Розділ 8. Українська культура кінця 30-90-х років

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав було пекучою проблемою не тільки для українців, а й усієї європейської політики. Українське національне питання накладало відбиток на внутрішньополітичне становище в СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині, а також на зовнішню політику цих держав.

Багато діячів культури, представники інтелігенції на західноукраїнських землях сприймали трагічні події 30-х років у радянській Україні з розчаруванням та пригніченням. Український народ переживав важкі часи, його фізичні й духовні сили були ослаблені. Антинародний сталінський режим підірвав умови життя основної групи населення республіки - селянства. Мільйони українців загинули від сибірських морозів або голодомору на рідній землі, винищувалася інтелігенція. Зовнішньополітичне становище на континенті ставало дедалі хиткішим; було очевидним, що Україна буде втягнута у вирій складних міжнародних подій.

Мюнхенська угода 1938 р. поклала початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини. Закарпаття, незважаючи на опір і спробу проголошення національними силами української державності, опинилося під жорстокою владою Угорщини. Опрацьовуючи загарбницькі наміри, А. Гітлер встановив контакти з лідерами українських національних організацій, плекав надію з їхньою допомогою розвалити Польщу, проголосити українську державність і використати її у процесі війни з СРСР. Але пізніше було визнано за краще домовитися з Й. Сталіним про поділ Польщі. Внаслідок радянсько-німецьких переговорів у серпні 1939 р. В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали договір про ненапад строком на 10 років і секретний протокол до нього, який передбачав перехід Західної України до СРСР.

Вступ Червоної армії на територію Західної України і Білорусії 17 вересня 1939 р. був наслідком таємної угоди між Й. Сталіним і А. Гітлером про територіальний поділ Східної Європи. Згідно з міжнародним правом ця змова була незаконною; проте не слід забувати, що Польща заволоділа східнослов'янськими землями проти волі українського та білоруського народів. Після корекції кордонів суто польські землі відійшли до Німеччини, а землі Західної України і Західної Білорусії возз'єдналися з УРСР та БРСР. Зайнявши Західну Україну, радянське керівництво терміново почало оформлення її нового державно-правового статусу. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, а 27 жовтня Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з УРСР.

Подальший розвиток подій характеризував усю складність і суперечливість процесів вирішення українського національного питання. Об'єднання двох найбільших українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності, тому факт злуки Наддніпрянщини і Наддністрянщини був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Водночас ці перетворення відбулися практично без участі західноукраїнського населення, гасла возз'єднання були використані Й. Сталіним з метою прикриття злочинних намірів щодо національно-визвольного руху українців. Усе це зумовило суперечливі результати возз'єднання. Після входження Західної України до УРСР почалося відновлення на її землях економічних і політичних структур тогочасного радянського суспільства. З одного боку, утворювалися нові органи влади, демократичніші за формою, відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади, а з іншого, поширювалася тоталітарна система, встановлювався контроль за населенням, почалися масові репресії та депортації. За підрахунками радянських істориків, з осені 1939 по осінь 1940 р. органами НКВС було репресовано за політичними звинуваченнями і депортовано без суду і слідства майже 10 % місцевого населення. На листопад із західноукраїнських та західнобілоруських земель було вислано 312 тис. сімей, або більше 1 млн осіб. Почалася насильницька колективізація. Зусиллями ревних сталіністів закреслювалося майже все позитивне, що було досягнуто в культурному і громадському житті до радянських часів, обривалися генетичні коди історії. Ця політика привела до розчарування у новій владі багатьох представників місцевого населення, які у вересні 1939 р. радісно зустрічали радянські війська. Посилювались симпатії до антирадянського національного руху. Цим намагалися скористатися провідники націонал-радикальних угруповань, зокрема ОУН. Напад гітлерівців на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок новим, надзвичайно важким випробуванням в історії українського народу та його культури. Для переважної більшості населення УСРР війна з фашистами була справді вітчизняною війною, боротьбою проти іноземного поневолення, насильства і руйнування. Разом із народом, який готувався дати відсіч агресорові, виступили діячі культури. На початку війни майже третина уцілілих українських літераторів пішли на фронт, пізніше у діючій армії перебувало дві третіх письменників. Деякі з них брали участь у партизанській боротьбі.

Надруковані на другий день війни вірші П. Тичини "Ми йдемо на бій" та Л. Первомайського "В бій" закликали народ до боротьби із загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР утворено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів. При АН УРСР організовано Науково-технічний комітет сприянню оборони. Відбувалася евакуація на схід закладів науки та культури, музейних цінностей.

На осінь 1942 р. гітлерівці окупували велику частину території СРСР, зокрема всю Україну, загарбавши яку, фашисти здійснювали плани її перетворення на колоніальну окраїну, а її "життєвий простір" передбачався для "арійських панів". Почалося винищення місцевого населення, пограбування національних багатств, вивезення до Німеччини промислового устаткування, сировини, цінностей, людей.

