Розділ 4. Українська культура часів Козацько-Гетьманської держави (середина XVII-кінець XVIII ст.)

Історія української культури

У середині XVII ст. майже вся Україна перебувала під польським пануванням. Південні землі зазнавали спустошливих наїздів з боку татарсько-турецьких орд. Численні селянсько-козацькі повстання готували ґрунт для загальнонаціональної боротьби, яка спалахнула в 1648 р. внаслідок складних історичних умов. Національно-визвольна війна українського народу завершилася не утворенням власної незалежної держави, а об'єднанням з Російською державою на умовах військово-політичного союзу. Російське самодержавство, порушуючи умови Переяславських статей, у другій половині ХУЇЇ ст. намагалося перетворити Україну на повністю підлеглу територію, скорочуючи її автономію та знищуючи засади самоврядування. Тому об'єднання України з Росією мало суперечливі наслідки для української культури: з одного боку, Лівобережна Україна позбавилася польського феодального та національно-релігійного утиску, на якийсь час поліпшилося становище селян, національна інтелігенція здобула нові можливості для культурної творчості. Але, з іншого, територію України знов було поділено: Правобережжя залишилося під владою Речі Посполитої; російський царат поступово посилював колонізаційну політику, готувався до наступу на українську мову і церкву. Українська культура живила російську культуру, але водночас відбувалися процеси "відсотування" національної інтелігенції, підпорядкування її творчих здібностей завданням утвердження самодержавства. Загалом слід зауважити, що національно-визвольна боротьба XVII ст. стала великим поштовхом до національно-культурного розвитку, стимулом до піднесення самосвідомості українського народу, формування яскраво-неповторних мистецьких цінностей, поступу науки та філософської думки. Але часи "руїни" (60-80-ті роки) негативно позначилися на культурному житті краю.

Важливе значення для характеристики української культури другої половини XVII ст. мають обряди та звичаї, в більшості яких зберігалися традиційні давньослов'янські особливості. Сім'я в Україні мала давній патріархальний характер, головою її був батько або дід, під керівництвом якого відбувалися господарська діяльність та сімейне життя. Разом із так званою малою сім'єю була ще велика сім'я, яка складалася з трьох - чотирьох поколінь. Дуже часто батьки вирішували питання про одруження дітей, хоча особливості побуту і постійна небезпека ворожих нападів стимулювали розвиток самостійності у вирішенні особистих справ як серед чоловіків, так і жінок. Українська жінка XVI-XVII ст. відчувала себе більш вільною від патріархальної регламентації, ніж її російська сучасниця.

На свята в селах, як і раніше, влаштовувались традиційні розваги: гойдалки, ігрища, танці й музика тощо. Українці зберігали старовинні обряди, які мали ще язичницьке походження. Парадокс довгого паралельного існування християнства та язичницьких вірувань пояснюється тим, що християнська релігія зазіхала насамперед на душу віруючого, а язичництво регламентувало щоденне побутове життя людини, надаючи йому поетичний сакральний сенс. Тому й надалі існувало свято на честь слов'янського божества Купали, влітку відзначалися "зелені свята", з якими пов'язувалися різні обрядові дії та звичаї. Значним багатством і різноманітністю характеризувався новорічний обрядовий цикл. Напередодні Різдва варилися обрядові страви (каша, узвар), після вечері колядували. На новий рік діти ходили по хатах "засівати", влаштовувалися народні ігри ("Коза", "Маланка" та ін.). Поширився народний ляльковий театр-вертеп, який став невід'ємним аксесуаром різдвяних свят в Україні.

Традиційне весняне хліборобське свято родючості вплинуло на обрядовість головного християнського свята - Великодня (Пасхи). Напередодні свята (у суботу) жінки пекли святковий хліб-паску, робили писанки, ковбаси тощо. Важливе місце в житті українського народу посідали обряди, пов'язані з народженням дитини (родини-пострижини), одруженням (сватання, заручини, весілля) та похованням. Вони майже не змінилися за наступні століття.

Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші події тієї доби - визвольну боротьбу народу, антифеодальні виступи, соціально-побутові відносини в тогочасному суспільстві. У процесі визвольної боротьби істотно розширився світогляд українців, зросла їхня етнічна самосвідомість. Історичні події середини століття віддзеркалилися у думах "Хмельницький і Барабашт, "Корсунська перемога", "Іван Богун" та ін., а також у піснях "Розлилися круті бережечки", "Засвистали козаченьки", "Чи не той хміль" тощо. Ці твори характеризуються яскравою національно-патріотичною символікою: у пісні "Розлилися круті бережечки" "Славна Україна" порівнюється з червоною калиною - уособленням рідної землі. Другим великим циклом народної пісенності були думи та пісні на соціальну тематику. Народ витворив яскраві образи Ґанджи Андибера, Хведора Безродного, козака Голоти. У процесі національного відродження фольклор був джерелом поетизованих відомостей про історичне минуле народу, спільність історичної долі різних його верств.

