Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Виникають перші суди над старою інтелігенцією, що не сприймала нову владу і чинила опір. У 1921 р. відбулися суди над "Національним центром" у Харкові та українськими есерами ("процес Голубовича") в Києві, у 1922 р. - процес у справі "Козацької ради Правобережної України" у Києві, 1924 р. - процес над організацією інженерно-технічної інтелігенції - "Дніпровцями". Активізували роботу проти нової влади частина "Просвіт", які об'єднували здебільшого сільську інтелігенцію, незадоволену політикою радянської влади, і різного роду анархістські угруповання, наприклад, "Група українського набату".

Про активізацію антирадянських настроїв у той час свідчить, наприклад, засідання політбюро ЦК КП(б)У 23 червня 1923 р., на якому слухалось питання "Про політичні виступи професури".

Перехід до НЕПу викликав прискорення диференціації в середовищі емігрантської української інтелігенції, що спричинило виникнення громадсько-політичної течії вії лавах - "зміновіховства", що отримало таку назву після виходу збірника "Зміна віх", який вийшов друком у Празі в 1921 р. Учасники течії тлумачили НЕП як еволюцію радянської влади на шляху до капіталізму. Вони оголосили бажання співробітничати з новою владою з метою прискорення переродження радянської держави у буржуазну республіку.

Однак в Україні зазначений вище процес мав значно менший соціальний резонанс. Це було пов'язано не тільки з геополітичним європейським положенням України і надією на зовнішню і внутрішню контрреволюцію, а й русифікаторськими, великодержавними пориваннями "зміновіховців" до "великої" Росії. До того ж введення НЕПу і українізація сприяли розтинанню емігрантської інтелігенції, позбавленню її підґрунтя в Україні, бо селянство, як політична основа дрібнобуржуазних кіл інтелігенції, вітало НЕП, а українізація давала надію широким колам старої інтелігенції. Користуючись певними змінами в настроях інтелігенції, радянська влада і комуністична партія почали рішуче переслідувати своїх ідеологічних супротивників. Так, за рішенням XII партконференції РКП(б) у серпні 1922 р. в адміністративному порядку було вислано за кордон 160 професорів із Москви, Петрограда і Києва. М. Скрипник, виступаючи в Одесі у березні 1923 р., говорив про енергійну чистку у вищих навчальних закладах та серед учительського персоналу.

Водночас слід зауважити, що радянська влада, розуміючи потребу у використанні старої інтелігенції в будівництві нового суспільства, робила кроки з метою поліпшення становища інтелігенції у зв'язку з голодом і жебрацьким станом. На це була спрямована постанова уряду радянської України "Про поліпшення побуту наукових працівників" від 30 серпня 1921 р., згідно з якою відомим вченим та їх сім'ям видавались академпайки. З метою реалізації цього було визнано за доцільне з жовтня 1921 р. створити Всеукраїнський комітет сприяння ученим (ВУКСУ) та його комітетів на місцях. Функції останніх пізніше перейшли до секції наукових працівників (СНП).

Однак становище інтелігенції продовжувало залишатися жахливим. У серпні 1922 р. бюро Київського комітету сприяння вченим, наприклад, повідомляло наркому освіти України, що "професура Києва потребує до себе більшої уваги, вона повністю виснажена голодовками, усілякими хворобами на ґрунті голоду і нервових переживань, - 80 % туберкульозних або близьких до цього, відсутність грошей, з одного боку, а з іншого, - відсутність будь-чого, що можна продати". Усе це зумовило відкриті протести і незадоволення у лавах інтелігенції. Про це зокрема свідчить лист протесту, підписаний 113 представниками науки, літератури і мистецтва від 1 грудня 1921 р. (серед них відомі представники інтелігенції М. Сумцов, X. Алчевська, М. Синельников та ін.). У листі, до речі, значна увага приділялася вимозі збереження житлової площі, робочих кабінетів за помірну ціну. Урядові структури змушені були розглядати ці питання. У 1924 р. ВУЦВК у березні - квітні прийняв рішення, за яким 12 найбільш заслужених працівників літератури, мистецтва і науки отримали особливі привілеї із вказаних питань. До них належали сім'ї академіків, професорів В. Бузескула, В. Тимофеєва, Н. Трінклера, В. Данилевського, X. Алчевської, О. Бекетова та ін. Уже в квітні 1925 р. у наданих сім'ям інтелігенції 17 будинках проживало 1576 осіб. їм була видана охоронна грамота, яка захищала від виселення та зменшення площі житла. І все ж слід констатувати, що, незважаючи на підвищення заробітної плати, поліпшення житлових і правових умов інтелігенції України, її становище, особливо учительства села, ще довгий час залишалося важким, а політична орієнтація - нетривкою. Труднощі множились, зазвичай у зв'язку з негативною атмосферою стосунків між селянством, робітниками, з одного боку, та інтелігенцією, з іншого. Історично склалося так, що вони мали різні погляди з питань ідеології та політики.

