Розділ 5. Культура українських земель у XIX ст.

Розвиток української культури у XIX ст. обумовлений тим, що українські землі перебували в складі двох найпотужніших феодально-кріпосницьких імперій Східної Європи - Російської та Австрійської (Австро-Угорської). Обидві держави були багатонаціональними, обидві проводили загарбницьку колонізаторську політику, підтримували антиукраїнські сили, асиміляційні тенденції всередині самого українства. Феодальні монархії гальмували суспільно-економічний розвиток, прирікали народ на зубожіння та неосвіченість, феодальний гніт поєднувався із національним утиском.

У надрах феодально-кріпосницького ладу розвивалися нові капіталістичні відносини. Поступово руйнувалося натуральне господарство, поглиблювалося соціальне розшарування селянства, ширше використовувалася наймана праця. Усе це сприяло посиленню соціальної та національно-визвольної боротьби. Проти гнобителів разом виступали представники різних національностей. Діячі української культури мали зв'язок з представниками передової російської інтелігенції, що особливо помітно в діяльності декабристів, творчості М. Гоголя, М. Максимовича та ін. У Східній Україні з кінця XVIII - початку XIX ст. розгортається рух українського національно-культурного відродження, який тісно пов'язаний з розвитком і проникненням на Україну ідей романтизму і слов'янської солідарності, що відобразилося у творах передових українських інтелігентів середини XIX ст. - Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та ін. Для другої половини XIX ст. характерний розвиток громадівського руху як продовження культурного відродження.

У 1848 р. Австрійську імперію охопили загальноєвропейські революційні події, що сприяли піднесенню національно-визвольного руху. Українці брали активну участь у революційній боротьбі разом із чехами, словаками, поляками, угорцями та іншими народами. Російський царат, виконуючи функції "жандарма Європи", допоміг австрійському цісареві придушити народний рух. Але вплив революції 1848-1849 рр. на політичне та культурне життя Австрії вже не можна було подолати. Цісарський уряд змушений був піти на низку соціально-економічних та політичних реформ, внаслідок яких Австрійська імперія поступово перетворювалася на буржуазну монархію.

Криза феодального ладу в Російській імперії розвивалася повільніше, боротьба трудящих лише поступово наближала країну до революційної ситуації. За цих умов творча діяльність багатьох інтелігентів - вихідців з України розвивалася в руслі російської культури. Серед російської інтелігенції початку XIX ст. побутує уявлення про українців як гілку російського народу, українська мова трактується як діалект російської. У тогочасній суспільній свідомості українське часто ототожнювалося з патріархальним, простонародним, далеким від новітньої цивілізації. Були поширені оцінки української культури як віджилого явища. Водночас деякі представники російської культури звертаються до української ("малоросійської") тематики в пошуках витоків великоросійського народу, місцевої екзотики, ідеалу гармонійного співіснування з природою. Відповідно до політичних симпатій в українській історії вишукують або споконвічні патріархальні підвалини, або зразки демократії, волелюбства, опозиційності. До 40-х років українська культура відігравала роль своєрідного резервуара, з якого черпався багатий матеріал для творення російської культури. Після того, як виразно визначилися процеси кристалізації власне української інтелігенції, "українофільство" консервативної (і частини радикальної) російської інтелігенції зменшується, переходить у неприязне, а часом і вороже ставлення до "малоросійського сепаратизму". Згодом українська інтелігенція шукає і знаходить власні шляхи національно-культурного поступу, не втрачаючи творчих контактів та зв'язків із прогресивною російською інтелігенцією.

Першу половину XIX ст., І. Франко характеризував як час культурної роботи "вроздріб": західна та східна частини України працювали осібно, майже не маючи постійних зв'язків та контактів. Першим центром національного пробудження українців І. Франко вважав "Харківську Україну". Харкову судилося відіграти значну роль у розвитку національної освіти у XIX ст. На той час взірцем для реформ освіти стала система народної освіти, сформована під час Французької революції. Створюються університети, гімназії, училища. Рівень освіти в цих закладах відповідав зростаючим потребам соціально-економічних відносин та державного адміністративного апарату. Розширення мережі навчальних закладів різних типів підготувало ґрунт для піднесення самобутньої національної культури, розвитку філософії, природничих наук.

Більша частина Правобережної України тоді входила до складу Королівства Польського, яке було частиною Російської імперії. Польські магнати володіли маєтками на багатьох землях Подніпров'я, що певною мірою негативно позначалося на розвитку освіти. Вони не були зацікавлені в освіті народу, а найбільш наближені до простих людей парафіяльні школи часто утримувалися на кошти не тільки громади, а й місцевих поміщиків. Не сприяло народній освіті й те, що в 1804 р. царський уряд видав спеціальний указ, який заборонив навчання українською мовою.

