Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Сталінська концепція соціалістичної культури - "пролетарської за змістом, національної за формою" - набула фатального значення для розвитку національної культури. Оригінальний зміст витворів мистецтва, який спирався на національні традиції, оголошувався "націоналістичним", переслідувався і формальний пошук. Натомість книжкові сторінки, театральний кін, концертні сцени тощо заповнювали псевдофольклорні підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі українства боролися ще в XIX - на початку XX ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій. Ця "імітат-культура" пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з величезною помпою проходили в Москві і які так полюбляв "батько народів".

Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УСРР. Як відомо, з 1919 по 1939 р. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі новоутвореної Чехословаччини. Іноземні володарі у ставленні до місцевого населення проводили відкрито колоніальну політику. Польська, румунська та чехословацька адміністрації розглядали українські землі як сировинний придаток, джерело дешевої робочої сили. По-хижацькому експлуатувалися природні багатства краю. Тут хазяйнували міжнародні монополістичні об'єднання. У руках монополістів США, Франції та інших держав перебували 93 % видобутку нафти, значна частина карпатських лісів. Іноземні експлуататори теж вважали західноукраїнські землі територією, що має постачати дешеву сировину для промисловості Заходу.

Західноукраїнське населення було позбавлене державної підтримки в розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові установи нових господарів проводили на українських землях політику денаціоналізації, полонізації, мали на меті знищити українську культуру, мову і національність взагалі. Так, не випадково польські колонізатори навіть назву "Західна Україна" замінили на "Східна Малопольща". Вони висунули теорію, згідно з якою нібито в "Східній Малопольщі" немає українців, а є окремі етнографічні групи населення: лемки, бойки, русини, гуцули та ін., яких потрібно прилучити до польської культури, або попросту полонізувати. Урядові кола Польщі запроваджували дискримінаційні заходи в галузі освіти і культури, закривали українські школи, культурні заклади, припиняли україномовні видання, переслідували українську літературу та мову. Під гаслом чистки суспільства від "гайдамацького елементу" розпочалося масове звільнення українських робітників, зміщення з різних посад української інтелігенції.

Шовіністичні політичні кола Польщі насаджували польську культуру і пригнічували українську. Для цього й вигадані були "наукові" докази про те, що культура західноукраїнських трудящих начебто не є "ані українською, ані польською" і, отже, заслуговує на знищення. Особливо жорсткі дискримінаційні заходи вживались у галузі освіти. Уряд Польщі практикував масове переселення вчителів-українців углиб Польщі і насаджував у школах Західної України польських учителів-шовіністів.

Унаслідок масової полонізації шкіл на Західній Україні в 1939 р. залишилось лише 139 шкіл з українською мовою навчання. Під час тоталітаризації режиму посилився наступ на українську культуру. Польська мова стала офіційною урядовою мовою на окупованих землях, в усіх установах та навчальних закладах. У школах з українською мовою навчання документацію дозволялось вести тільки польською мовою. Український селянин або робітник не мав права звернутися рідною мовою в суд або будь-яку іншу державну установу.

31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний "пресовий" шкільний закон ("кресами", тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії), згідно з яким використання української мови в школах практично заборонялося. Дітей українців у полонізованих школах шляхом морального, а то й фізичного примусу змушували називати себе поляками, що живуть на польській землі. Дітям українських трудящих доступ до навчання у ВНЗ був закритий. По-перше, через великі кошти на навчання, а по-друге, українці взагалі не допускалися до навчання. Так, ректор Львівського університету Ю. Макаревич у промові з нагоди початку 1923/24 навчального року зауважував, що до університету мають прийматися тільки ті, "які всім серцем і душею віддані польській державності, які польську культуру всмоктали з молоком матері". Але водночас українці не припиняли намагання розвивати національну освіту. У 1921 р. представники демократичної громадськості створили у Львові Український таємний університет і Вищу технічну школу. Ректором університету був літературознавець і поет В. Щурат. Після державного перевороту в 1926 р. у Польщі ці заклади були розігнані, а майно конфісковано.