Особливо гостро і болісно формувались стосунки між інженерно-технічною інтелігенцією (ІТІ) і робітниками. Це змусило владні структури приділяти зазначеному питанню посилену увагу. Так, Донецький губком КП(б)У разом з губернською радою профспілок у листопаді 1924 р. звернувся до комітетів і членів партії з відкритим листом "Про ставлення до спеціалістів", у якому зверталась увага на неприпустимість поширення "антиспецівських" настроїв, ворожість стосунків ГП і робітників. "Серед спеціалістів, - зазначалось у листі, - більшість людей пасивних у питаннях політичних, у стосунках з партійними і професіональними організаціями. Вони поки не беруть участі в громадській роботі, зайняті лише виробничими справами. Є активний прошарок, який працює з нами. Вони беруть активну участь в профроботі, проводять культурну роботу. Є, нарешті, невелика група, яка яскраво виражає собою усі пережитки капіталістичних порядків. Вони працюють у нас за "сумною необхідністю", у стосунках з робочими ще не відмовились від старих часів". На гостру потребу налагодження позитивних відносин між ІТІ і робітниками вказувала постанова ЦК РКП(б) "Про роботу спеціалістів" від 18 вересня 1925 р.

Отже, у першій половині 20-х років радянська влада і більшовицька партія спрямували зусилля на залучення на свій бік старої інтелігенції, без якої будівництво декларованого соціалістичного суспільства було неможливим. Однак про політичні симпатії і тим паче політичне співробітництво з новою владою більшості старої інтелігенції на середину 20-х років говорити було передчасно і безпідставно.

На початку 1926 р. виробництво в СРСР досягло довоєнного рівня. Радянська влада поставила завдання прискорити розвиток промисловості і сільського господарства шляхом індустріалізації та колективізації. Економіка України відігравала важливу роль у розвитку промисловості СРСР. Так, на 1927 р. республіка давала майже 60 % союзного видобутку марганцевої руди, 75 - залізної, 70 - вугілля і 70 % - чавуну. Однак особливе місце в індустрії належало вугільній та металургійній промисловості Донбасу. Не випадково ЦК КП(б)У в постанові від 19 січня 1929 р. підкреслював, що успіхи індустріалізації країни прямо пов'язані зі зростанням вугільної та металургійної промисловості Донбасу.

Реконструкція країни вимагала вирішення питання забезпечення народного господарства висококваліфікованими кадрами фахівців. За перше десятиріччя радянської влади в СРСР було підготовлено значну кількість спеціалістів - 198 тис. з середньою та 340 тис. з вищою освітою. Однак радянську владу турбувало те, що на 1928 р. більше третини фахівців народного господарства представляли стару інтелігенцію, а у вищій школі та наукових закладах, які формували нових спеціалістів, вона налічувала майже 60 %.