У 1828 р. було видано статут, яким законодавчо були закріплені такі принципи організації системи освіти, як становість, релігійність та монархізм. Парафіяльні школи були школами лише для найнижчих станів. Школи вищого рівня, ніж парафіяльні, повітові, відкривалися для дітей купців, ремісників, міщан. Коло предметів, що вивчалися у повітових школах, було ширше: закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, географія, історія, чистописання, малювання та креслення. Гімназії призначалися переважно для привілейованих станів. Семирічний курс гімназії давав досить ґрунтовну та глибоку підготовку. Зі скасуванням у другій половині XIX ст. кріпосного права було зроблено перші кроки на шляху до заміни станової школи, що пов'язано з освітньою діяльністю земств та інших громадських організацій.

Університети мали виконувати наглядові функції і керувати гімназіями, повітовими та парафіяльними школами, знаходилися у створених навчальних округах. У першій половині XIX ст. на території України функціонувало два навчальних округи, центрами яких були Харківський та Київський університети. 17 січня 1805 р. у Харкові було відкрито перший в Україні університет (Львівський університет того часу мав польсько-німецький характер). Засновником нового навчального закладу був ліберальний поміщик, учений В. Каразін. Навколо університету гуртувалися діячі культури, які закладали засади нового національного мистецтва: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, з університетом була пов'язана діяльність істориків і фольклористів І, Срезневського та М. Костомарова. Тут видавалися перші періодичні альманахи національно-культурної спрямованості: "Украинский вестник" (1816- 1819), "Харьковский Демокрит" (1816), "Харьковские известил" (1817-1824), "Украинский альманах" (1834), "Молодик" (1843- 1844)та ін.

Початкова структура університету визначалася статутом і складалася з чотирьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, медичного та юридичного. Харківський університет не мав богословського відділення, що було невід'ємною частиною вищих навчальних закладів того часу. Статутом визначалися і обов'язки університету, до яких належали навчальна та наукова робота, утворення навчальних закладів на території навчального округу та подальше керування ними, цензура друкованої продукції, що виходила на території округу. Структура та обов'язки університету протягом XIX ст. змінювалися внаслідок постійної боротьби передових педагогів за глибшу спеціалізацію, за створення справжнього осередку поширення науки та культури взагалі. Викладачі вищої школи, що дотримувалися прогресивних педагогічних поглядів, негативно ставилися до загальноприйнятого принципу тогочасної педагогіки - відповідність навчання вродженим і незмінюваним здібностям учнів. Перший ректор Харківського університету І. Рижський та передові професори не тільки дотримувалися думки про те, що здібності не є привілеями вищих класів суспільства, а й намагалися втілити у життя демократичні принципи доступності вищого навчання для усіх станів. З перших років існування університету в його звітах можна побачити серед учнів дітей селян та представників інших станів.

У Харківському університеті питання про мову викладання набувало надзвичайної гостроти, оскільки більшість професорів були іноземними і викладали не мовою студентів, а своєю рідною. Ректор університету І, Рижський слушно вважав, що від мови викладання і навчання залежить ґрунтовне засвоєння знань, формування патріотичних почуттів студентів. Ситуація ускладнювалася внаслідок офіційної заборони навчання українською мовою і тривалий час нею викладався лише курс риторики.

Харківський університет зробив значний внесок у розв'язання проблем фахової підготовки студентів як змістом навчання, так і застосуванням прогресивних методів організації викладання. Основною формою навчання були лекції та спецкурси, що сприяли ґрунтовному засвоєнню матеріалу, розвитку наукових інтересів, формуванню світогляду студентів. Частина спецкурсів була педагогічно профільована, підготовка педагогічних кадрів була одним з найважливіших завдань університетської освіти. У навчальному процесі також використовувалися останні досягнення науки, зв'язок теорії з практикою, унаочнення навчання. Університет виховав славну плеяду видатних діячів науки і культури: математик М. Остроградський, історик М. Костомаров, біолог І. Мечников, поет П. Гулак-Артемовський, композитор М. Лисенко, філолог О. Потебня та багато інших.

Університет став центром не тільки освітньої, а й у цілому передової громадської думки. Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народним життям. М. Костомаров згадував: "Починав я робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, що в ті часи були справжніми народними клубами. Я слухав оповідань і розмов, записував слова і вислови.., казав співати собі пісень. На все те я не жалів грошей - і як не давав їх просто в руки, то годував і поїв своїх розмовців". Так тогочасна інтелігенція намагалася "з'єднатися з народом". Збирається народна творчість, укладаються цінні збірки народних пісень і дум (М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, В. Лукашевича, П. Куліша та ін.). Вийшли друком перші наукові праці з історії України - "История Малой России" М. Бантиша-Каменського (1822) та "История Малороссии" М. Маркевича (1842-1843).