Після нападу Німеччини на СРСР рішенням революційного проводу ОУН (бандерівської) у Львові було проголошено "самостійну соборну Українську державу" під протекторатом Німеччини. Але німці, які мали інші плани щодо України, не визнали бандерівського уряду та розігнали його. Пізніше націоналістичні сили створили Українську повстанську армію (УПА), яка розпочала бойові дії як проти комуністів, так і проти фашистів, борючись за створення незалежної України. Дозволяючи у встановлених межах українську пропаганду антирадянської спрямованості, видання друкованих ЗМІ, німці боролися проти самостійництва, ув'язнювали та розстрілювали найрадикальніших його представників. Так, у 1942 р. у Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо українська поетеса, організатор Союзу українських письменників (м. Київ), видавець журналу "Літаври" О. Теліга.

Політичний розрахунок бандерівців ґрунтувався на тому, що після розгрому Німеччини держави Заходу воюватимуть з СРСР, і це дасть змогу утворити незалежну державу. Брак єдності серед ватажків в ОУН, майже повна відсутність взаємодії з радянськими партизанами відштовхували від них значну частину українського населення. Окремі групи радянського населення помилково вбачали у бандерівцях фашистських союзників. Цьому також сприяла шалена наклепницька радянська пропаганда. У1943 р. з лояльних гітлерівцям членів націоналістичних угруповань було сформовано дивізію СС "Галичина", яку радянські війська розгромили влітку 1944 р. під Бродами. Залишки цього формування також увійшли до загонів УПА, утворюючи соціальну базу пізнішої громадянської війни в Західній Україні. У 1943 р. на Великому надзвичайному зборі ОУН відбулися зміни у програмних і організаційних засадах ОУН у напрямі усування профашистських елементів; ОУН виокремлювала серед цілей питання "культурного піднесення народу". Це привертало до неї симпатії частини української інтелігенції. Пізніше оунівці вели героїчну боротьбу з радянською владою під гаслами незалежності України.

Радянська інтелігенція віддавала усі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом "Все для фронту, все для перемоги" розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УСРР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України ВНЗ. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу сповнені твори письменників України: М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського ("Слово про рідну матір"), В. Сосюри ("В години гніву"), А. Малишка ("Україно моя"), Ю. Яновського та ін. Приблизно 350 музичних творів, у тому числі 4 симфонії, 6 опер, 110 пісень написали в евакуації композитори України (вирізнялись кантата-симфонія А. Штогаренка "Україно моя", "Український квінтет" Б. Лятошинського, опера М. Вериківського "Наймичка"). Багато картин, портретів, плакатів створили художники М. Дерегус, М. Глущенко, В. Касіян, О. Шовкуненко, скульптори І. Гончар, А. Страхов та ін. У радянському тилу продовжували творчу діяльність 42 українських театральних колективи. Кіномит-ІІІ України працювали над створенням художніх та хронікально-документальних фільмів. Популярності набула документальна стрічка "Битва за нашу радянську Україну", знята під керівництвом О. Довженка (1943). Одночасно О. Довженко написав кіноповість "Україна в огні", в якій спробував об'єктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Але за ініціативою Й. Сталіна концепція фільму була рознесена вщент, правдивий фільм про Вітчизняну війну не з'явився. Під час визволення українських земель у 1943-1944 рр. велика увага приділялась відновленню соціокультурної інфраструктури, знищеної війною. На кінець 1945 р. в Україні працювали 19 тис. культурно-освітніх установ (75 % довоєнної кількості), 119 музеїв (70 %), 103 театри (73 %).

Наприкінці Другої світової війни завершилося об'єднання українських земель у складі УРСР. Проводячи його, сталінське керівництво таким чином запобігало можливостям повторного проголошення автономії або незалежності тих чи інших територій національно орієнтованими політичними організаціями та формуваннями. Частина українців залишилася на етнічних землях Польщі, Чехословаччини, Румунії. Під виглядом боротьби з бандерівщиною маріонетковий уряд Б. Берута у Польщі у "найкращих" сталінських традиціях учинив депортацію українців у західні регіони ПНР; лише в кінці 50-х років їм дозволили повернутися на рідні згарища. Після перемоги частина української інтелігенції сподівалася, що жахлива політика терору і репресій припиниться, що Україна, яка уславила себе у боротьбі із загарбниками, здобуде можливості більш вільного національно-культурного розвитку. Але сталінське керівництво пильно стежило за тим, щоб розбуджена національно-патріотична свідомість не поширювалася, щоб зберігався тотальний контроль над думками і людьми. Після перепочинку розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури України.

