– Де?

– Там, – Sаня вказала на високі скляні двері, за якими проглядалась перспектива високого неосвітленого коридору. – Я відчуваю.

– А що там може бути? Там якісь кабінети. Офіси громадських організацій.

– Підемо, подивимось.

– Поминки пропустимо.

– Підемо, – Sаня увійшла під арку, штовхнула двері.

– Ти відчуваєш привидів?

– Тихо! – дівчина піднесла палець до губ. – Йди за мною.

Ярковський озирнувся. Сходи і майданчик були безлюдними, знизу – певно з другого поверху – чулось невиразне гомоніння. Мармурова богиня на куцій колоні зачаровано дивилась на власне стегно, блищала бронза сходових прикрас.

Еспер зітхнув і рушив за Sанею.

Темний коридор зустрів їх складною комбінацією запахів. Аромат щойно звареної кави мішався з перестарілими запахами мастики, шкіри і фарби. А ще пахло лавандовою есенцією й кремом для взуття. Погляд Ярковського ковзнув табличками, укріпленими на найближчих дверях. За правими, якщо вірити тим табличкам, ховався благодійний фонд, за лівими – волонтерський штаб.

Напружена й виструнчена, немов той хорт, що зачуяв заячу лежку, дівчина вкрадливо просувалась коридором. Дивлячись на рух дівчини, Ярковський чомусь згадав, що в кабінеті Антея Марковича плече Sані постійно притискалось до його руки. Щось подібне до розумного згущення ворухнулось в його голові, а горло перехопив легенький, але теплий спазм. Він вже почав аналізувати ці незвичні відчуття, коли дівчина зупинилась перед дверима, оббитими порепаним дерматином.

Саме цієї миті двері відчинились й з них вийшов чоловік з голеною головою, оселедцем та вусами, що нагадав Ярковському мультяшних козаків, яких малюють на упаковках із сіллю та сірникових коробках. Навіть не глянувши на Sаню з еспером, чоловік рушив до сходів, діловито розмахуючи полами довгого дощовика.

«Як він не спечеться у тому плащі?» – подумав Ярковський, проводжаючи голомозого поглядом. Коли він знов обернувся до коридорної перспективи, Sані там вже не було.

«Зайшла до приміщення», – вирішив Ярковський.