Особлива увага приділялась інженерно-технічній інтелігенції. У резолюції Президії Всеукраїнської профспілки (ВУСПС) "По доповіді ВУМБІТ (Всеукраїнське міжсекційне бюро інженерів і техніків) про посилення ініціативи й активності спеціалістів у справі індустріалізації країни і раціоналізації виробництва, а також про ті настрої, які мають місце в роботі ІТП" від 27 серпня 1927 р. зазначалось, що разом з підвищенням активності ІТІ серед окремих її груп були і серйозні вади. До них ВУСПС відносила і консерватизм у питаннях реконструкції та раціоналізації народного господарства, протекціонізм, негаразди в стосунках старої і нової інтелігенції, недостатню активність ІТП у різних нарадах і зборах, переоцінку ролі у інтелігенції і недооцінку робітників, нерозуміння ролі партійних організацій. З боку робітників як недолік визнавалось негативне ставлення до ІТП, необґрунтованість частих випадків притягнення ІТП до відповідальності за стихійні лиха, нещасні випадки, невдачі раціоналізації, необґрунтовані нападки в пресі тощо. На основі цього Президія ВУСПС закликала до викорінювання недоліків та активізації ІТП в економічному будівництві, а також розширення роботи з перевиховання ІТП. Не випадково Г. Петровський від імені ВУЦВК, вітаючи Ш Всеукраїнський з'їзд ITC (квітень 1929 р.), поставив перед його учасниками питання: "З ким же на сьогодні інженерно-технічна маса? З робочим класом чи з буржуазією?". Бо це вже пов'язувалось з провокаційним "Шахтинським процесом". ГП сприймала все це як посилення репресій щодо старої інтелігенції і розгубилась, чекаючи на найгірше. Слід зауважити, що за перші роки індустріалізації кількість членів інженерно-технічної секції (ITC) значно збільшилася. Якщо в січні 1927 р. в ITC нараховувалось 22 637 членів, то в січні 1929 р. - 34 333, тобто на 51,7 % більше. Це свідчило про певну активізацію інженерно-технічної інтелігенції на ниві професійного співробітництва з владою у справі будівництва нового суспільства. Наприкінці 20-х і в 30-ті роки проблема співпраці інженерно-технічної інтелігенції з робочим класом була однією з ключових для радянської влади.

Отже, вище було розглянуто питання взаємозв'язків, співіснування, співпраці старої, вихованої за царського ладу Росії інтелігенції з радянською владою у процесі побудови декларованого нового суспільства. Стара інтелігенція була тим прошарком суспільства, що володів усім культурним багатством, яке виробило людство. У радянської влади не було іншого виходу, крім як привернути до себе стару інтелігенцію. Влада постійно підкреслювала важливість використання старих спеціалістів разом з підготовкою нових - із робітників і селян. Наголошувалось на потребі у ліберальній, ідеологічній перемозі, "перевихованні" старої інтелігенції у процесі побудови соціалізму.

На практиці така політика в 20-30-х роках спричинила моральне знущання, ідеологічне ґвалтування, масові провокаційні процеси і жорстокі репресії, цькування та фізичну розправу над старою інтелігенцією. У другій половині 30-х років інтелігенція уже не могла відігравати значної ролі в культурних, економічних і тим більше політичних процесах суспільства. її нейтралізували, репресували і замінили так званою новою інтелігенцією.

З позицій сьогодення вивчення особливостей зародження і розвитку конкретних форм просвітництва в Україні потребує суттєвого переосмислення, зокрема його радянський період. Накопичення описових праць, які торкались цієї сфери духовного життя суспільства, лише збільшувало масу біля наукового баласту у вигляді політичних кліше, які час від часу модернізовувались. Догматизована думка про те, що культурно-освітня робота є лише складовою ідеологічної діяльності комуністичної партії, часто позбавляла змісту спробу серйозного наукового дослідження. Тому значна частина наявних історико-культурологічних видань, в яких абсолютизувалась хибність методології, виявляють нині свою неспроможність, є лише історіографічним фактом. Загальновідома за часів СРСР схема-описання - "історичні умови"- "доленосні" рішення більшовицької партії; діяльність радянських та партійних органів щодо їх реалізації; грандіозні успіхи як підсумок - представляла історію радянського суспільства у безконфліктному вакуумі, у саморусі від гарного до кращого. Наявні суперечності тлумачились як непорозуміння, які лише відтіняли "велич перемог народу" під керівництвом комуністичної партії. Притаманні радянській історіографії ідеологізація і коментаторство, тенденційність у виборі та використанні джерел сприяли штучному розщепленню історії на професійні дослідницькі вотчини - безпосередньо описово-історичну, соціологічну, філософську, мистецтвознавчу, педагогічну та ін. Але в кожній з них змістовно моделювався заздалегідь декларований конфлікт "білих" - контрреволюціонерів і "червоних" - більшовиків.

