Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

X з'їзд РКП(б), який оголосив про перехід до нової економічної політики (НЕП), одночасно поставив на порядок денний питання про методи опанування масами, що викликало певні розбіжності в самій партії, які загострились після смерті В. Леніна і вилились у боротьбу угруповань. НЕП був останнім невикористаним шансом потрапити до кола цивілізованих країн. Про деякі специфічні особливості того часу - часу боротьби здорового глузду з політичним авантюризмом - згадував російський письменник В. Ходасевич, який невдовзі після зазначених подій опинився в еміграції: "...Безглуздий порядок, за якого рішуче всі люди як керівні, так і підлеглі, були зайняті не своїм ділом, а якщо іноді і своїм, то в таких же безглуздих умовах, що справа перетворювалась на товчіння води. Звідси - Друга особливість епохи, найглибша брехня і облуда, якими вони були просякнуті, вічний камуфляж, без якого неможливо було ані кроку ступити".

Радянська влада з перших років заявила про свої світобудівельні претензії. Улітку 1920 р. при ЦК РКЩб) створено Агітпроп (відділ агітації та пропаганди), який потім з'явився і в ЦК КП(б)У. Агітпропи стали своєрідними вершинами айсбергів із аналогічних відділів при парткомах усіх рівнів і були покликані монополізувати культурно-освітню й агітаційно-пропагандистську діяльність. До чотирьох підвідділів агітпропу (агітації, пропаганди, друку та національних меншин) протягом 20-х років додались численні комісії, які фактично керували основними сферами культурного життя (історії партії (істпарт), бібліотечна і клубна комісія, антирелігійна, Всеросійська комісія з самоосвіти, центральна шефська комісія, радіо- і кінокомісія, художня). До них належали партійні функціонери як апарату ЦК, так і державних органів та санкціонованих ними громадських організацій. У результаті цензорської діяльності цих інстанцій політика набула потворних форм у театральному, художньому, літературному та інших видах і жанрах мистецтва. Саме названі партійні формування оголосили антикультурний похід мас у роки НЕПу проти будь-яких наукових шкіл, асоціацій та об'єднань, які не вміщувались у прокрустове ложе ідеологічних схем; проти національно-культурних рухів, проти будь-якого інакодумства, у тому числі в лавах більшовицької партії. Більшовикам потрібні були теоретики і практики, позбавлені інтелігентських комплексів. У 1921 р. були створені: Інститут червоної професури, курси з історії, теорії та практики марксизму при Соціалістичній академії; розрослася мережа комуністичних ВНЗ, зокрема відкрито комуністичні університети спочатку в Москві, Петрограді, Харкові, а потім і в інших великих містах. У 1921 р. був заснований Комуністичний університет трудящих Сходу, а пізніше - Комуністичний університет національних меншин Заходу. На межі 1920-1921 рр. організувалася ще одна ланка ідеологічної обробки - радпартшколи (радянські) першого і другого ступенів денної і вечірньої форм навчання зі строком від одного до двох років. Ці заклади були покликані готувати ідеологів масштабу волості і виробничої ланки, а також міського району та повіту. У другій половині 20-х років виникають спеціалізовані короткострокові курси з підготовки партійних працівників окружного рівня.

За умовами прийому до радпартшкіл абітурієнти мали уміти читати й писати, викладати прочитане, рахувати цілі числа до тисячі, знати теорію в обсязі "азбуки комунізму" та історію в обсязі навчальних посібників, які були на той час. Головним вважалось "загальне орієнтування у питаннях революції". До комуністичних університетів відряджались робітники та селяни, які "мають досвід практичної роботи і здібні до теоретичних знань... добре грамотні, зі знанням не менше чотирьох правил арифметики, з теоретичною підготовкою в обсязі програми губернської радпартшколи".

