Розділ «15»

– Сідайте з нами, – Вілігжаніна відсовується, звільняючи місце на канапі.

– С удовольствием.

В ту мить, коли Ципорин сідає поряд з брюнеткою, оператор перемикає видіння.

Знову та сама зала, але без золочених канап і комину. Стелю вкриває ампірна ліпнина, на жовтій побілці спочивають широкі смуги сонячного світла, святково блищить навощена підлога. По кутам зали розставили порцелянові вази з живими квітами. Там, де у попередньому видінні стояв стіл, тут розпросторилось біле піаніно. За ним сидить дівчинка з білими стрічками, заплетеними до куцих кісок.

Високі двері відчиняються, до зали заходить чоловік у мундирі радянського адмірала.

– Лага, ты снова отлыниваешь от занятий, – каже він.

– Я не отлыниваю.

– Ты не занимаешься, ты просто просиживаешь время. Я уже два часа как приехал и не слышал, чтобы ты занималась.

– Ты совсем не хочешь побыть со мной.

– Мы же с тобой договорились, – рука адмірала лягає на вплетені в коси стрічки. – Ты поступаешь в музыкальную школу и мы все вместе едем в Евпаторию. Все вместе.

– И с Юлией Стефановной?

– При чём здесь Юлия Стефановна?

– Ты ведь к ней сегодня ездил, да?

– Кто тебе это сказал? Мама?

Видіння спалахує золотом і гасне.

Хтось боляче штовхнув Ярковського в бік. Ще не вийшовши свідомістю з освітленої сонцем зали, він знаходить просто над собою обличчя Sані.

– Ти, милий друже, хропиш, як скажений бегемот, – повідомляє дівчина. – Дістав.