Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Невисокі з погляду професійного виконання результати роботи колективів, які орієнтувались у своїй діяльності на цю програму, стали приводом для переорієнтації аматорства в межах клубів на політико-освітню роботу. "Гуртківці мають бути не акторами, а клубними гравцями, клубними витівниками", - зауважував завідувач художнього відділу політосвіти Ленінграда. "Театр - це арена, на якій розгортається класова боротьба", - зазначав В. Плетньов, що замінив О. Богданова на посаді голови пролеткульту.

Популярними у 20-ті роки були всілякі агітсуди, які могли відбуватися над кооператором, що зловживав довірою селян, коровою, трактором, бюрократом та ін. Типовий сценарій одного з таких заходів описав у своєму оповіданні популярний у ті часи публіцист М. Кольцов. "У клубі сьогодні громадсько-показовий суд над бацилою нікотину. Будуть виступати - спочатку оратор з Наркомату охорони здоров'я з великою доповіддю на тему "Про шкідливість паління у розрізі п'ятирічки Держплану", потім - громадський обвинувачувач, доктор Мойсеєнко з цифрами в руках та із заспиртованими препаратами прокуреної та непрокуреної легені. Після нього - захисник, інженер Халтуркін, зі своїми тезами про користь паління, яке піднімає продуктивність праці завдяки збудженню організму. Потім буде допит самої "бацили", роль якої для пожвавлення клубної роботи доручено гарненькій конторщиці з правління. їй дана директива нафарбуватись і навести шик. Далі - свідки паління і не-паління. Перші мають сповістити, що внаслідок багаторічного паління їх організм суттєво постраждав від нікотину, матеріальне становище жалюгідне, культурний рівень низький, що діти у них народжуються зазвичай ідіотами та деґенератами і що виходу ніякого вони не бачать. Інші, що не палять, розповідатимуть про те, що в перші тижні після припинення паління життя докорінно змінилося. Життєву кризу перестав відчувати, поліпшився апетит, волосся, яке випадало, стало із шумом і свистом рости, діти в школі почали виявляти геніальні здібності, а заробіток піднявся настільки, що надає можливість щоденно робити відчутні вклади в ощадну касу. Остання деталь заздалегідь внесена в показання свідків для того, щоб завідуючий міг відзначити у звіті, що клубом за поточний місяць виконані не тільки антинаркотичні, але й трудощадкасові кампанії".

Одним із напрямів непрофесійного мистецтва, яке пов'язало свою долю з пропагандою, була "Синя блуза", що виникла як ініціатива студентів інституту журналістики в 1923 р. Вони вирішили давати "здорові видовища" в їдальнях та чайних. За змістом "Синя блуза" стала лабораторією мистецтва малих сценічних форм, об'єднуючи як професіоналів, так і аматорів, які прагнули проявити себе в "очищенні масової свідомості". З цією метою використовувались і популярні у глядачів частівки, сатиричні куплети, фейлетони, інсценівки пісень тощо.

Однак безумовним лідером аматорського мистецтва в той час були театри робітничої молоді (ТРАМи), покликані, за задумом їх керівників, закласти основу нової театральної системи. Трамівський рух, започаткований у Ленінграді, де за короткий час було створено майже 300 колективів подібного типу, перетворився в популярний художній напрям, оформлений у багатоступеневу систему "Трам-ядра" - "Трамстудії" - "Трамтеатру". Успіх у глядачів цих театрів пояснювався не тільки актуальним змістом вистав, а й унікальною сценічною естетикою, яка була чимось середнім між театром психологічного переживання і театром гри. "Наш трамівський актор - не актор-спеціаліст, а революціонер, який на спеціальність свою дивиться як на знаряддя революційної пропаганди", - писав А. Луначарський. "Діалектичні" вистави трамівців перетворювались у професійно розроблені з погляду драматургії битви ідей. "Ми не театр - ми частина комсомольського активу, який активно бореться за нове життя і нову людину, і вся наша особливість полягає тільки в тому, що ми агітуємо за це будівництво засобами мистецтва", - проголосив на І Всесоюзній конференції ТРАМів один із активних діячів цього напряму М. Соколовський. Небажання трамівців ставати професіоналами або їх прагнення до художньої переконливості постановок - одна з головних внутрішніх суперечностей, які призвели з часом до їх угасання.