Певне уявлення про методику доведення до свідомості бажаючих покласти край політичній сліпоті та неграмотності дає передмова до "Азбуки комунізму". Автори цього популярного тлумачення програми більшовиків М. Бухарін і Є. Преображенський зокрема наполягали: "Кожний товариш, який взяв у руки книжку, повинен дочитати її до кінця, щоб винести уявлення про цілі і завдання комунізму". Підручник мав на меті знайти у двох основних розділах чітку різницю між світом капіталізму, що загниває і умирає, з одного боку, та комунізмом, який розквітає, з іншого. Ось тільки вказані засоби ''духовного поневолення робочого класу, який знаходився у розпорядженні держави капіталістів", виявились на диво схожими на неназвані знаряддя держави революціонерів: державна школа, державна церква, державний друк.

Які ж одкровення ідеологічних пророків засвоювались учнями? "Єдиним виходом для людства є комунізм. Оскільки комунізм може здійснити тільки пролетаріат, то пролетаріат у наш час є насправді рятівником усього людства від жахів капіталізму, від варварської експлуатації, колоніальної політики, постійних воєн, голоду, здичавіння й озвіріння, яке принесли з собою фінансовий капітал та імперіалізм", - зазначав М. Бухарін.

"Комуністична революція пролетаріату, комуністична перебудова суспільства натикаються... на шалену боротьбу та опір експлуататорів. Завдання робочої влади і полягає в тому, щоб безпощадно придушувати цей опір. Оскільки цей опір неминуче має бути дуже великим, то і робітники, пролетарська влада повинні бути робочою диктатурою. "Диктатура" - особливо суворий спосіб управління і рішучість у придушенні ворогів. Цілком зрозуміло, що за такого становища не може бути й мови про "свободи" для всіх людей. І чим більший опір буржуазії, чим відчайдушніше мобілізує вона свої сили, чим вони небезпечніші, тим суворішою і жорстокішою має бути пролетарська диктатура, яка не повинна у крайніх випадках зупинятись навіть перед терором. Зазвичай у партію організовуються "найпередовіші" члени класу, які найбільш правильно пізнають свої класові інтереси, найбільш сміливі, енергійні й наполегливі в боротьбі. Таким чином, партія за кількістю своїх членів завжди набагато менша за клас, інтереси якого вона захищає. Але завдяки тому, що партія захищає саме ці, правильно зрозумілі інтереси, партії зазвичай мають керівну роль". "Робітничий клас є найпередовішим класом капіталістичного суспільства. Тому і його партія є найпередовішою, найреволюційнішою партією, яка тільки може існувати. Також природно, що метою такої партії є комуністична революція. А для цієї мети партія пролетаріату мусить бути непримиримою". "Пролетаріат є найзгуртованішим і найорганізованішим класом. Пролетаріат - це єдиний клас, в якому умови його життя в капіталістичному суспільстві виховали правильні комуністичні погляди, вказали правильну мету і правильний шлях до цієї мети. Тому не дивно, що пролетаріат виявився керівником і проводирем у всій революції. Громадянська війна - це загострена класова боротьба, коли класова боротьба перетворюється в революцію... Партія комуністів по волі мас є панівною партією Республіки, тому що жодна інша партія не змогла керувати до кінця переможною робітничо-селянською революцією. У результаті наша партія перетворилась на своєрідний величезний виконавчий комітет пролетарської диктатури". У такому безапеляційному дусі стверджувалась "природність" монополії більшовиків в армії, державних та економічних структурах, судочинстві, духовному житті. Показовою є програма в галузі "шкільного будівництва", яка охороняла учнів від усіляких "інтелігентських комплексів". "У буржуазному суспільстві школа на вищих щаблях була надбанням експлуататорських класів. Ця школа в обличчі численних гімназій, реальних училищ, інститутів, кадетських корпусів... повинна бути знищена". "Із пролетарської школи повинна бути без співчуття вигнана та частка педагогічного персоналу старої школи, яка не може або не хоче бути знаряддям комуністичної просвіти мас". "Завдання нової школи полягає в тому, щоб підігнати свідомість дорослих до. суспільних відносин, які змінилися, а головне - виховати молоде покоління, яке буде всією своєю психологією стояти на ґрунті нового комуністичного суспільства"2. Нові володарі потребували виконавців, для яких широкий культурний діапазон був необов'язковим. Все, що слід знати для комуністичної перебудови суспільства, пояснить партшкола - "військова академія громадянської війни", як її назвав М. Бухарін. "Лише завдяки цим школам пролетаріат може зрозуміти зміст і об'єктивні завдання того перевороту, який здійснює напівстихійно...". У подібних навчальних закладах фактично культивувались не знання, а вміння їх коментувати. Тільки приблизно 30 % навчального часу приділялось загальноосвітнім дисциплінам, тоді як на вивчення історії класової боротьби, історії партії, політекономії тощо передбачалося 31 % навчальних годин у школах 1-го ступеня і 56,5 % - у школах 2-го ступеня. Залишок часу присвячувався вивченню Конституції, партбудівництву, організації та методиці політико-освітньої роботи та ін. Знання, які надавала школа 1-го ступеня, були недостатніми навіть для читання популярних газет. Більшість випускників, наприклад, не розуміли змісту політичних термінів, не могли показати на карті Україну, Європу, Азію тощо.

