Розділ 6. Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

Історія української культури XX ст. - доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, дедалі тісніше й глибше включав Україну до загальносвітового культурного процесу, а з іншого, у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фундаментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури і самих її носіїв - як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери (митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо). XX ст. е "коливанням маятника" від всебічного розвитку культури доби національного відродження 20-х років до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.

Історія української культури XX ст. - це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які б несли неповторний національний образ світу.

Початок століття був періодом, коли на основі попередніх досягнень закладалися головні, фундаментальні засади, з яких випливав розвиток культури України в подальші часи. Саме тоді виявилися принципово нові важелі культурного процесу, що набувають все більшого значення в сучасних умовах.

Розвиток промисловості, нові наукові відкриття зумовлювали прискорення технічного прогресу, впливали на повсякденне життя українського народу. Суттєвою особливістю суспільного побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією та культурою. У цей час виникають нові недільні школи та курси, народні бібліотеки, просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися покращити організацію шкільної справи.

У Західній Україні поширювалася діяльність "Просвіт". На східноукраїнських землях вони виникли під час революції 1905- 1907 рр. (у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі (9 "Просвіт" з 30 філіями). Діяльність "Просвіт" була тісно пов'язана з революційною, національно-визвольною боротьбою, що зумовило значну участь у цих організаціях опозиційних до царату діячів культури. Так, чернігівську "Просвіту" очолював М. Коцюбинський. Головна відмінність між східно-галицькими та наддніпрянськими "Просвітами" полягала в тому, що перші були централізованими, а другі працювали автономно. Крім того, західноукраїнські "Просвіти" намагалися бути відстороненими від політики, тоді як у Російській імперії в них від початку виявлялася тенденція до політизації.

Своїм головним завданням "Просвіти" вважали друкування книжок для народу, читання лекцій, здійснення театральних постановок, боротьбу за викладання українською мовою в школах, відкриття бібліотек тощо. Більшість східноукраїнських "Просвіт" після столипінського циркуляра 1910 р. було закрито. Широкий розмах просвітянського руху після революції 1917 р. свідчив, що, незважаючи на утиски, просвітянські ідеї охоплювали широкий загал української громадськості. Робота "Просвіт", яка пробуджувала національну та соціальну свідомість народу, пригніченого великодержавною колонізаторською політикою, була актом громадянської мужності, являла цінність навіть у моменти вимушеного "каганцювання" у напівлегальних умовах.

На початку XX ст. у Західній Україні виник ще один напрям національно-культурної роботи - січовий рух. "Січовики" відроджували запорізькі традиції, пропагували українську національну символіку (малинові козацькі корогви, жовто-синій прапор) і козацьку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. У 1908 р. засновник січового руху К. Трильовський організував Крайовий січовий комітет, реорганізований у 1912 р. в Український січовий союз. До початку Першої світової війни було створено 516 "Січей" та 94 товариства січових стрільців. Так культурно-освітня діяльність набувала певного політичного забарвлення. Січ готувалася до збройної участі у визвольній боротьбі. Західна Україна плекала надію на соціально-державну розбудову. На Сході легальних можливостей боротися за національне самовизначення майже не було.

У Галичині виходила значна кількість газет і часописів українською мовою - журнали "Літературно-науковий вісник" (1898- 1914), "Молода Україна" (1900-1903), "Артистичний вісник" (1905), газети "Діло", "Воля" та ін. Деякі видання навіть отримували державні грошові субсидії. Львів у кінці XIX - на початку XX ст. був найпотужнішим у світі центром українського книговидавництва. На Сході України, де друкування українською мовою залишалося під забороною до 1905 р., лише під час революції виникло багато україномовних видань ("Хлібороб", "Рада", "Нова громада"), переважна більшість яких з наступом реакції припинила існування Але в Києві почалося видання "Літературно-наукового вісника" під редакцією М. Грушевського. Національно-культурну проблематику розкривав на своїх сторінках журнал "Українська хата". У Москві в 1912-1917 рр. вийшов часопис "Украинская жизнь", редагований С. Петлюрою та О. Саліковським. Нелегально розповсюджувалися видання різних заборонених політичних партій, у тому числі українських соціал-демократів, більшовиків тощо.