Антиукраїнські тенденції особливо посилилися після державного перевороту Ю. Пілсудського у 1926 р. Протягом 20-х років польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства "Січ". Але на той час в Україні вже були нелегальні сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів українського народу: в лютому 1919 р. створено Комуністичну партію Східної Галичини (пізніше - КПЗУ), а в 1920 р. виникла Українська військова організація, яка в 1929 р. перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Крім того, в Західній Україні були інші політичні організації національної орієнтації - Українське національно-демократичне об'єднання

(з 1925 р.), Український католицький союз (з 1931 р.), Українська національна партія (Північна Буковина, з 1927 р.), Руська національно-автономна партія (Закарпаття). Відомий з дореволюційних часів діяч національного руху Д. Донцов продовжував видавати у Львові "Літературно-науковий вісник" з додатком для молоді "Напередодні", на сторінках якого давав власну інтерпретацію подій українського політичного та культурного життя.

КПЗУ орієнтувалася насамперед на політичну організацію мас, цій меті вона підпорядковувала культурницьку діяльність. 16-17 травня 1936 р. за ініціативи КПЗУ у Львові проведено антифашистський конгрес діячів культури, в якому взяли участь письменники С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, Я. Галан та ін. Натомість ОУН вирішила боротися з ворогами української культури терористичними методами: так, у 1930 р. у Львові було вбито ідеолога полонізації освіти, шкільного куратора С. Собінського, а в 1931 р. - голову українських колабораціоністів Т. Головка, який закликав українців "мирно зливатися з великим польським народом".

Важливу роль у культурному житті відігравала преса. За даними американського дослідника, професора Ю. Шевельова, в міжвоєнний період у Галичині виходили 143 періодичних видання, у тому числі 44 політичних, 15 юнацьких, 9 літературних тощо (дані за 20 років). Літературним центром національного табору був "Вісник" Д. Донцова, до нього долучався уніатський часопис "Дзвони". Лівий табір репрезентували журнали "Нова культура" (1923-1924), "Культура" (1924-1934), газета "Світло" та ін. Продовжувалося українське книговидання.

Претендувала на визначальну роль в історико-культурному процесі греко-католицька церква. Релігія, на думку її теоретиків, - важливий атрибут культури, бо вона обстоює вищі, духовні, неземні цінності. Тільки віра може виховати в людині справжню культуру почуттів. Найчастіше уживаний теологами аргумент - пріоритет церкви в поширенні грамоти, писемності, освіти, розвитку національного образотворчого мистецтва, скульптури і архітектури, насадженні культури серед варварських народів тощо. У працях богословів відводилася важлива роль католицькій церкві у розвитку національно-самобутньої культури в Західній Україні. Церква продовжувала сприяти збереженню української мови, культури, народних звичаїв. У 1922 р. керівництво греко-католицької церкви підписало звернення "До всього культурного світу", в якому засуджувалася антиукраїнська політика польського уряду. На початку 30-х років православні та протестанти висунули ідею нового перекладу Біблії літературною українською мовою, який здійснив ієрарх Української православної церкви, професор І. Огієнко. Справа нового перекладу об'єднувала віруючих українців, гуртувала їх довкола ідей духовного та культурного відродження.

Релігійним концепціям національної культури протистояли сили лівої орієнтації, серед яких чільне місце займали представники творчої інтелігенції, що були під впливом КПЗУ. Місцеві організації останньої піклувалися про пропаганду "досягнень народу Радянської України на ниві соціалістичного, економічного та культурного будівництва". На сторінках лівих видань систематично публікувалися твори П. Тичини, В. Сосюри, Василя Еллана-Блакитного, О. Вишні, а також нариси і статті про мистецтво, літературу, театр у радянській Україні.

Проти націонал-радикальних та релігійних концепцій розвитку української культури виступали письменники Я. Галан, С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, В. Бобинський та ін. Для цієї верстви західноукраїнської творчої інтелігенції соціалістичний лад був суспільним ідеалом, а Жовтнева революція усвідомлювалась як утвердження нової культури, розкутого людського творення, щастя й радості.