У другій половині ХУП ст. центром освіти в Україні стала Наддніпрянщина. Острозької академії на той час вже не було, Львівська братська школа втратила колишнє значення; у Холмі в 40-х роках було створено уніатський колегіум, але загальноукраїнського значення він не здобув. Характер вищої школи мав тільки Києво-Могилянський колегіум, якому в 1694 р., за правління Мазепи, було надано статус академії; вона давала повний курс навчання від граматичних класів до філософії та богослов'я. Тут працювали такі видатні діячі культури, як Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський. З цим навчальним закладом пов'язані імена вчених, які, живучи в Росії, зробили помітний внесок у розвиток його культури (С. Полоцький, Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.). У Москві тривалий час працювали український композитор М. Ділецький, майстри граверної справи І. Щирський і Л. Тарасевич. Академія була великим освітнім закладом, де навчалося до 2 тис. студентів; це були сини козаків, міщан, духовенства з різних куточків України та Білорусії, а пізніше й Росії, Балканських країн. Академія випускала значну кількість освіченої молоді, що працювала вчителями, священиками, канцеляристами, в урядових установах та при війську. Постійний приплив інтелігенції піднімав загальний рівень культурного життя. Характерним явищем для українського побуту стала велика кількість початкових шкіл: під час Визвольної війни сирійський мандрівник Петро Алеппський дивувався надзвичайному поширенню письменності - навіть жінки в церквах читали з молитовників, а в бурсах здобували освіту безпритульні діти. Великі селища мали свої початкові школи. Джерела сповіщають про розвиток шкільництва на Запорізькій Січі.

Зміцненню культурних відносин України з іншими народами сприяло книгодрукування. У друкарні Києво-Печерської лаври в цей період були віддруковані відомі політичні документи, як "Березневі статті" та "Переяславські статті". Тут побачив світ перший у Східній Європі підручник з історії - "Синопсис"* На західноукраїнських землях чільне місце посідала львівська друкарня, яка виконувала паралельно функції школи підготовки кваліфікованих кадрів видавничої справи. Книги з друкарень Києва, Львова, Новгорода -Сіверського, Чернігова поширювалися в Росії, Білорусі, Молдові, Румунії, Польщі та інших країнах. У Москві в 1672 р. відкрито крамницю, де продавали книги з України.

Зрозуміло, що події визвольної боротьби живили не тільки народну, а й фахову творчість. Легендарна боротьба повсталих мас опинилася в центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків. Літописи XVII ст. (Густинський, Львівський, Київський та ін.) були новим етапом у розвитку літописання: їхні автори намагалися створити модель української історії, вміщували свої міркування з філософії, історії. Розвивається система літературних жанрів, розробляються теоретико-мистецькі проблеми (курси поетики та риторики).

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко (від португ. barroco - "перлини вибагливої форми"), який став стилем епохи, цілісною художньою системою. Він вплинув на усі види і жанри мистецтва, на філософську та наукову творчість. Динамізм, який був притаманний мистецтву бароко, зумовлювався його схильністю до метафорично-алегоричного осягнення дійсності, до контрастів та чітких антитез. Популярними формами художнього дослідження стали емблеми та "консепти". У системі жанрів провідну роль відіграють різні види драматичного письменства, відбувається своєрідна театралізація мистецтва, яка викликає посилення емоційного впливу, формальна сторона мистецтва набуває самостійного значення.

Українському бароко були притаманні різні ідейно-стильові тенденції: було офіційне аристократичне "високе бароко", "середнє" та "низове" бароко, яке розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. Українське бароко мало масштабний розвиток і вплинуло на стилі білоруського та російського мистецтва.

Визначними архітектурними пам'ятниками доби бароко стали Троїцький собор у Чернігові (1695), Богоявленський та Військово-Миколаївський у Києві (90-ті роки), Спасо-Преображенський у Мгарі (1692), Покровський у Харкові (1689), Преображенський в Ізюмі (1682), Воскресенський у Сумах (1700) та ін. Багато цікавих житлових будинків у стилі бароко знаходимо у Львові та інших містах Західної України. Причина дивовижного розмаїття форм архітектури українського бароко в її багатоджерельності, у творчому поєднанні різних європейських та місцевих традицій.

Живопис зберігав церковний характер, але виявив тенденцію до органічного поєднання давніх надбань із західноєвропейськими стильовими впливами. Були численні малярські школи, здебільшого при монастирях та міських цехах. До визначних пам'яток того часу належить творчість художників Йова Кондзелевича та Івана Рутковича. Доба бароко залишила багато пам'яток різьбярства, зокрема дерев'яних скульптур та іконостасів, які прикрашалися з особливою пишнотою.