До основних постачальників напівосвічених організаторів-пропагандистів у 20-ті роки належали початкові школи політграмоти, кількість яких з 1923 по 1927 р. зросла з 366 до 17 680. Шестимісячна програма навчання була орієнтована на штудіювання "Підручника політграмоти" О. Ярославського - примітивного двійника "Азбуки комунізму". У 1926/27 навчальному році загальна кількість молодих комуністів "ленінського призову" в цих школах досягла 618 000. Ще одним засобом пропаганди марксизму-ленінізму були так звані гуртки політичної самоосвіти підвищеного і пониженого типу. їх учасники читали газети, писали реферати, обговорювали актуальні політичні питання та ін. Пріоритетним у всіх ланках системи підготовки штатних трибунів революції було вивчення історії партії, зокрема "боротьби цієї партії з опортунізмом як у його чистій, неприхованій формі - з меншовицьким опортунізмом, так і з опортунізмом всілякого роду примиренських груп". У доповіді "Пролетарська революція і культура" М. Бухарін так ставив кадрову проблему: "...зміст перехідного періоду... полягає в тому, щоб робочий клас, захоплюючи державну владу, зазнаючи нужди і нестатків, в той же час через культурну обробку своїх співчленів виробляв кадри, які дозволять йому управляти твердою рукою всією країною, призначаючи своїх довірених людей як кваліфіковану силу на різні посади".

Самі "бійці культурного фронту" були живим прикладом нових суспільних ідеалів. Типовий культармієць 20-х років - двадцяти-тридцятирічна молода людина, яка отримала перші уроки марксизму в армії і закінчила свою класову освіту на одній із перших сходинок політосвітсистеми. Щира віра у власну винятковість і надзвичайну суспільну значимість своєї діяльності формували певний стиль життя: підкреслено аскетичний побут, напіввійськова форма одягу, засмічена цитатами із живих та мертвих класиків мова, відсутність міцних дружніх прихильностей, які замінені фанатичним служінням державі. "Головною професійною (вона ж і класова) особливістю психофізіології активного комуніста був чіткий і міцно відбитий рефлекс революційної мети. Все інтелектуальне, емоційне і навіть загально-функціональне життя комуніста, навіть дрібниці його побуту насичені безперервною зосередженістю на революційній ідеї та роботі". До цієї ідеологічної зосередженості слід додати двомірність світогляду, незвичайний динамізм та пристосованість. "Більшовик швидко думає, швидко говорить, швидко ходить, швидко діє, навіть швидко їсть". Крім того, він ще й надзвичайно партійно-центричний. Програма партії - закон, постанова партії - істина, служіння партії - зміст життя. Загалом партійці в той час були носіями вірусу соціальної неврастенії, яка вразила суспільство. Аномальність позиції політпросвітника посилювалась величезною міграцією населення. Сільські мешканці, опинившись у місті й не володіючи мовою цивілізації, що будувалась, потрапляли в незнайомий перевернутий світ. Вчорашній же робітник, якого направили "піднімати село", так і залишався чужинцем. Його слухали, але часто не розуміли, а іноді просто боялися. Ці посланці партії, позбавлені міцних родинних коренів, вели напівкочовий спосіб життя, утверджували антирелігію і протистояли багатовіковій фольклорній культурі, а також і трудовим традиціям, не маючи приватної власності і насаджуючи ідеологію жебрацтва і свідомого рабства, були антиподами селян. Такими самими були і доморощені сільські будівники комунізму з числа колишніх батраків, що розорились. Партійний і комсомольський квитки надавали доступ до посад, позбавляючи від чорної праці та даючи змогу миттєво придбати все: пошану, достаток, владу над односельцями.