У 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У знову було призначено Л. Кагановича, який "уславив" себе активною участю в боротьбі проти українізації в кінці 20-х - на початку 30-х років. Почалося вишукування "буржуазного націоналізму" в середовищі творчої та наукової інтелігенції. В Україні виникли свої аналоги сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград" від 14 серпня 1946 р. (скасовані лише у червні 1990 р.). До "націоналістів" "записали" поета М. Рильського, розкритикували твори Ю. Яновського, П. Панча, М. Стельмаха, праці М. Возняка. Негативну роль у цькуванні товаришів-письменників відіграли О. Корнійчук та М. Бажан. Тільки випровадження з України Л. Кагановича та заміна його М. Хрущовим врятували від загибелі багатьох діячів культури. Але ідеологічне тавро "ворожих елементів" було знято з них лише після XX з'їзду КПРС та публікації виступу М. Хрущова "За тісний зв'язок літератури і мистецтва з життям" (1957).

У другій половині 40-х років відбудовувалася зруйнована німецькими окупантами матеріальна база культури. За роки четвертої п'ятирічки практично повністю було відновлено діяльність закладів культури, науки і освіти. Це - результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали інші республіки.

Оскільки під час окупації було зруйновано систему навчальних закладів в Україні, велика увага приділялася наданню можливості здобути освіту тим, хто був позбавлений її за гітлерівців. Прийнято низку постанов про поліпшення роботи шкіл, організацію всеобучу. У результаті проведеної роботи у 1950/51 навчальному році в Україні діяло 222 тис. шкіл (у 1941 р. - 199 тис), а кількість учнів наближалася до довоєнної. Розгорталася система вечірньої освіти для дорослих. Були розроблені заходи з поліпшення вищої освіти, поширення заочної підготовки фахівців. Особливо поширювалися культурні процеси в Західній Україні. Відроджувалися також наукові структури. У 1950 р. кількість наукових установ становила 3447, у них працювало 162,5 тис. осіб. Після смерті у 1946 р. президента АН УРСР академіка О. Богомольця академію очолив академік В. Палладій.

Незважаючи на загрозу репресій проти діячів культури, митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. У післявоєнні роки розкрився літературний талант О. Гончара та М. Стельмаха, вийшли нові твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри. Серед музичних творів, які виникли у повоєнне десятиріччя, увагу привертали Друга симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми "Пісня юнаків" та "Дніпро" С. Людкевича, опери "Молода гвардія" Ю. Мейтуса та "Богдан Хмельницький" К. Данькевича. Визнання здобули твори українських художників Т. Яблонської, В. Костецького, Ф. Манайла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса та ін. Особливо слід відзначити піднесення в розвитку мистецтва української пісні в результаті діяльності композиторів П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, І. Шамо тощо та виконавської творчості Д. Гнатюка, М. Кондратюка, К. Огневого, А. Солов'яненка та ін.

Отже, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Подолавши роз'єднаність земель, Україна здобула можливість відродити науку, освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм не давав змоги повною мірою розгорнути широкомасштабні відроджувальні процеси. Спроби пробудження національної самосвідомості одразу придушувались.

Друга половина 50-х - початок 60-х років в Україні були часом поступового національно-культурного відродження. Могутній імпульс цьому процесові надало офіційне засудження "культу особи" И. Сталіна. Загальносоюзний рух до оновлення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промова М. Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови була сприйнята як початок нової державної політики.

Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, відбувалися процеси реабілітації, повернення в культуру спадщини репресованих митців, зростання по-бунтівничому настроєних і по-новаторському естетично зорієнтованих культурних, літературно-мистецьких сил ("шістдесятництво"), спостерігалося пробудження серед частини молоді активного Інтересу до історико-культурних та політичних питань (Клуб творчої молоді в Києві, дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт "самвидаву"). У цей час виникла нова генерація української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до національних джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети І. Драч, Б. Олійник, В. Коротич, В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, Є. Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. У "самвидаві" поширювалися есе В. Мороза ("Хроніка опору", "Із заповідника ім. Бери"), твори Є. Сверстюка ("Собор у риштованні"), М. Осадчого ("Більмо"), І. Калинця, В. Стуса та ін., а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації.

Виникло "українське поетичне кіно" - унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, І. Миколайчука, допомогло українській інтелігенції об'єднати творчі зусилля. Але, з іншого боку, керівництво, налякане зростанням політичної активності, посилювало боротьбу з інакодумством, "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності, або й просто всякий інтерес до національних проблем, власної історії, мови. На початку 60-х років М. Хрущов таврує авангардові течії в мистецтві, вимагає "правильно" відображати дійсність, а зі сходів Білоруського державного університету лунає його нове гасло: "Чим швидше всі ми заговоримо російською, тим швидше настане комунізм". У Ленінграді та Москві почалися перші політичні процеси над письменниками-інакодумцями.