Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

30-ті роки - період неприхованого цинічного захоплення влади своєю безкарністю. Деморалізований народ, який звик до слухняності, став учасником і матеріалом небаченого за своєю жорстокістю експерименту - духовного самолінчування. Чим примітивнішою була офіційна пропаганда, тим бурхливіше формувалась антирелігія, основні постулати якої були чітко викладені в "Антирелігійному підручнику". Ось лише деякі його розділи: "Комунізм - прапор трудящих усього світу", "Комуністи борються за комуністичне суспільство", "Комуністичне суспільство - суспільство достатку, радості, щастя", "Комунізм забезпечує розквіт науки і мистецтва", "Пролетарська диктатура - головна умова побудови соціалістичного суспільства і переходу до комунізму".

Серед форм безбожжя були: доповіді та лекції, бесіди, читання і розповсюдження атеїстичної літератури, вікторини, художні вечори і кіносеанси, з'їзди безбожників, екскурсії, антирелігійні конференції, виставки тощо.

Численні атеїстичні періодичні видання містили інформацію про "правила" антирелігійної боротьби у вигляді рекомендацій, вказівок, сценаріїв заходів, тематичних планів. Типова лекція кінця 30-х років будувалась за таким трафаретом: 1) кожна релігія є дещо протилежне науці (Й. Сталін); наука корисна для трудящих, релігія шкідлива; 2) релігія - опіум для народу (К. Маркс); релігійне вчення про Бога, про загробне життя, релігійна мораль - знаряддя пригноблення трудящих в руках експлуататорів; 3) релігія розпалює національну ворожнечу між трудящими і цим ослаблює їх сили в боротьбі з експлуататорами; 4) релігійний пацифізм прикриває і полегшує фашистам підготовку нових імперіалістичних воєн і насамперед війни з СРСР; 5) релігійні пережитки в країні соціалізму завдавали великої шкоди трудящим; вони ворожі комунізму, вигідні антирадянським елементам; 6) релігія притупляє революційну пильність трудящих, гасить їх класову ненависть до ворогів; 7) ми мусимо боротися з релігією. Це азбука всього матеріалізму і, отже, марксизму (В. Ленін). Можна було не сумніватися: лекція сприймалась "як слід", бо до її початку зазвичай роздавали анкету для складання списку присутніх з обов'язковим позначенням соціального походження, членства в партії, належності до Спілки войовничих безбожників тощо. Політичний рефлекс, що напрацьовувався роками (піп - ворог народу), перетворився у цивільний кодекс. Виникли "безбожні колгоспи", "безбожні села" та ін. "Світ", що формувався віками, розсипався на очах сучасників, поховавши не тільки віру, але й людинолюбство, надію на відродження цивілізованих суспільних норм. Приховане або явне протистояння населення генеральній лінії партії підштовхнуло владу до розгортання механізму тотального знедушування країни. Репресії досягли такого рівня, що в січні 1930 р. Папа Римський Пій XI закликав усіх до всесвітнього молебну за віруючих, яких переслідували в СРСР. Створення для них нестерпних умов спричинило різке зменшення чисельності людей, які виконували релігійні обряди відкрито. Однак протягом 30-х років дві третини населення селищ і мінімум одна третина мешканців міст все ж могли належати до категорії віруючих.

Отже, монополізація радянською системою, її державно-партійним апаратом основних сфер культури, духовного життя суспільства у 30-ті роки зумовила драматичні наслідки. У суспільстві затверджувалась подвійна мораль, подвійна поведінка. Партійно-державна програма-мінімум була виконана. СРСР "спалював мости", що пов'язували його з загальнолюдськими культурними традиціями. Соціальні експерименти дали жахливі наслідки: ініціатива, якою маніпулювали, програмована поведінка, беззмістовна мова, споживча свідомість, що потребувала все нових міфів. Ідеальною моделлю культури, що конструювалась, і механізмом її реалізації була слухняна і примітивна політико-освітня система. Некомпетентність, що зводилась до взірця, у вірнопідданських формах відобразилась і в системі освіти, і в мистецтві, і в організації дозвілля.