Розгляд історії, культури, культурно-освітньої роботи більшовицького апарату з ідеологічного завоювання духовної сфери суспільства з культурологічного погляду потребувала використання як уже добре відомих, але не проаналізованих належним чином фактів, так і нових даних. Жодні знання загальних закономірностей і принципів історичного процесу не зможуть замінити конкретних фактів. Лише з'ясовування особливостей епохи дає можливість визначити її місце в розвитку людства. Важлива не сама оцінка, а виявлення сукупності висновків, які створюють своєрідний "дух часу", що виявляється крізь товщу висловів, вчинків, подій. Не слід боятися особистого сучасного погляду на минуле, бо тільки спілкування на рівних з минулим дає змогу виявити себе. Головна мета розділу - визначити характер, масштаби, форми перевороту в культурі 20-х років XX ст. Пропонується зосередити увагу на процесах становлення радянської моделі державного культурного просвітництва, моделі, яка передбачала більшовицький переворот у всіх сферах культури в Україні.

Слід зауважити, що революційна епоха - час, коли суспільна свідомість не тільки віддзеркалювала реальні дії нових соціальних сил, а й сама ставала чинником, що активно впливав на історичний процес. Культурна революція у такому разі трактується як духовний переворот, сутність якого - у розтрощенні старих і конструюванні нових суспільних ідеалів.

Становлення радянського державного просвітництва відбувалося в умовах воєнізації суспільства, катастрофічного падіння духовності, одержавлення усіх сфер життя, глобальних міграційних процесів, які супроводжувалися змінами як способу життя, так і структури культурних потреб населення. Не могла не змінити свої форми і зміст культурно-освітня діяльність, яка народжувалась як альтернатива державній ідеологічній системі у другій половині XIX ст. і посіла виняткове місце в культурі як політико-агітаційна служба в післяжовтневі роки, перетворившись у провідника партійних інтересів нової влади.

Насамперед розглянемо питання про сутність так званої культурної революції і становлення партійно-державного апарату у сфері культури.

1917 р. "Русь злиняла у два дні. Найбільше - у три", - писав про ці дні один із відомих російських мислителів кінця XIX - початку XX ст. В. Розанов. - "Новий час" неможливо було закрити так швидко, як закрилася Русь. Дивовижно, що вона разом розсипалась вся, до дрібниць, до частковостей. І, власне, подібного потрясіння ніколи не було, не виключаючи "Великого переселення народів". Там була епоха, два чи три століття. Тут три дні, здається, навіть два. Не залишилось Царства, не залишилось Церкви, не залишилось війська і не залишилось робітничого класу". Однак потрібно було ще чотири роки громадянської війни, перш ніж більшовики зуміли обеззброїти свою політичну опозицію, мало пройти ще декілька десятиріч, щоб ради змогли довести свою здатність до державного правління. Саме на цьому шляху комуністам судилося випробувати найбільший в історії руху тріумф, а країні пережити одну з найжахливіших історичних трагедій.

Виснажена братовбивчою війною і затиснута у клещата "воєнного комунізму" країна чинила опір. Селянські повстання кінця 1920 - початку 1921 рр. у Західному Сибіру, в Україні, на Дону, Кубані, у Поволжі, Центральних губерніях Росії, Кронштадтський заколот у березні 1921 р., страйк незадоволених напівголодним існуванням робітників Петрограда, Москви, Івано-Вознесенська, Тули та інших міст - все це складові політичної кризи радянської влади початку 20-х років.