Діяльність від імені революції звільняла культосвітників, як і інших радянських намісників, від будь-яких моральних обов'язків, прийнятих у цивілізованому світі. Головне - тримати лінію партії, тобто якнайоперативніше втілювати директиви, які надходять "згори", часто незважаючи на реальні умови. Документи тих часів зображують досить непривабливі портрети представників радянської влади. Пияцтво, статева розбещеність, хуліганство, грабіжництво, спекуляція, шахрайство, зловживання владою - далеко не повний перелік звичайних, тобто терпимих до перших партійних чисток комуністичних "хвороб", пов'язаних з інтелектуальним стресом під час переходу до НЕПу. Саме тоді і виявилась нездатність більшості керівників до напруженої і систематичної розумової праці. Тоді ж виникла потреба у самоствердженні іншими, доступнішими способами. Вседозволеність і безкарність, як правило, гарантувались в обмін на слухняність. Ця "творча діяльність" ще більше посилювала культурну дезорганізацію як суспільства загалом, так і його представників зокрема.

У зв'язку з тим, що більшість висуванців із робітничо-селянського середовища не мала ні достатнього досвіду керівної роботи, ні відповідної професійної підготовки, зростала зацікавленість влади в максимальному залученні старої гвардії спеціалістів. 82 % вищих посад у промисловості обіймали висококваліфіковані кадри з дореволюційним стажем. На них відпрацьовувалася методика "експлуатації експлуататорів", яка передбачала вузькоспеціальне використання інтелекту у зв'язку з пригніченням свободи думки.

Стратегічне завдання, яке перебувало у фокусі культурної політики більшовиків, - перероблювання мас внаслідок застосування пролетарського політичного трафарету на максимально широкі верстви непролетарського населення. Одним із головних передавальних ідеологічних механізмів від партії до народу був Народний комісаріат освіти, який сформувався зі створеної у жовтні 1917 р. комісії освіти. У листопаді того самого року ця комісія декретувалась як Державна комісія з освіти, до якої разом із головою - народним комісаром освіти, секретарем та завідувачами 15 відділів, призначеними РНК, належали 16 представників, делегованих ВУЦВК та іншими 12 організаціями. Більше 75 % членів Держкомісії були членами партії. До середини 1918 р. в Україні і Росії сформувалися Наркомоси як виконавчі органи з відповідними відділами народної освіти при місцевих губернських, повітових і волосних радах.