Степан Тудор у полемічному запалі звинувачував діячів культури національної орієнтації в тому, що вони, "прикриваючись" гаслами національної культури, нібито пропагують фашистську ідеологію.

Комуністичну ідею про класовий характер культури в антагоністичному суспільстві активно пропагував і застосовував Я. Галан. Він зазначав, що західноукраїнська культура складається "з таборів". Основою такого поділу є соціально-економічний уклад суспільства.

Зусиллями "лівих" письменників Західної України, за активною участю керівництва Комуністичної партії Польщі та КПЗУ, 16-17 травня 1936 р. у Львові відбувся антифашистський конгрес діячів культури, у якому брали участь представники ліворадикальної інтелігенції Польщі, Західної України та Західної Білорусії. Ініціаторами його скликання були С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, Я. Галан, відомий польський режисер Л. Шіллер і єврейський поет Я. Шудріх. Ще 5 червня 1932 р. вони організували конференцію представників літератури, науки, театрального мистецтва, присвячену скликанню Міжнародного антивоєнного конгресу, в матеріалах якої містився заклик "боротися проти нової світової різні".

Оскільки ініціатори конгресу планували забезпечити якнайширшу участь творчої інтелігенції в його підготовці й проведенні, національно орієнтовані сили намагались спрямувати цей захід у річище переважно національної боротьби, надати йому подвійне антитоталітарне спрямування. Гостра боротьба точилася між комуністами і націонал-радикалами з кожного пункту ідейної платформи конгресу. Однак перевага залишилася за комуністами. У конгресі взяли участь прибічники прорадянської орієнтації культури Я. Галан, С. Тудор, В. Василевська, Л. Кручковський, О. Гаврилюк, К. Пелехатий, П. Козланюк, Г. Дембінський, В. Броневський та ін. У доповідях ("Культура і фашизм", "Пролетарська література", "Театр сьогодні", "Питання праці в Польщі" тощо) звучали заклики до боротьби проти фашизму як реакційної ідеології та політики, проти організації загарбницьких воєн.

У прийнятій на конгресі резолюції зазначалося: "Зібрані на з'їзді представники працівників культури Львова, а також провінційних міст разом з делегатами усіх культурних осередків країни, проголошуючи своє цілковите приєднання до безкомпромісної боротьби на захист людських благ, які є під загрозою, і повністю солідаризуючись з визвольним рухом трудящих мас, закликають усіх прихильників прогресу і свободи без огляду на національність до спільного могутнього напруження усіх зусиль на захист культури". Там само була оцінена антикультурна спрямованість фашистської ідеології: "З огляду на те, що найнебезпечнішим ворогом культури в сучасній добі, середньовічним варваром, який на століття назад відкидає здобутки цивілізації, спалюючи на вогнищах твори найвидатніших мислителів та інтелектуалістів світу, підняти рішучу боротьбу з фашистським режимом в усіх його проявах і протиставити руїнницькому наступові фашизму організовані і міцні кадри антифашистських захисників культури, а також покласти тривкі підвалини під будову могутньої незалежної антифашистської творчості. Стоячи на позиціях спільної боротьби усіх визискуваних і гноблених фашизмом без різниці національності, зібрані стверджують, що боротьба проти імперіалістичної війни є першим головним обов'язком усіх прогресивних працівників культури".

Підготовка, проведення і результати антифашистського конгресу діячів культури у Львові відіграли свою роль у боротьбі проти загрози фашизації польського суспільства. В. Василевська писала: "Конгрес відбувся у бойовій страйковій атмосфері. Натовпи робітників приходили на засідання конгресу, ми ходили на мітинги страйкуючих. На вулицях нас тепло вітали групи робітників. У залі театру звучали промови, яких його стіни ніколи не чули". Свої сподівання "ліві" покладали на Радянський Союз.

Отже, українські землі на заході підпали під важкий політичний, економічний, військовий прес Чим агресивніші методи, тим сильніший спротив. Політична конфронтація досягла високого напруження, часом набираючи характеру громадянської війни. Культура, розвиваючись властивими їй шляхами, також ставала зброєю боротьби галичан за національне самоствердження.