Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Національно-визвольна революція 1917 р. і утворення української держави стали факторами бурхливого зростання національної культури, яка, нарешті, вийшла з напівлегального стану. Повернути цей процес було вже неможливо. Втім, більшовики такого завдання і не ставили, традиційно підпорядковуючи національне питання інтересам класової боротьби, тому національно-культурна політика здійснювалася в цьому руслі. Подальший розвиток української культури, яка, на думку більшовиків, була переважно дрібнобуржуазною, мав здійснюватися в інтересах "передового класу". Оскільки базовим елементом диктатури пролетаріату був союз робітничого класу і селянства, яке в переважній більшості було україномовним, то в інтересах свого зміцнення влада давала можливість вільному розвитку української культури. До того ж українська інтелігенція традиційно мала тісний генетичний і духовний зв'язок із селянством, значний вплив на нього. Від її ставлення до нової влади багато в чому (хоча б на початку 20-х років) залежала стабільність в Україні. Політичну поразку в громадянській війні вона намагалася компенсувати широкою культурницькою діяльністю, і офіційне проголошення політики українізації мало сприяти її залученню до нового будівництва під контролем "пролетарської держави".

Не слід забувати і про наявність у керівництві КП(б)У певних нечисленних, але досить впливових сил, які вимагали національного

самовизначення соціалістичної України і щиро прагнули культурного відродження нації. Щоправда більшість з них були вихідцями з небільшовицьких партій (О. Шумський, Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний та ін.), але саме вони були здатні допомогти більшовикам вирішити національні проблеми. Додамо до цього досить помірковані на той час загальні настанови В. Леніна у сфері національної політики. Отже, весь комплекс факторів - історичних, соціальних, політичних і культурних - зумовив проведення політики українізації. Це, за аналогією з НЕПом, можна охарактеризувати як "нову культурну політику", що мала сприяти, паралельно з економічним, культурному відродженню країни.

Перемога у кривавій громадянській війні дала змогу радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. Розв'язання теоретичних і практичних проблем розвитку культури ускладнювалося цілою низкою історичних обставин. На той час набули поширення концепції особливої, відрубної пролетарської культури. Угруповання, що виступали під прапором Пролеткульту1, відкидали принципи спадкоємності в культурі. Вони вважали, що культура експлуататорських класів з її цінностями за своєю природою глибоко ворожа робітникам і селянам - переможцям революції. На їхню думку, навіть фольклор слід було відкинути як культуру рабів, невільницьку за своєю сутністю. Хибні теоретичні настанови всеросійського Пролеткульту український Пролеткульт доповнив концепцією "двох конкуруючих інтелігенцій: петлюрівської і русотяпської", які, мовляв, уособлюють головну небезпеку в культурі. Прикриваючись гучною фразою, пролеткультівці практично усувалися від вирішення назрілих національно-культурних проблем. Але така культурна політика не могла домінувати.

Ще в 1919 р. у тезах ЦК РКП(б) "Про Радянську владу на Україні", підготовлених В. Леніним, зазначалося: "Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. ін.) протягом віків придушувалася царатом, експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить за обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури". У резолюції рекомендувалося толерантне ставлення до виявів націоналізму з боку "відсталої частини трудящих", пропонувалося усім членам партії на практиці запроваджувати право трудящих мас учитися і розмовляти у радянських установах рідною мовою, протистоячи спробам витіснити українську мову на другий план тощо. Але ця резолюція як внаслідок русифікації КП(б)У, так і обставин громадянської війни залишилась невиконаною.

У 1921 р., виступаючи на X з'їзді РКП(б), В. Затонський зазначив: "Революція пробудила культурний рух, розбудила широкий національний рух, а ми не зуміли спрямувати у наше русло цей національний рух, ми проґавили його, і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтелігенція і куркульство. Це треба прямо сказати. Це була наша величезна помилка!". Звичайно, більшовики і не могли "очолити" національний рух, бо воювали з ним. Національно-культурне відродження вони теж не могли "очолити" за браком культурних кадрів взагалі і національних зокрема. Залишалося "спрямувати у наше русло цей рух". Це і було однією зі стратегічних цілей офіційної політики українізації, перші кроки якої спостерігаємо у роки громадянської війни. 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову "Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України", яку не було виконано у зв'язку з об'єктивними умовами. Майже через рік (21 лютого 1920 р.) ВУЦВК ухвалив постанову "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською", яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, у серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР "Про запровадження української мови у школах та радянських установах", що з великими труднощами втілювався у життя.