Серед руїн "старого світу" залишалась майже недоторканою одна з основних опор суспільства - церква. Декларуючи свободу совісті, більшовики, здавалось, розв'язували багатовікову проблему державної релігії - з одного боку, визволяючи церкву від компрометуючих її зв'язків з владою і таким чином розв'язуючи складний клубок взаємних претензій представників різних культів, а з іншого, з держави знімався покров сакральності. Однак ідеальна модель демократичного суспільства так і залишилась в ідеї постанови "Про передачу справи виховання і освіти із духовного відомства до Комісаріату з народної освіти" від 11 грудня 1917 р., а потім - у Декреті про свободу совісті, церковні та релігійні товариства від 20 січня 1918 р. Фактично діяли розділи Декрету, які відмовляли у праві церковним і релігійним товариствам бути юридичною особою і, відповідно, оголошувалось народним усе майно релігійних товариств. Цей документ розв'язував руки місцевій та центральній владі для безкарного пограбування і руйнування церков, неприхованого терору над службовцями культу, чому передував тривалий шлях дегуманізації ставлення комуністів до релігії. К. Маркс у "Критиці Готської програми" (1875) зазначав, що "кожен повинен мати можливість правити свої релігійні, також як і тілесні, потреби без того, щоб поліція пхала в це свого носа. Але робоча партія повинна була б скористатись цим випадком і висловити своє переконання в тому, що буржуазна "свобода совісті" не що інше, як терпимість до всіх можливих видів релігійної свободи совісті, а вона, робоча партія, навпаки, прагне звільнити совість від релігійного дурману". "Релігія повинна бути оголошена приватною справою - цими словами передають звичайно ставлення соціалістів до релігії. Але значення цих слів треба точно визначити, щоб вони не могли викликати ніяких непорозумінь. Ми вимагаємо, щоб релігія була приватною справою щодо держави, але ми ніяк не можемо вважати релігію приватною справою щодо нашої власної партії. Державі не повинно бути діла до релігії, релігійні громади не повинні бути зв'язані з державною владою. Кожен повинен бути цілком вільний сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, тобто бути атеїстом, яким і буває, звичайно, кожний соціаліст" - писав В. Ленін ("Соціалізм і релігія", 1905).

"Партія, - зазначав Ленін у "Проекті програми РКП(б)" (1919), - прагне до повного руйнування зв'язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди, а також до фактичного звільнення трудящих мас від релігійних забобонів, організовуючи для цього найширшу науково-освітню та антирелігійну пропаганду. При цьому слід уникати всякого ображання почуттів віруючих, що веде лише до закріплення релігійного фанатизму".

Учні К. Маркса і В. Леніна трактували їх учення: "Ми повинні вдумливо по можливості кожного разу наочно розкривати перед кожним селянином і робітником брехню релігії, її класову роль і суперечність його інтересів усякій релігії. Ми повинні кожного разу викривати, розкривати зв'язки різних релігійних груп з експлуататорськими класами суспільства. Ми повинні прагнути, щоб кожний робітник, колгоспник і селянин розумів і знав, що будь-яка релігія заважає будувати нове, краще життя - комунізм - і є знаряддям експлуататорів, куркулів, непманів і колишніх людей у їх боротьбі з радянським ладом, у їх шкідництві та протидії будівництву соціалізму", - писав О. Ярославський ("Комуністи і релігія", 1938).