У 1919 р. ця система остаточно позбавилась опіки Держкомісії освіти і стала самодостатнім механізмом управління з усіма офіційними сферами духовного життя суспільства. "Почався період мілітаризації. Мілітаризувалося все, до народної освіти включно. Сам Наркомат був побудований за військовим тилом - плануючим і складаючим диспозицію штабом - державною вченою радою і "оперативними" частинами, "Главками", - відтворював картину тих часів М. Покровський, один із заступників наркома, автор першої історичної версії Жовтневої революції і перших років соціалістичного будівництва. У подальшому, залежно від потреб "культурного фронту", Наркомос неодноразово зазнавав реорганізації. У 1920 р. у його складі сформувалися Академічний центр (загального і теоретичного керівництва), Організаційний центр. Рада у справах освіти нацменшин, а також чотири управління: Головсоцвих (соціалістичне виховання), Головпрофос (професійна освіта), Головполітос (політична освіта), Держвидав (державне видавництво). Наркомос став головним центром країни у сфері освіти, культури і мистецтва.

Така державна структура найбільше відповідала військово-бойовій логіці державного мислення, коли центр вказує на ціль і натиском на місцях її ліквідують. Це адекватне втілення напрацьованих на кінець громадянської війни методів партійної роботи, які тяжіли до системи бойових наказів, що давались керівними партійними установами і беззаперечно виконувались членами партії. Під час громадянської війни і в перші роки після неї сформувався тип радянського керівника, у свідомості якого сполучались готовність до самопожертвування з упевненістю в ефективності надзвичайних заходів у будь-яких ситуаціях.

Симптоматично були створені у 1920 р. Всеросійська, а потім і Всеукраїнська комісії з ліквідації неписьменності, які підпорядковувались Наркомосу (грамчека) і мали на місцях свої структури. Типовим явищем були мобілізації насамперед на військовий фронт і перерозподіл партійних сил саме під цим кутом зору, що породжувало низку суперечностей. Одна з головних полягала в тому, що "...централізація створювала тенденцію до перетворення її у бюрократизацію і відриву від мас; система бойових наказів набувала часто спотворених форм непотрібного натиску; необхідні привілеї ставали підґрунтям для всіляких зловживань; необхідні згортання партійних органів - до послаблення духовного життя партії та ін.".

У дусі того часу реорганізовувалась система керівництва всією політичною і культурно-освітньою роботою. У 1920 р. як орган диктатури пролетаріату в цій сфері був створений Головний політико-освітній комітет республіки - Головполітосвіта (в СРСР у листопаді, в Україні у грудні 1920 р.). Головполітосвіта прийшла на зміну політико-освітньому відділу Наркомосу. "Передусім у роботі цього органу мусить бути відверто визнано головування політики Комуністичної партії", - зазначив В. Ленін на Всеросійській нараді політосвіт губернських і повітових відділів народної освіти у листопаді 1920 р. Змінювався і стиль взаємодії центру і виконавців на місцях. У роки громадянської війни зв'язок здійснювався здебільшого через всеросійський з'їзд і конференції. За 1918-1920 рр. відбулося 53 подібних заходи, з яких 15 були присвячені позашкільній освіті. Об'єднуючи функції відповідних відділів як Наркомосу, так і політуправління Червоної армії, профспілок, комсомолу, ВУЦВК, обов'язком Головполітосвіти було визначення своїми рішеннями через агітаційний, пропагандистський, навчально-програмний, організаційний і адміністративний відділи діяльності місцевих організацій. "Формальне підпорядкування Наркомосу не повинно "ускладнювати перетворення Наркомосу за сутністю його роботи в прямий апарат партії в системі державних органів", - зазначалося в резолюції X з'їзду РКП(б) "Про Головполітосвіту та агітаційно-пропагандистські завдання партії". Слід підкреслити, що перебудова політико-пропагандистського апарату супроводжувалася забороною фракцій у партії, перетворення профспілок в опору диктатури пролетаріату.