Переплавляючи у собі суспільні цінності і змішуючи їх зі шлаком партійних завдань, ця система відливала стерилізовану ідеологічну матрицю, в якій викристалізовувалось і уніфіковувалось духовне життя країни. У 30-ті роки набув своїх характерних ознак і масштабу потворний монумент національної за формою соціалістичної за змістом, безрелігійної радянської культури. Відкривалась чітка перспектива будівництва "безрелігійного суспільства".

30-ті роки стали для української культури зловісною Голгофою, хресним шляхом, пройденим з вини антинародної, антинаціональної політики радянської держави сталінських часів. Процеси українізації було насильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтелігенції незалежно від їх політичної орієнтації, вчинено справжній геноцид щодо українського селянства під час голодомору 1982-1933 рр.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років Й. Сталін та його оточення здійснили своєрідний політичний переворот, який усунув від керівництва партійним та державним життям "опортуністів", започаткував масові політичні репресії. Розпочалася цілеспрямована боротьба проти української інтелігенції. "Шахтинська справа", викриття та знищення членів "національного ухилу" в КП(б)У, міфічних "Спілки визволення України", "Українського національного центру", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбистського центру", "Троцькістсько-націоналі-стичного блоку" - це далеко не повний перелік злочинів сталійщини у кінці 20-х - у 30-ті роки. Так, "справою СВУ" скористалися з метою викорінення автокефальної церкви. Проголошена однією з ланок націоналістичного підпілля, УАПЦ змушена була самоліквідуватися в 1930 р.; її нечисленні уламки перейшли на нелегальне становище. Російську православну церкву також не врятувала її догідлива політика 30-х років: храми руйнували, священиків переслідували, вербували, а нескорених ув'язнювали та винищували.

Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 30-х років в Україні, можна умовно вирізнити такі етапи її розвитку:

1.1930-1932 рр. Штучно загострена "класова боротьба" вже посилюється, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х років. Поки ще продовжується робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці, значною мірою завдяки принциповій позиції Миколи Скрипника - теоретика національного питання, відомого державного діяча, українського патріота.

2.1933-1935 рр. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці "помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні". З метою "зміцнення" керівництва в Україну направлені П. Постишев та його помічники. Розпочинається масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М. Скрипник кінчає життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М. Ялового почалися репресії проти діячів культури міста Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрілився М. Хвильовий. Заарештовано та відправлено в табори О. Вишню. Л. Курбаса, звинуваченого в націоналізмі, виганяють з театру, ув'язнюють, згодом вій гине в таборі. Жертвами репресій стали: художник М. Бойчук та його послідовники, драматург М. Куліш, письменники - члени Всеукраїнської академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), Майстерні революційного слова "МАРС", неокласики, футуристи та ін. Одразу після вбивства С. Кірова у грудні 1934 р. заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського тощо. Тільки письменників за цей час репресовано майже 500! Саме про цих людей можемо сказати, що вони уособлюють "розстріляне відродження" української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед гуманітарного профілю, "проріджено" кадри національного учительства й кооперативного руху.

3.1936-1938 рр. У1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже у 1937-1938 рр. було репресовано майже усі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях - у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор 1933- 1935 рр. Новий шквал репресій знищив багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки у кінці 1938 р. масовий терор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі труднощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.