Національне відродження мало характер суто культурницький; уся праця здійснювалася в напрямі сприйняття та засвоєння багатств, які народ витворив протягом минулих віків. Досвіду утворення політичних організацій не було, вплив декабристських гуртків обмежувався здебільшого армією. Першою підпільною політичною організацією національно-визвольного характеру з яскравим культурницьким забарвленням було Кирило-Мефодіївське братство, засноване в Києві (1845). На той час Київ зробив новий крок у культурному піднесенні: з 1834 р. тут був університет Святого Володимира, що, незважаючи на намагання перетворити його на осередок русифікації, гуртував довкола себе національну інтелігенцію. Організаторами Кирило-Мефодіївського братства були молоді вчені і письменники. Очолили його М. Гулак, М. Костомаров; пізніше до них приєднався Т. Шевченко. Кирило-мефодіївці мали на меті дати громадськості нову політичну програму. Справу національного та соціального визволення вони розуміли як справу інтернаціональну, бажали створити об'єднання усіх слов'ян, в якому кожен народ міг би мати власну державу і розвивати свою культуру. Програма товариства викладена в маніфесті "Книга буття українського народу", де сформульовано принципи рівності, свободи, релігійної толерантності, головні завдання - ліквідація кріпацтва та абсолютизму. Братство не встигло здійснити своїх намірів, організаторів було заарештовано і покарано засланням.

Т. Шевченко належав до радикально-революційного напряму братства. Своїм талантом він перевищував всіх однодумців. У полум'яній поезії Т. Шевченко підсумував головні досягнення попередньої культури та заклав засади розвитку нової національної культури. Він пропагував ідеї соціального та національного визволення, братерства народів, втілив у своїй творчості головні риси народного етичного та естетичного ідеалу, завершив процес перетворення "простонародної" розмовної української мови на мову літературну, здатну відобразити найделікатніші відтінки думок і почуттів. Будучи талановитим живописцем, Т. Шевченко переніс живописну образність і до словесної творчості. Втілюючи повною мірою у своїх творах національні риси, він піднявся до рівня загальнолюдських велетнів, які відкривали світові нове та невідоме. Т. Шевченко випереджав епоху, його слова справді належали не тільки сучасникам, а й "ненародженим" поколінням. Він вирішував вічні проблеми, сягав коренів народного буття. Тому "Кобзар" залишається для українців свіжим джерелом самопізнання й натхнення. Творчість Т. Шевченка стала могутнім фактором єднання сходу й заходу України, мова його творів була взірцем для багатьох письменників, сприяла загальноукраїнському етнокультурному самоусвідомленню.

На заході України процеси національного пробудження розпочалися трохи пізніше. У1830-ті-1840-ві роки тут діяло демократично-просвітницьке літературне угруповання "Руська трійця", яке виникло у Львові серед студентів духовної семінарії університету. Назва походить від кількості керівного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), яких товариші прозвали "Руською (тобто українською) трійцею". Новоприйняті члени товариства зобов'язувалися "чесним словом протягом всього життя працювати на користь народу і відродження національної літератури". Видані "Руською трійцею" україномовні літературно-наукові альманахи "Русалка Дністровая" (Будапешт, 1836-1837) і "Вінок русинам на обжинки" (Відень, 1846-1847) були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими й національно-визвольними ідеями, внаслідок чого переслідувалися цісарською цензурою. "Руська трійця" підтримувала тісні дружні й ділові зв'язки з політичними та культурними діячами Росії, Чехії, Словаччини, Сербії та інших країн.

Важливу культурну роль у Галичині відігравала греко-католицька (уніатська) церква, обстоюючи культурну вартість української мови, кириличної абетки, потребу у поширенні освіти (митрополит М. Левицький). Єпископ Снігурський відкрив українську друкарню, готував викладачів парафіяльних шкіл. Під час революції 1848 р. уніатський єпископ Григорій Яхимович очолював український національно-політичний орган - Головну Руську Раду.

Джерелом української художньої культури XIX ст. залишався фольклор. Романтичне відкриття народної культури познайомило весь світ з видатними українськими кобзарями - Андрієм Щутом та Остапом Вересаєм. Почали записувати не лише тексти, а й музику народних пісень. Український музичний фольклор був джерелом натхнення для композиторів багатьох країн. Знайомився з українською піснею засновник російського національного симфонізму М. Глінка, який, звернувши увагу на творчу обдарованість одного з українських юнаків, привіз його до Петербурга, де той і здобув музичну освіту. Йдеться про видатного українського композитора С. Гулака-Артемовського, автора класичної опери "Запорожець за Дунаєм". У Східній Галичині сформувався як композитор М. Вербицький - автор восьми симфоній-увертюр і музичних творів на вірші Ю. Федьковича, О. Пушкіна та ін.

У XIX ст. творили видатні українські художники: Д. Левицький та В. Боровиковський, набули слави В. Тропінін та І. Сошенко. Сучасні дослідники вважають, що на відомому "Портреті українця" В. Тропініна зображено ватажка селянського повстання на Поділлі Устима Кармалюка. Розвивалося у першій половині XIX ст. і театральне мистецтво. Художніми керівниками театральних труп були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко. Ставилися окремі п'єси українською мовою, але загалом театр залишався російськомовним на сході України і німецько- або польськомовним на заході.

Головними ідейно-стильовими напрямами художньої культури першої половини XIX ст. були класицизм і романтизм. Перший домінував у просторово-пластичних мистецтвах (архітектурі та скульптурі), а другий - у просторово-візуальних (живописі та графіці).