Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Разом з тим освіта стала потужним інструментом внутрішньої політики, бо вже у 20-ті роки соціальна належність стає важливим знаряддям навчальних програм і формування складу учнів. Характерно, що на І Всеросійському з'їзді з ліквідації неписьменності взимку 1922 р. було визнано за потрібне навчити насамперед червоноармійців, допризовників, членів профспілок, комсомольців, що диктувалось передусім слабкою матеріальною базою освіти.

На II Всеросійському з'їзді з ліквідації неписьменності, а його рішення, як і усі всеросійські, поширювались і на Україну, у травні 1923 р. був прийнятий план ліквідації неписьменності серед населення віком від 18 до 35 років на честь 10-ї річниці Жовтня. Але на той час ліквідацією неписьменності було охоплено менше половини запланованої кількості учнів. Загалом, як і в більшості соціальних державних програм, ці плани виявились невиконаними. Щоправда, наприкінці 20-х років 56,6 % неписьменного населення країни віком від 9 до 49 років (приблизно 10 млн осіб) навчились читати й писати, що дало змогу СРСР зайняти 19-те місце в Європі за рівнем письменності. Це означало, що грамотою оволоділи 79 % міського і 43 % сільського населення. Успіхи у навчанні дорослого населення забезпечувались завдяки тому, що більше половини дітей шкільного віку школу не відвідували. Школа "...за той час, поки люди в ній вчаться, мала зробити з них учасників боротьби за звільнення від експлуататорів", - переконував на III з'їзді Спілки молоді В. Ленін. Згідно з програмами Наркомосу РСФРР на початку 20-х років пунктам з ліквідації неписьменності було поставлено завдання навчити: 1) читати чіткий письмовий та друкований шрифт; 2) робити короткі записи, потрібні у побуті та службових справах; 3) читати та записувати цілі та дробові числа, проценти, діаграми; 4) знати основні питання будівництва радянської держави... Якщо людина опанувала цей обсяг знань, вона могла претендувати на роль учителя.

Безпорадність перед обличчям досконалості зумовлювала прагнення нав'язати свою неповноцінність як культурну норму. Цьому сприяли популярні у 20-ті роки численні виступи представників "трудових класів" з проблем мистецтва. Загалом художні попити не відрізнялись особливою вимогливістю. Навчання - лише привід для популяризації партійних завдань. Більшість букварів часто були посібниками з радянського будівництва. Замість виховання гуманізму нарощувалась маса м'язів класової самосвідомості. "Оскільки держава є військовою диктатурою, в ній не можна проводити гуманітарні започаткування, які є основою нашої віри. Практикувати зараз добро і людяність - зрадництво, спочатку треба вирвати з корінням ворогів", - повчав у 1920 р. відомий партійний керівник культурної галузі А. Луначарський. Засвоєння культури асоціювалось насамперед з вивченням партійних документів. Величезні пласти світової цивілізації були поховані під партійно-політичними догмами. Можна припустити, що не тільки матеріальні проблеми постали на шляху державного просвітництва. Не менші труднощі створювала саме несумісність цілей партії та очікувань величезних мас населення, політизації знань і життєвих потреб у них. Не випадково на початку 20-х років селяни вимагали в обмін на свою матеріальну допомогу школі вилучити із навчальних програм суспільні дисципліни.

В умовах надзвичайно низької письменності населення особливої ваги набули доступні й зрозумілі видовища. Переосмислення засобів взаємодії мистецтва з життям, пошуки форм його існування та актуального змісту зумовили на початку 20-х років значне скорочення дистанції між професійною та аматорською творчістю, вилились у пропагандистське "виробниче мистецтво". Пролетарська ідеологія у формах соціально-психологічного настрою стає головним фактором художнього життя. Залучення широких верств населення в активно-перетворювальну діяльність привело до усвідомлення насамперед організаційної, мобілізуючої функції мистецтва як його вищої цінності. Надійним орієнтиром у складних умовах культурного життя 20-х років для більшості глядачів було класове чуття. Залучення до мистецтва передбачало наближення до ширшого кола проблем, а участь у самодіяльності сприймалась як внесок у їх вирішення. Яскравим втіленням принципів колективізму стали всілякі "масові дійства", колективні декламації, мовні марші та ін.