Отже, у цей час відчувається усвідомлення важливості вирішення національного питання, завдань національного культуротворення на нових засадах. Однак паралельно формується теорія боротьби двох культур - української і російської - за нейтралітету партійно-державних органів (секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь). Російська культура розглядалася Д. Лебедем як міська, пролетарська, передова, а українська - як віджила, селянська, тому вона мала остаточно поступитися місцем російській. У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У під керівництвом Д. Лебедя ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. щодо української культури і мови. Вона стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці та вільний розвиток української мови і культури, але вільний в розумінні класовому. Директива була просякнута відверто агресивним ставленням до української національної інтелігенцій. "Зазнавши поразки в громадянській війні, - зазначалося в ній, - українська контрреволюція поступово захоплює в свої руки усі інші види української школи. Ті ж самі елементи, особливо учителі, очолюють рух так званої української автокефальної церкви, де під виглядом боротьби з російською православною церквою утворюється друга націоналістична цитадель. Паралельно з цим множаться дрібнобуржуазні націоналістичні куркульські "Просвіти" - установи національного цькування. Четверта цитадель, в якій організується українська дрібнобуржуазна стихія, - це всі види кооперації. З усіх цих зайнятих позицій українська контрреволюція веде підкоп під диктатуру пролетаріату і селянства, під Комуністичну партію".

"Налівукраїнізація", і без того досить обмежена, нейтралізувалася негативним ставленням до національної інтелігенції, яка характеризувалася як "українська контрреволюція". Погляди Д. Лебедя здобули підтримку серед частини партійного апарату і рядових членів партії, яка усвідомлювала потребу в українізації не тільки партії, а й усієї структури влади. Але його противники розуміли, що в республіці, де 80 % населення - українці, влада мусить розмовляти українською мовою. На VII конференції КП(б)У (1923) стосовно "двох культур" виступив X. Раковський, який зауважив, що влада не може бути нейтральною до української культури, а має опановувати її і допомагати розвиватися. Проти "теорії Лебедя" висловились М. Скрипник, В. Затонський та ін. Погляди Д. Лебедя не стали ідейними настановами і офіційною політикою, але вони, без сумніву, відображали переконання значної частини русифікованого партійного і державного апарату (в останньому, зокрема, в 1924 р. 95 % працівників були або росіянами або русифікованими).

Надрукована у 1920 р. стаття М. Скрипника "Донбас і Україна". де автор полемізував з Д. Лебедем, поклала початок широкомасштабному здійсненню українізації. Автор доводив, що російський та зросійщений пролетаріат України може побудувати нове життя, лише привернувши в соціальному плані на свій бік решту українського народу (насамперед селянство), і зробити це він зможе тільки тоді, як стане на бік селянства у національному плані. З метою практичного втілення в життя українізації місцевих органів влади, державного і господарського апарату, розвитку національної преси та мистецтва в республіці було створено спеціальну комісію на чолі із секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Дискусії тривали, а все йшло своїм шляхом. Українська інтелігенція розвивала (як могла) національну культуру. З'являлися наукові видання українською мовою, попри перешкоди діяли "Просвіти", в школах викладалася українська мова. Неофіційна українізація розпочалася значно раніше, ніж офіційна. Рішучий крок до здійснення політики українізації було зроблено на XII з'їзді РКП(б)

(1923), після якого вона стала офіційно проголошеним курсом, обов'язковим для усіх членів партії. У червні 1923 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ", а у вересні того самого року видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Передбачалися остаточне переведення шкіл, дитячих будинків тощо на українську мову (крім установ національних меншин) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов'язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. Цей факт загалом був із задоволенням сприйнятий українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві збігалися з офіційною політикою.

У партійно-державній діяльності виявилися два важливих аспекти українізації: по-перше, підготовка, виховання і висування українських національних кадрів, урахування національного складу республіки за формування кадрового корпусу, організація навчальних закладів українською мовою викладання, закладів культури, національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву. По-друге, важливим напрямом вважалося створення умов для вільного культурного та духовного розвитку національних меншин. Як зазначав один з провідних ідеологів українізації, нарком освіти О. Шумський, у поняття українізації вкладається вивчення української мови і культури, а не перетворення будь-кого в українську національність.

Реакція інтелігенції і службовців на заходи щодо українізації була неоднозначною. Національна українська інтелігенція схвально сприйняла офіційний курс. На одному із засідань політбюро ЦК КП(б)У говорилося, що значна частина інтелігенції відгукнулася на заклик працювати на справу українізації безкоштовно. В Академії наук розпочалася робота над словником української мови, згодом було утворено Інститут української наукової мови з метою розробки термінології у різних галузях науки; вчителі і науковці викладали на курсах українізації тощо. У1923 р. в Україну з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з М. Гру шевським, яка теж долучилася до процесу національно-культурного відродження. Багато хто, особливо із службовців державного апарату, поставився до нової політики або негативно, або байдуже, вважаючи її штучним заходом. Практично не сприймали ідею українізації інженерно-технічні працівники, серед яких більшість становили росіяни, до того ж вони працювали в робітничому середовищі, майже цілком російському або русифікованому. Професорсько-викладацький склад ВНЗ (усі вони до революції були російськомовними) також негативно ставився до українізації. Цьому сприяв і національний склад студентства. Так, у 12 педагогічних ВНЗ студенти-українці становили 49,1 % складу, у сільськогосподарських - 57,6 % (тут, до речі, українізація була успішною), в усіх інших - 29,5 %. Це могло створити труднощі з розвитком української культури на майбутнє, бо в процесі навчання студентство русифікувалося. Національний професорсько-викладацький склад теж був здебільшого неукраїнський. У Харківському інституті народної освіти, зокрема викладачі-українці становили лише 17 %, в Одесі - 16, у Катеринославі - 17 %.