Антиклерикальні настрої населення перетворились у війну зі службовцями культу. Атеїзм як нова віра став ідеологічним обґрунтуванням антирелігійного екстремізму. Оголошена свобода совісті на практиці означала відокремлення совісті від держави і духовну деградацію населення. Розбіжності в поглядах переводяться у площину класової боротьби. "Велике благо - свобода, якщо вона правильно розуміється, як свобода від лиха, яка не є незручною для інших, не вдається до свавілля. Але саме такої свободи ви і не надали: у всякому потуранні низинним пристрастям натовпу, в безкарності вбивств і пограбувань полягає свобода, що вами подарована. Усі прояви як дійсно громадянської, так і вищої духовної свободи людства подавлені вами нещадно", - писав найсвятіший патріарх Тихон у листі до Ради народних комісарів у жовтні 1918 р. Але його спроби відстояти в умовах братовбивчого божевілля перших післяжовтневих років гуманістичні принципи розцінювалися як саботаж і контрреволюція. Позбавленням влади Тихона на II місцевому соборі починається закулісна історія співпраці церкви і держави. Новий митрополит Сергій у 1927 р. закликав духовенство довести відданість новій владі. Нацьковуючи прибічників оновлення церкви на послідовників патріарха Тихона, православ'я - на національні та місцеві релігійні течії, влада зберігала за собою становище вищого судді. У подальшому не раз релігія ставала зручною і безпечною мішенню для більшовицької партії в її ідеологічних кампаніях. "Антирелігійний фронт кричуще ясно видно, як фронт класової боротьби", - зазначав М. Бухарін у праці "Реконструктивний період і боротьба з релігією" (1929).

Реальність була ще кривавішою, ніж було задумано ініціаторами антицерковної безмежності. За деякими даними, до 1922 р. у країні було знищено майже 20 тис. священиків.

Одночасно швидко наростала хвиля грабежів церковного майна під приводом допомоги голодуючим у 1921 р., яка закінчилась гучними судовими процесами над протоієреєм М. Заозерним у квітні - травні 1922 р. в Москві та у червні - липні того самого року в Петрограді над митрополитом Веніаміном.

Місце агітаційно-пропагандистської системи досить чітко виявлено в проекті директиви про вилучення церковних цінностей, який було підготовлено Л. Троцьким 20 березня 1922 р. Згідно з цим документом, у центрі та на місцях потрібно було організувати секретні комісії з вилучення церковних цінностей, які маскувались під офіційні комісії і лише фіксували свавілля.

Протягом 20-х років репресій зазнали майже всі релігійні об'єднання і течії, від прибічників ортодоксальної церкви до сектантів. Намагаючись надати антицерковній війні характеру планомірності і повної блокади, XII з'їзд РКП(б) прийняв резолюцію "Про постановку антирелігійної агітації та пропаганди", згідно з якою практично перекреслювалась оприлюднена раніше ідея свободи віросповідання. Систематична антирелігійна агітація і пропаганда розглядались як один із дієвих засобів розширення партійного впливу на широкі маси трудящих. Закриття храмів і церковних шкіл, пограбування монастирів, заборона церковного Друку і видання книг релігійного змісту супроводжувались відверто заохочувальним вандалізмом і глузуванням з почуттів віруючих. На викриття "контрреволюційної" сутності релігії були мобілізовані: друк, театр, кіно. Для характеристики засобів викриття "релігійного туману" показовий такий епізод: "У 1930 р. до артілі "божих людей" ("хлистів") "Червоний жовтень" на річці Маничі приїхали "кінозйомщики" і попросили членів кіннозаводської артілі показати, як вони перетворюють диких коней в об'їжджених, постачати яких у Червону армію зобов'язалась ця артіль. "Божі люди" охоче погодились, а потім, через деякий час, у Ростові показували фільм "Сектанти", відредагований відомим матеріалістом того часу і членом Антирелігійної комісії при політбюро Ф. Путінцевим на тему "Як сектанти мордують коней". Всілякі викриття культових таємниць, розкриття святих мощей, створення із релігійних святинь музейних колекцій, знищення багатющих монастирських бібліотек, організація різноманітних "красных звездин" на противагу хрестинам, "комсомольских рождеств і пасх" - все це відбувалося спочатку під безпосереднім спостереженням і з санкції "ліквідаційного" відділу наркомату юстиції, створеного у травні 1918 р. з метою втілення у життя декрету про свободу совісті, а з 1924 р. НКВС. Права і функції цих відомств у справі приниження церковного авторитету були різні. Якщо в компетенції "ліквідділів" при місцевих радах був здебільшого нагляд за дотримуванням юридичних норм "революційної законності", то представник правничого органу посів місце пастиря релігійних громад, використовуючи владу, вирішував їх подальшу долю. У 1922 р. затверджено Антирелігійну комісію при політбюро ЦК РКП(б) на чолі з О. Ярославським. Серед її членів: А. Луначарський, В. Менжинський, Г. Чичерін, Н. Крупська, М. Литвинов, М. Криленко та ін.