Помітний внесок у розвиток науки, популяризацію позитивних знань робили наукові товариства. При Харківському університеті їх діяло вісім: історико-філологічне, фізико-математичне та ін. Пропагандою технічних звань займалися філії Російського технічного товариства в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. У1910 р. було засновано Київське товариство охорони пам'яток старовини та мистецтва, яке проводило археологічні розкопки, вивчало архівні документи тощо. У1907 р. в Києві діяло Українське наукове товариство, що опікувалося розробкою та популяризацією українською мовою різних галузей науки.

На початку XX ст. церква в Україні продовжувала відігравати велику роль у побуті та культурному житті, поширенні освіти, підтримці фундаментальних засад суспільного устрою. Церковне життя Східної України було повністю підпорядковане Російській ("Руській") православній церкві - державній церкві імперії. Але заклики до національного оновлення, демократизації релігійного життя, повернення до історичних традицій української церкви постійно лунали зі сторінок ліберальних видань.

У Галичині уніатське духовенство обстоювало культурну вартість української мови, народних звичаїв, потребу у поширенні освіти. Непересічне значення для Західної України мала діяльність митрополита Андрія Шептицького (1900-1944), який активно підтримував ідею державності та намагався втілити її в життя. Як визнають сучасні дослідники, за його керівництва греко-католицька церква в Галичині стала справді українською національною церквою.

Мистецьке життя України розвивалося бурхливо, закладаючи підвалини нового етапу національно-культурного відродження. Період 1905-1914 рр. був часом піднесення українського мистецтва, добою загального зростання художньої майстерності, плідного завершення творчої діяльності таких корифеїв національної культури, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Лисенко. Зростала нова генерація митців - видатних письменників (В. Стефаник, В. Винниченко, Л. Мартович, О. Олесь та ін.), художників (М. Самокиш, О. Мурашко, Г. Нарбут), композиторів (К. Стеценко, С. Людкевич). Постійні творчі зв'язки єднали в культурному плані політично та економічно подавлені Схід і Захід України. Нові мистецькі течії, тяжіння до формального пошуку, характерні в цілому для початку XX ст., виявлялися на Україні в специфічних формах, пов'язаних з поглибленим вивченням фольклорних традицій та європейського досвіду. Становлення мистецьких угруповань, які конкурували між собою, було передумою вільного творчого розвитку, плюралізму стилів і течій, без якого немає плідного художнього життя. Одночасно політична ворожнеча "двох культур", запекла газетно-журнальна полеміка, нетолерантність і непорозуміння між окремими діячами культури спричинювали, за оцінкою І. Франка, "загальне звуження розумового горизонту", примітивний поділ явищ культури на "Чорне" та "біле" - поділ, що так жорстоко вплинув на подальший культурний розвиток України.

Серед найбільш дискусійних питань політичної і культурної історії України на початку XX ст. залишаються проблема вивчення сутності та оцінка так званої українізації. З одного боку, українізацію середини 20-х - початку 30-х років характеризують як "розквіт", "стрімкий розвиток", "надпотужний якісний стрибок" у культурі. З іншого, історію цього періоду перетворюють на жупел "насильницької українізації", яким політики лякають російськомовне населення, трактують як загрозу збереженню і розвитку мови, освіти, культури інших національностей в Україні. Що ж таке українізація, який характер вона мала, що було її передумовами, джерелами, як, зрештою, співвідноситься поняття "українізація" з поняттями "національне відродження", "національно-культурний рух", "національно-культурна автономія"?

По-перше, за граматичною структурою слово "українізація" однотипне з поняттями "русифікація", "полонізація" та ін., активно вживаними у російській та українській науковій літературі та публіцистиці вже у середині XIX ст. 0. Герцен у журналі "Колокол" писав (1861): "Визнаємо ж раз і назавжди за незмінну істину, що нікого не потрібно ані русифікувати, ані полонізувати. Під русифікацією, полонізацією тощо розуміли асиміляцію іншомовного населення, перейняття ним мови і культурних форм від росіян, поляків, німців... У російській мові здавна був відповідник поняттю "русифікація" - "обрусение". Зрозуміло, що "обрусіння" сприймалося патріотично орієнтованими українцями як негативний руйнівний процес. Утворене за аналогією поняття "обукраїнення" першим застосував, очевидно, М. Драгоманов. У статті "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891) він, критикуючи радикальне "національство", зазначав: "Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталося з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам взяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм "обукраїнення" приписали!". Цікаво, що М. Драгоманов пише про "обукраїнення" в гіпотетичному майбутньому і бере слово у лапки, засвідчуючи тим самим, що це мовне новоутворення, неологізм.