До найпоширеніших форм санкціонованої самодіяльності належали "інсценівки", "живі газети" і форми, що виникли з них, - "Сині блузи", "Червоні сорочки", "Агітсуди", літературні монтажі, а в другій половині 20-х років - театри робочої молоді (ТРАМи). Характерних особливостей цим видовищам надавало прагнення їх творців до синтезу естради і цирку, театру і балагану за максимального наближення теми до конкретних політичних, виробничих, побутових та ін. проблем. Досить популярною була міжнародна тематика, історичні алегорії, футуристичні композиції. Соціальна ангажованість мистецтва перших років радянської влади позбавляла ідеологічні служби потреби у дрібній опіці численних колективів і груп. Одночасно, намагаючись монополізувати цю сферу громадського життя, партія відчайдушно боролася з численними незалежними об'єднаннями насамперед Пролеткультом, розгалужену культурно-освітню систему якого вона прагнула використати. Розкрилась і неповноцінність офіційної концепції культури, яка маскувалась популярними художніми формами та апробованими засобами. Здійснювався своєрідний перерозподіл історичного і соціального замовлення. "Тема революції - замовлення часу. Тема уславлення революції - замовлення партії", - так сформулювала основну проблему художньої культури того часу відома поетеса М. Цветаєва. Ю. Аннєнков, талановитий портретист, який до еміграції увіковічив образи багатьох пролетарських вождів, згадував: "Я, знаєте, в мистецтві не сильний, - сказав Ленін, мабуть, забувши про свою статтю і про фразу Карла Маркса, - мистецтво для мене це... щось на зразок інтелектуальної сліпої кишки, і коли його пропагандистська роль, необхідна нам, буде зіграна, ми його - дзик, дзик і - виріжем за непотрібністю. Однак, - додав Ленін, посміхнувшись, - ви про це поговоріть з Луначарським, великий спеціаліст. У нього там навіть якісь ідейки..." Ленін знову заглибився в написані листи паперу, але потім, повернувшись до мене, вимовив: "Взагалі до інтелігенції, як ви, мабуть, знаєте, я великої симпатії не відчуваю, і наш лозунг "ліквідувати неписьменність" існує лише для того, щоб кожний селянин, кожний робітник міг самостійно, без чужої допомоги читати наші декрети, накази, звернення. Мета - повністю практична. Тільки і всього".

Характерним прикладом поглинання простору культури політикою може бути історія "живих газет". Голосні читання, що виникли як природна реакція на паперову кризу в країні та низьку грамотність, характеризували суспільне життя вже у перші місяці після жовтня 1917 р. Невдовзі місце добровольця-просвітителя, який читав газету і пояснював найскладніші для розуміння стилістичні звороти й іноземні слова, посів штатний ідеологічний комісар. Інформація тепер підбиралась і оброблялася цілеспрямовано. Поступово прямолінійна агітація поступилася місцем декламації за участю двох - трьох виконавців, що набагато полегшило сприйняття відфільтрованого матеріалу. Внесення до потоку новин літературних творів дало можливість перейти до елементів театралізації, а виконавцями стали клубні гуртки. Відповідно до розробленої Головполітосвітою схеми "Усні газети" мали такі частини:

1. Передова стаття. Відгуки на найважливіші події або тлумачення гасел, висунутих комуністичною партією. Стаття мала бути якомога стислою, з формулюванням гасел моменту. Вона задає тон всьому номеру.

2. Друга стаття. Теж стисла, краще на економічну тему.

3. Оперативні зведення та "військовий огляд", який дає спеціаліст із застосуванням карт і креслень.

4. Трудовий фронт. Цей розділ має розроблятися особливо ретельно. Декілька яскравих фактів і цифр, що характеризують підвищення продуктивності на окремих заводах або господарствах, і замітки про загальну картину стану виробництва країни.

5. Вірші, фейлетони, гумористичні оповідання.

6. Інформація: "Огляд останніх подій".

7. "Діяльність та виробництво даного підприємства".

8. Його зв'язок із загальним виробництвом країни.

9. Місцева хроніка.

10. Стисла стаття стосовно санітарної освіти

11. "Поштова скринька". Отримання від слухачів записок, на які редакційна колегія дає відповіді.

12. "Оголошення" про наступні події, засідання різноманітних організацій, а також про наступні виступи "Усної газети".

Методисти "Живих газет", зберігаючи цей шаблон, прагнули до максимально дієвого подання інформації через марш-паради, комбінації слова і плаката, ораторії, оцінювання, акробатичні елементи, військові вправи, пластичні "піраміди" та ін. Природно, що це потребувало відносно постійної співпраці практично всіх гуртків і об'єднань клубу, а також залучення цілих груп "живкорів" (за аналогією із сількорами, робкорами), які виконували функції збирачів інформації. Найбільший розквіт "Живої газети" як форми політичної пропаганди був у середині 20-х років.

Якщо другорядність і схематизм постановок "Живих газет" не засмучували глядачів на початку 20-х років, коли головним було виявлення громадянської позиції самим змістом, то наприкінці десятиріччя все це гальмує художнє зростання учасників самодіяльності та їх шанувальників. Переоцінка цінностей дещо змінила орієнтири подальшого розвитку масової творчості. Прагнення учасників художньої самодіяльності до пошуків і ствердження своєї естетики наштовхується на протидію зацікавлених передусім в збереженні агітаційних форм кураторів політико-освітньої мережі. "Культурництво" як форма залучення до культурного багатства минулого і підготовки людини до сприйняття професійного мистецтва - зазнавало критики за наслідування професійному мистецтву.