На допомогу державним структурам сформовано громадську ініціативу, спочатку як гуртки навколо газети "Безбожник", яка видавалась з 1922 р. У1924 р. ці гуртки об'єднались у "Товариство друзів газети "Безбожник", яке наступного року затверджено як "Союз войовничих безбожників". На початку 1930 р. у цій організації налічувалось майже 3,5 млн членів, їх кількість постійно збільшувалася.

Завершеного вигляду система закабалювання церкви соціалістичною державою набула у квітні 1929 р., коли було прийнято постанову ВЦВК "Про релігійні об'єднання", згідно з якою церква фактично перетворилась у вітрину, яка мала свідчити всьому світові про гуманність і віротерпимість радянської влади. Цим дискримінаційним документом були вичерпані гарантії свободи совісті в СРСР. Поле діяльності церкви обмежувалось нечисленними залишеними їй приміщеннями. Заплутана система реєстрації релігійних общин, право втручання місцевих влад у їх внутрішні справи тощо були покликані лише законодавчо оформити антирелігійне свавілля держави. Про те, яким сурогатом у свідомості населення замінювалась віра і розрив з традиційною культурою, свідчила "Інструкція для загальної трудової комуни "Безбожник" на початку 20-х років: "Ми живемо і надалі бажаємо жити так: у бога не вірити, хреста не носити, ікони не визнавати, релігійні свята не виконувати і не мати ніякої релігії... Дотримання тверезості і всіляких порядків... Тютюн теж не курити... Карточну гру ліквідувати... І щоб не було гордості та самолюбства, лихослів'я і взагалі різного хуліганства, бажаємо - встановити братерство, рівність... Слід переломити свою колишню звичку і вести таке скромне життя і жити за інструкцією і статутом, за політичною програмою радянської влади, що вимагає все виконувати, а не за своєю волею".

Отже, як формальні досягнення мистецтва післяреволюційного десятиріччя стали декорацією для малоефективної партійно-державної пропаганди, так і релігійна свідомість населення була використана як основа для створення нового культу - культу радянської держави та її вождів. Цій меті відповідали нова символіка, обрядовість, мова, нова система знань, нові етичні норми, цивільний кодекс та ін. Як наслідок - втрата цілісності культури суспільства, дезорганізація природних механізмів її існування та відтворення. Драма культурно-історичного процесу зводилась до фарсу єдиноборства "пролетарської" та "буржуазної" культур. Залучення до безмежного світу гуманістичних цінностей на практиці зумовило їх ревізію з метою виявлення ступеня придатності для будівництва комунізму. "...Марксизм, що орудував гвинтівкою, політичною пропагандою, господарською боротьбою, розгорнув свою роботу рішуче по всьому фронту культури, забрався на усі поверхи культурної будови , проник до самої святої святих колишньої культури, переробляючи її за своєю подобою", - коментував зміни, які відбувалися, М. Бухарін. Те, що в дореволюційну епоху вважалось ганебним, у 20-ті роки XX ст. стає громадянською доблестю, що перетворювала державу в корпорацію моральних злочинців. Культура, яка стала заручником політики, все більше сприймалась як атрибут політико-освітньої роботи, що виступила адвокатом диктатури бездуховності та ідеологічного примітивізму.