Отже, 30-ті роки дають суперечливу і по-своєму строкату картину. Нечуваною ціною оплачені господарські подвиги доби індустріалізації. Затверджена тоталітарна політична модель. Поруч з деякими досягненнями (творча діяльність не припинилася зовсім) спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого у 20-ті роки. Звузилися тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням "формалізму" припинилися стильові пошуки. На перший план виходить декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетворити (і не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво естетизованих ідеологічних стереотипів. Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті. У

1930 р. прийнято постанову про остаточну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 років протягом навчального року. За офіційними даними, в роки першої п'ятирічки навчилися грамоти понад 5 млн осіб. Результати цього процесу були важливими, але застосовані в процесі лікнепу адміністративно-командні методи зменшували культурну вартість урядової політики. У багатьох випадках грамотність сільського населення, здобута "кавалерійським наскоком", була поверховою, не спиралася на традиції національної культури і народної мудрості. Все це створювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціальної міфології, давало можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинародних, антигуманних і, по суті, антикультурних цілях.

Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкільним навчанням. У1930 р. Україна долучилася до походу за "всеобуч". Протягом другої п'ятирічки в основному завершено перехід до обов'язкового початкового навчання на селі, а в містах - до загального семирічного. Відбулися зміни в організації шкільництва: протягом 1932-1934 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами та підручниками. Українська школа втрачала національне обличчя, стиралися місцеві особливості, звужувалися можливості проведення педагогічних експериментів.

Наприкінці 20-х років починає бурхливо зростати вища школа України, розгортається її українізація. Кількість випусків ВНЗ безперервно збільшується. Але утворилась парадоксальна ситуація: з одного боку, сталінський режим винищував ерудовану стару інтелігенцію, з іншого, готував дедалі зростаючу кількість інженерів, лікарів, учителів, агрономів, культпрацівників та ін., хоча рівень їх підготовки був невисоким. До того ж у всіх обласних центрах були відкриті ВНЗ, що значно сприяло піднесенню культури населення. Розвиток системи вищої школи мав низку особливостей, серед яких одна із найсуперечливіших - "пролетаризація", яка супроводжу велась наповненням інститутів лише робітниками та бідними селянами. У результаті швидкого зростання вищої освіти наприкінці 30-х років УСРР за кількістю студентів на тисячу осіб випередила усі країни Європи, хоча рівень їх підготовки був низьким.

В Україні розгорталася мережа культосвітніх закладів, які виступали в ролі "активних провідників політики партії". З 1928 по 1941 р. кількість клубів збільшилася з 11 до 25 тис, а бібліотек - з 9 до 22 тис. У республіці діяло 115 музеїв.

В УСРР функціонували видатні наукові колективи: математична школа Д. Граве, колектив фізиків Українського фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І. Курчатов та Л. Ландау. Продовжували творити історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М, Яворський. Кількісні показники наукового потенціалу зростали: якщо в 1928 р. у науково-дослідних закладах республіки працювало 3,7 тис. науковців, то наприкінці 30-х років - 19,3 тис. Але в кінці 20-х років розпочався погром в науці, який тривав протягом усього наступного десятиріччя.

У галузі мистецтва сталінізм поклав край навіть тим формам творчого змагання, які були у 20-ті роки. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об'єднання, замість них створено централізовані структури - Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; в Україні вони мали свої відділення - республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією.

Українська музика 30-х років зберігала значний творчий потенціал: яскраві музичні образи створили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич та ін. Довершувалися у творчій майстерності виконавські колективи - капела "Думка", Державна зразкова капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль В. Верховинця (Жінхоранс). Функціонували консерваторії у Києві, Харкові, Одесі.

Долаючи перешкоди, намагався зберегти творчі здобутки український театр. Наприкінці 30-х років в Україні було більше 80 театрів. Загальні процеси суспільного життя визначали шляхи розвитку образотворчого мистецтва. Важливою подією культурного життя України стало відкриття пам'ятника Т. Шевченку в Харкові (скульптор М. Манізер, 1935) - одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. У складних умовах розвивався кінематограф, що сприяло формуванню й зростанню найпопулярнішого виду мистецтва - кіно. З появою на початку 30-х років звукового кіно почався принципово новий період його еволюції. Радянське кіномистецтво збагачувалося творами О. Довженка, І. Кавалерідзе, І. Савченка, але й на них не могла не позначитися задушлива атмосфера сталінщини.