Розділ «15»

– В цих стінах, – Ярковський обвів поглядом кухню, – спогади напрягають. Я тут, свого часу, відгріб конкретного стрьому… Це, до речі, щодо щасливих часів.

– Тоді говоритимемо про тебе.

– Що «про мене»?

– Наприклад: чому ти не продовжив збирати монети, як твій батько?

– Це складне питання.

– А я й не спішу.

– По-перше, мій батько досягнув у нумізматиці певної досконалості. Такої досконалості колекціонери досягають лише завдяки напруженому служінню своїй колекції. Справжній колекціонер служить їй як божеству. Самовіддано, без огляду на обставини, на близьких і рідних. Я так не вмію. Не можу. Тому не хочу бути недолугою тінню великого нумізмата.

– Ніколи не думала, що ти перфекціоніст.

– Ти мене не дослухала. Якщо задаєш питання, то май терпіння дослухати відповідь.

– Вибачте, шефе.

– Ти знаєш, як загинув мій батько?

– Його вбили.

– Для того, щоби довести колекцію до повної досконалості, батькові залишалось придбати лише дві монети. Лише дві, але дуже рідкісні і коштовні. На батька вийшов один чоловік. Вийшов через інтернет. Сказав, що в нього є одна з тих монет. Золотий з номіналом у двадцять гульденів. Він хотів за нього великі гроші. В батька таких грошей не було. Вони торгувались у чаті. Потім зустрілись у парку. Я пам’ятаю, що в батька аж руки трусились, коли він повернувся з тієї зустрічі. Монета була справжньою й добре збереженою. Не затертою. Це рідкісне, коли старе золото не затерте. Золото ж м’яке: якщо монета була в обігу навіть півроку-рік, її рельєф починає стиратись, вона втрачає в ціні. Колекціонери полюють за монетами з незайманим карбом, як мисливці за реліктовою дичиною. Іноді влаштовують цілі сафарі. Батько тоді теж запалився, став зичити гроші, врешті-решт зібрав потрібну суму, взяв з собою друга й пішов до парку. Більше ми з мамою його живим не бачили.

– А друг?

– Надійний був друг. Броніслав. Він і до того батька страхував у таких випадках. Його тоді вбили разом із батьком. А між іншим, Броніслав був боксером, на флоті служив. Здоровенний такий, як шафа. Та й батько мій не з дрібних. Мало хто міг його один-на-один завалити.

– Як їх вбили?

– Заточкою. Слідчій сказав, що була засада, що на них у парку чекали. Діяли професійно. Два удари – дві смерті. Гроші, зрозуміло, забрали. Найдивніше те, що вбили їх удень, у людній частині парку, але ніхто нічого не бачив і не чув. Ніхто й нічого. Й потім тіла вісім годин пролежали поряд з парковою стежкою й теж – ніхто, нічого. Кажуть, що пси по всьому району вили. А люди не бачили. Містика. Наче їх затягли до іншого виміру й там вбили. Якщо без подробиць, то було так: я почав щось підозрювати по обіді. Прогулявся парком. Там усе так спокійно було: сонце світило, діти грались, каруселі крутились, продавали цукрову вату і повітряні кульки, волохата поні возила малих у візочку. Я двічі проходив тією стежкою, на якій їх вбили. А знайшли їх лише пізно ввечері, коли мама і Броніславова Світлана підняли людей на пошуки.

– Але ж того крєндєля з монетою можна було легко знайти.

– Його й знайшли.

– І що?