Українська музика доби бароко є одним із найвищих досягнень національного мистецтва. Хоровий багатоголосний партесний концерт стає провідним жанром, його характеризує порівняно з музикою інших народів більша стриманість образного ладу, гармонійність і простота. Багатоголосний концерт у XVII ст. став важливою частиною музичного побуту українців.

Українська культура другої половини XVII ст. спиралася на два середовища - міщансько-духовне та козацьке. Перше з них розвинулося у часи напруженої боротьби з польським впливом. Учителі, літератори, друкарі, священики злилися в єдиний міцний шар, що творив ідеологію і пробуджував свідомість. З'їзди і зустрічі, листування й літературна полеміка створювали атмосферу порозуміння і єдності думок, потрібну для об'єднання зусиль в добу загальнонародної боротьби. Другим організаційним центром духовного розвитку стало Запорізьке військо, яке усвідомлювало себе захисником "християнської віри" від бусурманів та католиків. Ці два середовища згуртувалися з метою знищення спільного ворога: запорожці разом з повсталими селянськими масами долали зброєю польсько-шляхетське військо, а міська інтелігенція допомагала формуванню спільної національно-патріотичної ідеології та розквіту просякнутого ідеями визволення мистецтва. У результаті виникла Гетьманська (козацька) держава.

Те, що український народ витворив за недовгий час державності та самостійного політичного життя, не зникло, а дісталося у спадщину прийдешнім поколінням. Усвідомлення національної окремішності, любов до рідної землі, цінування волі, індивідуального розвитку та християнських чеснот, лицарський дух, відносно високий рівень освіти - з цими надбаннями українське суспільство входило у XVIII ст.

Протягом цього періоду українська культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія, населена українцями, залишалася у складі різних держав. Спроба гетьмана Івана Мазепи вийти з-під влади Російської імперії та здобути незалежність в союзі зі Швецією не мала успіху. Внаслідок цієї поразки колоніальна політика царату стала жорстокішою. Зі зростанням централізації і посиленням бюрократичних важелів правителі держави обмежували культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована (1764), на Україну поширювалось царське судочинство, було знищено Запорізьку Січ (1709, 1775), запроваджено кріпосне право (1783). Петро І забороняв видавати книжки українською мовою, її було усунено з адміністративних установ, школи. Українська православна церква втратила автономію, стала частиною Російської церкви.

Козацька старшина, яка протягом першої половини XVIII ст. перетворилася на окремий стан - українську шляхту, домагається оформлення своїх станових прав, зрівняння з російським дворянством. Це зрештою сталося, але лише після ліквідації Катериною II усіх залишків української автономії і традиційного адміністративного устрою. Катерина II також проводила цілеспрямовану політику русифікації. В інструкції генерал-прокуророві князю Вяземському вона давала настанову: "Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями... Сии провинции также Смоленскую надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу".

Унаслідок зазначених вище обставин українська культура другої половини XVIII ст. почала втрачати колишнє значення. Спостерігалася криза форм культурного життя, що склалися в кінці XVI- XVII ст., а новітні європейські впливи не могли вже безпосередньо надходити в Україну. Тому наприкінці ХУЛІ ст. українська культура набула рис провінційності, відсталості. Тепер не в Росію йшли прогресивні ідеї, нові напрями художньої творчості, книги, а навпаки. "Злам двох віків", - так визначив цей період І. Франко, маючи на увазі кінець цілої культурної епохи в житті українства, необхідність пошуку нових джерел та винайдення механізмів національного відродження.

Основним науковим і культурним, політичним та релігійним центром в XVIII ст. залишався Київ. Києво-Могилянська академія до кінця століття була авторитетним навчальним закладом. Навчання мало переважно церковно-богословський характер, але під впливом освітніх реформ Петра І розширювалося викладання природничих дисциплін, географії, математики, вводилося вивчення архітектури, медицини, сільськогосподарської економії. Серед студентів виникали літературні гуртки і товариства, як "Вольное пиитическое общество" під керівництвом викладача піїтики І. Фальківського (1792), що мало на меті забезпечити своїм членам "всегдашнее чтение самих хороших книг". Частина випускників академії продовжувала освіту в Петербурзькій медико-хірургічній академії або в Московському університеті, заснованому в 1755 р. Академія впливала на організацію навчання в середніх навчальних закладах - Чернігівському (1700), Харківському (1726) і Переяславському (1738) колегіумах. До середини XVIII ст. Київська академія в основному була загальноосвітнім закладом, але з другої половини століття почала перетворюватися на духовно-навчальний заклад. Ця зміна статусу остаточно була закріплена царським указом (1798). Громадськість України порушує питання про необхідність створення університету на Лівобережжі. З метою розвитку загальної освіти в 1768 р. при Харківському колегіумі створено так звані додаткові класи, в яких викладалися іноземні мови, архітектура, живопис, історія та географія.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія української культури» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. Українська культура часів Козацько-Гетьманської держави (середина XVII-кінець XVIII ст.)“ на сторінці 1. Приємного читання.