Розділ 9. Основні тенденції сучасного розвитку культури України (замість післямови)

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Сьогодні культурний розвиток України визначається такими головними чинниками:

1. Інфраструктура культури в Україні е досить розвиненою, як за східноєвропейськими стандартами, але водночас досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільний лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку.

2. 90-ті роки (горбачовська "перебудова" та перші часи української незалежності) характеризувалися, з одного боку, застоєм і навіть симптомами розкладу традиційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою (держава вже нездатна утримувати інфраструктуру культури хоча б на колишньому рівні, не кажучи про її розвиток) та помітним збайдужінням посткомуністичних правлячих еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів нової, недержавної культурної інфраструктури, яка, втім, охоплює поки що лише окремі її ділянки (образотворче мистецтво та його ринок, шоу-бізнес, частково освіту, театр та ін.) і в найближчому майбутньому не зможе, вочевидь, замінити собою державно-комунальну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації, попри свій об'єктивний та загалом передбачуваний характер, відбувалися здебільшого стихійно, за інерційної, часто непослідовної політики держави та практичної відсутності єдиної регіональної політики в Україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах правлячих кіл, так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то не лише серед широких мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищі. Поки що продовжує домінувати думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури полягає в тому, щоб слугувати незалежній українській державі більш-менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові.

3. Поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору; на цьому ґрунті виникає концептуальний "неофольклоризм" у поезії, живописі, музиці, як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу. Повернуто до української культури примусово вилучені з неї імена видатних діячів: В. Винниченка, М. Грушевського, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Бойчука, П. Холодного, творчість яких стає важливим фактором сучасного духовного життя. До культурного обігу увійшли твори наших сучасників, які були під забороною, писалися "до шухляди", - О. Гончара, І, Дзюби, Є. Сверстюка, В. Стуса, М. Руденка, С. Сапеляка та ін.

4. Відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести просвітницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта", культурологічне товариство "Спадщина", Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Міжнародну асоціацію україністів тощо. Виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народних свят, обрядів, звичаїв.

5. Розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конкретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території України, Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних відносин та міжнаціонального спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної автономії, до утворення власних культурницьких організацій.

6. Поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити у культурне життя народу України, розгортається глобалізація духовної сфери;

7. Зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву. Але водночас міжконфесійна ворожнеча загрожує стати дестабілізуючим фактором громадського життя, може негативно вплинути на процеси культурного розвитку, хоч на початку XXI ст. гострота цієї боротьби почала зменшуватися.

Об'єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом і його культурної сфери зокрема показує, що лише "косметичний ремонт" чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культурної політики - справа безперспективна з кількох причин.

По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться "державною культурою", а ринково орієнтована українська економіка не буде її утримувати так, як це раніше робила командна економіка. До того ж культура радянського типу може успішно існувати лише за браку будь-якої конкуренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з "одержавленням" культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної пропагандистської машини.

Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем якої має стати реформування культурної політики. Водночас зрозуміло, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні складові:

- формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про "неприбуткові" організації як серцевиною такого законодавства;

- реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині "керували культурою", аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;

- реорганізацію майнових та фінансово-господарських відносин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову "третього сектору суспільного виробництва";

- заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

- гуманізацію культурного життя, насамперед у сфері освіти та науки;

- створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової "культурної колонізації" України.

Отже, ми стоїмо сьогодні на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова усіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни. Письменник Р. Іваничук влучно зазначив: "24 серпня 1991 року Україна раптово перемістилася з Азії в Європу, і хоч Європа вважається світовою модницею, все ж вона оцінюватиме нас за нашим розумом. Що ми бідні - всі бачать, що ми потенційно багаті - теж усі знають, але шануватимуть нас європейські народи не за наші скарги на злидні, не за наш традиційний український мазохізм і навіть не за матеріальний достаток, що є річчю набутною, а передусім за рівень просвіченості наших громадян".