Партійно-державні організації "покликані та мобілізовані революцією" стати фільтрами, крізь які проціджувалась культура, ідентифікуючись з пролетарським ідеалом. Показова в цьому аспекті історія суперництва Наркомосу і Пролеткульту, відмінність між якими полягала насамперед у засобах досягнення однієї й тієї самої мети - пролетарської культури: у першому випадку - через завоювання і підкорення культури минулого, у другому - внаслідок вирощування нових форм. Прагнення до керівництва культурою підштовхувало радянську владу до програми партійно-державного культурного будівництва. Спроба спертися на самодіяльні витоки культури і вивести її з-під диктатури держави переконувала Пролеткульт у потребі відстоювати своє право голосу. Головна ідея О. Богданова, одного з лідерів Пролеткульту до 1920 р., полягала в обов'язковості та необхідності освіти робочого класу як умови реалізації його соціально-політичних претензій на авангардність, наштовхувалась на нерозуміння більшовиків, які прагнули спочатку ув'язатися в бій, а потім уже розв'язувати "другорядні" культурницькі проблеми мас. "Віра в оптимізм гарна для бою, але не для дослідження. Вступити ж у бій необхідно лише на добре підготовленому ґрунті. У цьому відношенні наш максималізм дуже небезпечний, він може послужити ідейною основою для авантюр і жорстоких поразок. Він уже частково у формі ленінізму і відіграв у нас цю роль" (О. Богданов)1. Організаційно Пролеткульт - близнюк державної структури. Але проповідувані його лідерами ідеї та конкретна практика мали велику популярність серед робітників, більше відповідаючи об'єктивній спроможності їх культурності, ніж державні започаткування. Адже як це не парадоксально, саме офіційна модель повніше і чіткіше виявила зміст пролетарської диктатури, що замахнулась не просто на конструювання інтелектуальних запитів носіїв влади, а й на вдосконалення культури загалом. Пролеткультівці з їх студіями, кружками, творчими лабораторіями, з їх зусиллями "організувати самодіяльність культурної творчості трудящих" не витримали конкуренції з машиною тотальної реконструкції суспільних відносин. Примарні права на автономію були розвіяні на початку 20-х років.

Згідно з резолюцією IX з'їзду РКП(б) взаємовідносини Пролеткульту з Наркомосом потрібно було будувати на основі як найщільнішого зближення роботи обох органів. Відтепер центральний орган

Пролеткульту, беручи участь у політико-освітній роботі Наркомосу, входив до нього на правах відділу.

Н. Крупська писала у 1918 р.: "Нині дуже багато говорять про пролетарську культуру, але під пролетарською культурою розуміють створення робочих театральних і співочих гуртків, клубних розваг, друкування оповідань, які написані робітниками та ін. Все це дуже добра справа, але це не пролетарська культура - в кращому випадку це незначна, мікроскопічна частина загальної пролетарської культури. Адже не в ній тепер центр ваги - центр ваги у створенні нових форм суспільного життя, які допомогли б розвитися пролетарській культурі і поширити свій вплив на все населення". Втім, згідно з даними за 1925-1926 рр. найбільший інтерес у селян, наприклад, викликали драматичні гуртки - 27,8 % від загальної кількості, сільськогосподарські - 21, суспільно-політичні -19, культосвітні - 9,5 % тощо. Відповідно, у 1924 р. серед робітників особливо популярними були драматичні та художні гуртки - 48 % від загальної кількості. Гуртки політграмоти цікавили лише 16 % опитаних.

Просвітництво, яке стало державним, багато в чому успадкувало форми громадської роботи інтелігенції, але вихолощувало її сутність. Найпоширенішими у 20-ті роки типами культурно-освітніх закладів були реанімовані більшовиками клуб, хата-читальня, народний університет, школи для дорослих, народний дім та ін. Цей список слід доповнити такими винаходами більшовиків, як агітпункти, пункти ліквідації неписьменності, червоні кутки, пересувні бібліотеки і кіноустановки тощо. Саме їм судилося виконати роль важелів, за допомогою яких протягом 20-30-х років у культурі відбувся переворот, що супроводжувався на словах проголошенням, а на ділі відмовою від найважливіших гуманітарних завоювань дожовтневої країни.