Політика українізації давала певні позитивні наслідки. На 1927 р. українською мовою уже володіло 60 % робітників України, на початку 30-х років українськими були майже 90 % шкіл, переважна більшість театрів. Водночас у 1924-1925 pp. у республіці функціонували 566 шкіл з німецькою мовою викладання, 342 - єврейською, 294 - молдавською, 255 - польською, а також болгарською, татарською та іншими мовами. Були національна преса, книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20-х років було відкрито інститути єврейської та польської культури, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20-х років українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів. У медичних ВНЗ, де традиційно більшість студентів була єврейської національності, частка українців зросла з 22,1 % у 1923 р. до 31,3 % у 1925 р. Те саме відбувалося і в інших ВНЗ. У перспективі це мало спричинити (і спричинювало) зміни у національному складі інтелігенції республіки.

Такі зміни відбувалися і безпосередньо у 20-ті роки. Серед наукових працівників республіки, наприклад, частка українців збільшилася з 28,1 % в 1924 р. до 45,9 % в 1929 р. (росіян зменшилася з 49,8 до 29,4 %, євреїв збільшилася з 15,2 до 20,7 %). Подібні зміни спостерігаємо навіть серед найбільш русифікованої частини інтелігенції - інженерно-технічної. Тут частка українців зросла з 14,3 % в 1926 р. до 40 % у 1930 р. і продовжувала зростати.

Але з великими труднощами проводилася українізація державних установ. "Помітне ненормальне явище, - доповідала Чернігівська губернська Робітничо-селянська інспекція (РСІ), - в цілій низці установ, де значна частина службовців, що скінчили курси української мови й можуть вести самостійно діловодство українською мовою, веде його російською мовою, - це пояснюється несерйозним ставленням керівних установ до справи українізації держапарату". Всюди спостерігався опір українізації з боку спеціалістів, що служили в державних установах, їхнє небажання відвідувати курси української мови. Такі самі настрої панували в апараті ЦК КП(б)У, в нижчих ланках партапарату.

Опитування службовців апарату центральних установ засвідчило, що темп їхньої українізації не відповідає запланованому. Діловодство тут було українізовано від 1 % у Наркоматі охорони здоров'я до 80 % - у Нарком'юсті (Народний комісаріат юстиції). У всіх звітах державних установ зазначалися причини повільних темпів українізації: відсутність відповідної термінології українською мовою, короткий строк, відведений на українізацію, а також "значний відсоток фахівців, що не вважають за обов'язок вчити українську мову". Деякі з перешкод поступово відпадали - співробітники ВУАН розробляли наукову і ділову термінологію, продовжувалися строки українізації, кількість видань спеціальної україномовної літератури зростала. Залишалася основна і найскладніша перешкода - небажання службовців, фахівців, викладачів тощо вивчати українську мову і здійснювати українізацію. Вона сприймалася як кампанія, тимчасовий захід, маневр. Таке ставлення побутувало і в партійному керівництві.

На початок 1925 р. центральний державний апарат було українізовано в середньому на 47 %. Програму українізації в цій галузі не було виконано. Офіційна адміністративно-апаратна українізація прискорилася з приїздом в Україну Л. Кагановича, "обраного" на посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У, а точніше, призначеного Й. Сталіним. Людина енергійна і жорстка, схильна до адміністрування, Л. Каганович зумів швидко перевести українізацію на рейки адміністративного тиску. При Раднаркомі УСРР створено Центральну всеукраїнську комісію з українізації (голова - В. Чубар, члени: М. Скрипник, О. Шумський, В. Пайко, Д. Лебідь, І. Булат та ін.), на місцях - відповідні губернські та округові комісії.

У липні 1925 р. Раднарком УСРР прийняв постанову "Про практичні заходи по українізації радянського апарату". Згідно з нею здійснювалися облік службовців та їх атестація на знання української мови. їх поділяли на три категорії: ті, що знали мову добре; з посередніми знаннями; ті, що не знали взагалі. Залежно від категорії працівники зобов'язувалися відвідувати курси української мови (від трьох до п'яти місяців). Працівники, які саботували українізацію, звільнялися з роботи. Уся робота була поставлена під жорсткий контроль. Відповідні заходи здійснювалися в інших установах - культурних, освітніх та ін. Для централізованого апарату такий стиль був досить продуктивним. Про це свідчать цифри: у 1927 р. порівняно з 1926 р. у центральних державних установах і наркоматах відсоток службовців першої категорії (добре знання української мови) зріс з 13,9 до 39,8 %, тобто майже втричі, другої категорії знизився з 50,0 до 31,7 %, третьої - з 35,4 до 11,9 %.