Сьогодні не можна стверджувати достеменно, хто і коли вперше вжив слово українізація; це питання вимагатиме додаткового дослідження. Можна припустити, що термін з'явився наприкінці XIX - на початку XX ст., його спорадично вживали до революції 1917 р., поки він не набув "прав громадянства", ставши назвою офіційної політики Центральної Ради. Очевидно, спочатку термін "українізація" стосувався переважно питань освіти. Але поступово поняття "українізація" почали використовувати щодо різних галузей суспільного життя. Так, у 1912 р. на сторінках часопису "Украинская жизнь" В. Садовський, аналізуючи заходи земств у національно-культурній сфері, підкреслював: "Ми стоїмо при самому початку українізації земської роботи".

У редакторській статті газети "Рада" під назвою "Українізація бібліотек" пролунав заклик до національно свідомого громадянства докласти зусиль, "щоб процес українізації бібліотек набрав широких розмірів, щоб у всіх бібліотеках, якими користуються українці, обов'язково було заведено українські відділи".

З іншого боку, показово, що в брошурі "отця-засновника" українського радикального націоналізму М. Міхновського "Самостійна Україна" (1900), де продекларовано вимогу усунути від влади "росіян (москалів) і змоскалізованих ренегатів", поняття "українізація" немає. Замість нього знаходимо вказівки на "винародовлення" (денаціоналізацію) українського народу, його інтелігенції, а також інші терміни, які з середини XIX ст. використовували українські письменники, публіцисти і вчені для характеристики боротьби за національні права: українофільство, український рух, українство. Останнє поняття за змістовим наповненням можемо вважати найбільш близьким до "українізації". "Словарь української мови" Б. Грінченка дає таке визначення "українству": "свойство и деятельность украинца в национальном смысле". Інший ідеолог націонал-радикалізму Д. Донцов у підсумковій роботі "Дух нашої давнини" (1944) також не вживає термін "українізація", очевидно, з принципових причин. Він вважає, що "доба 1917-1920 років... була добою найбільшого занепаду українського національного духу. І навіть так зване відродження українське, яке припадає на цей час і на початок XX віку, прийшло з гаслом негації... традиційно-національного духу". Д. Донцов стверджував, що лише особлива аристократична правляча каста може витворити "окрему формуючу суспільність ідею або думку", тому демократичні та соціалістичні гасла українізації для Д. Донцова не мали сенсу й значення.

Можна сказати, що як не автором, то принаймні популяризатором терміна "українізація" був М. Грушевський. Водночас противники національного самовизначення України також активно застосовували слово "українізація", але наповнювали його негативним значенням, залякуючи нав'язуванням неукраїнцям української мови, освіти, культури. Полемізуючи з такими закидами, М. Грушевський зазначав у 1917 р.: "Чи хочуть українці... вигнати з України всіх неукраїнців, жадаючи українізації уряду і всяких установ?.. Такі страхи можуть пускати або люди нетямущі.., або вороги свободи і нового ладу...". Він вимагав зробити усе можливе, щоб в Україні всяка нація, зокрема єврейська, "не винародовлювалась (не денаціоналізувалась), розвинула свою національну культуру й життя". В. Винниченко пригадував, як ремствували противники українізації освіти: "Українці хотять примусово українізувать руських". За свідченням Д. Дорошенка, з Києва до міністра освіти О. Мануйлова було вислано телеграму за підписами понад ста "корінних малоросів" з протестом проти "примусової українізації школи". Але справжньою метою шовіністичних кіл було, за їхнім власним визнанням, недопущення українізації "тих малоросів, які вважають себе руськими...". Пізніше, вже в радянські часи, О. Шумському на засіданні політбюро ЦК КП(б)У (1926) довелося відкидати ті самі звинувачення в "насильній українізації": "Де і коли я висував лозунг насильної українізації..? Але я рішуче протестував проти зворотного лозунгу "ми не будемо насильно українізувати робітників"... До чого ведуть ці лозунги про насильственість, замість пропаганди українізації? Вони ведуть до загострення питання українізації і фактично до зриву рішень минулорічного пленуму". Такі закиди в "насильницькій українізації" бачимо сьогодні в "лівій" пресі, в гаслах певних політиків.

Отже, від часу появи терміна "українізація" в його сприйнятті виникли дві лінії - позитивна, за якої українізацію розуміли як об'єктивний процес, необхідний бік національного відродження, і негативна, коли українізацію розглядали як насильну денаціоналізацію, асиміляцію неукраїнського населення.