Масова колективізація суспільства вимагала створення комуно-мобілізаційної системи не тільки в економіці, а й у політиці, пропагандистській і виховній роботі. Це відобразилося у збільшенні регламентації діяльності соціальних інститутів, обмеженні обсягу і зниженні якості інформації, розповсюдженні малозмістовних політичних кліше, які перекладали програмні вказівки партії мовою гасел. Завдання культурної революції, які передбачали глибокі якісні зміни в суспільстві, трансформувались у змагання з розвиненими капіталістичними країнами за темпами нарощування обсягів промислового виробництва. Абсолютний пріоритет ідеї індустріалізації в економічній політиці, який знайшов відображення у гаслах "Кадри вирішують усе", "Техніка в період реконструкції вирішує все", спричинював придушення різноманітних форм господарського побуту, що сформувався раніше. Ідея кооперації набуває наочних рис колективізації як єдино правильної і такої, що відповідає соціальній сутності радянської економічної моделі.

Безжалісній економічній експлуатації відповідала повна зневажливість до соціокультурних проблем. Ентузіазм уже потребував допінгу, який вводився саме системою політосвітроботи. Інтенсивне оброблення суспільної свідомості з метою зміни стереотипу суспільної поведінки людини зумовлювала ламання загальнолюдських етичних норм і заміну їх ідеологічними нормативами. Яскравим свідченням тому було формування "феномену Павлика Морозова".

Сутність пропаганди цього періоду - популяризація колективістської моралі, що стала своєрідним гібридом традиційних громадських ілюзій з кодексом будівників майбутнього. Природні вияви почуттів перетворювались у політичну формулу, перетворюючи життя на театр абсурду і породжуючи, як результат, незбігання очікуваного і реального, емоційно-психологічну напруженість. Політико-освітня робота поступово оформлюється у зведення вимог, теоретичних положень, знань, системи інститутів, які узагальнювали досвід першого десятиріччя радянської влади. Невдала кавалерійська атака перейшла у тривалу облогу. Об'єктивним критерієм культурності та освіченості в той період була організованість політичних дій. Це відповідало завданню "ув'язати план культурного будівництва з індустріалізацією країни як складової загального плану соціалістичного будівництва СРСР" (XV з'їзд ВКП(б)), а також вимогам розглядати питання культурного будівництва як "питання комуністичного озброєння пролетаріату і селянських мас у класовій боротьбі".

Партійно-державний характер введення ідей соціалізму зумовив створення і розвиток професійно-організованої системи політико-освітньої діяльності. У зв'язку з цим за принципом Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) організовуються, наприклад, політвідділи машинно-тракторних станцій (МТС) у 193КЗ-1934 рр., радгоспів (1933-1940), на залізничному, повітряному (1933-1956), водному (1934-1956) транспорті. Покликані керувати виробничими партійними осередками, вони не підпорядковувались територіальним партійним відділам ЦК ВКП(б). Політвідділи, які призначались "згори", зазвичай очолювали заступники керівників підприємств і включали до свого складу працівників ОДПУ, зосередили в своїх руках значну політичну та адміністративну владу. Некомпетентність, пофарбована революційною фразою, була характерним стилем діяльності цих організацій. Жорсткий ідеологічний пресинг вимагав коригування методів політико-виховної роботи. Внаслідок цього оновлювались апробовані на початку 20-х років форми обробки суспільної свідомості. ЦК ВКП(б), зокрема у зверненні від 25 березня 1929 р., рекомендував відновити щомісячні мітинги на підприємствах, проведення яких доручалось високопоставленим працівникам господарських і партійних органів.

Психологічний ефект, який досягався на цих заходах, повністю співвідносився зі станом головного героя роману Дж. Оруелла "984": "Жахливим у двохвилинні ненависті було не те, що ти мусив розігрувати роль, а те, що ти просто не міг залишитися осторонь. Які-небудь тридцять секунд - і прикидатись тобі не треба. Наче від електричного розряду нападали на все зібрання мерзотні корчі страху і помсти, несамовите бажання вбивати, терзати, крушити обличчя молотом: люди гримасували, вопили, перетворювались на божевільних. При цьому лють була абстрактною і ненаціленою, її можна було повернути в будь-який бік, як полум'я паяльної лампи".