Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Невирішеність основних соціокультурних проблем країни в перше післяреволюційне десятиріччя провокувала владу на широкомасштабні акції, покликані підтвердити її культосвітні наміри, одним з яких був культпохід. У 1928 р. 18 млн дорослого населення країни віком від 18 до 35 років були повністю неписьменними, 17 млн з них - мешканці села. Товариство "Геть неписьменність" проводило свою роботу замкнуто, апаратними методами і не змогло організувати навколо ліквідації неписьменності широкої громадськості. Уся культурна робота мала будуватись на основі масової самодіяльності та ініціативи підприємств робітників районів, селищ та ін.", - зазначалось у рішенні Всесоюзної наради з питань агітації, пропаганди і культурного будівництва при ЦК ВКП(б) у травні - червні 1928 р.

З початку 30-х років згідно з постановами ВЦВК і Раднаркому РСФРР від 26 січня 1930 р. при виконкомах усіх рівнів формувались комісії з ліквідації неписьменності та малописьменності. Аналогічні заходи здійснювались і в Україні. Санкціонована ініціатива комсомолу, який оголосив у тому самому році на VIII з'їзді мобілізацію грамотних, вилилась у культпохід, що продовжувався протягом всієї першої п'ятирічки. Головним принципом цього започаткування було забезпечення державних програм через експлуатацію громадських ресурсів як матеріальних, так і інтелектуальних.

Культармійці були покликані створювати умови для роботи лік-пунктів, а тому вони не тільки учителювали, а й спостерігали за дітьми, матері яких учились, поширювали літературу, допомагали в організації зборів коштів на підтримку шкіл, клубів, хат-читалень, бібліотек. Одним із джерел поновлення фондів культурництва були доходи від концертів художньої самодіяльності та кіносеансів, продажу книжкових лотерей і літератури. До джерел субсидіювання, зокрема в Україні, належали відрахування від продажу трамвайних і тролейбусних квитків, а також вино-горілчаних виробів.

До середини 30-х років у культпоході брало участь більше 1 млн комсомольців, які становили основну масу ліквідаторів неписьменності, витіснивши професійних учителів. Силами мобілізованих "добровольців" навчалося від 50 до 90 % дорослого населення. Ті, хто закінчив курси лікнепу, мали вміти прочитати і передати зміст прочитаного, писати прості речення, застосовуючи під час написання початкові правила орфографії. Загальна тривалість навчального року становила в місті 9-10 місяців по 11 навчальних днів щомісяця і по З години на день, а в селі - 6-7 місяців по 12 навчальних днів на місяць і по 4 години на день. Про рівень кваліфікації новоявлених освітян свідчить той факт, що 85 % із них закінчили лише початкову школу.

Зниження вартості навчання одного неписьменного з 25 до 13 крб вело до низької якості знань, а в результаті - до 30 % рецидивів неписьменності. Про це, зокрема, йшлося на IV Всеросійському з'їзді з ліквідації неписьменності в червні 1929 р. Власне кажучи, завдання ліквідації неписьменності сприймалось як якась глобальна проблема перевиховання людини на основі комуністичної ідеології. Саме з цією метою у лікпунктах і школах лікнепу вводились політгодини, а самі культармійці отримували відповідний інструктаж у партійних органах.

"Психологія штурму", що пронизувала усю культурологічну діяльність радянської влади, виявилась також у соціалістичному змаганні між комсомольськими осередками, підприємствами, колгоспами, лікпуяктами, школами письменності, сільськими і районними радами. У 1929 р. у змаганні брали участь цілі регіони: Сибір і Північний Кавказ, Росія і Україна. На початку 30-х років виникли культестафети, "буксирні бригади", а також такі заформалізовані заходи, як "місячники" "Геть неписьменність", "двотижневики" культури та ін. Ще більше відповідали духу кампанії "військові" форми організації народної освіти - культштаби, культогляди, культштурми. "У наших культестафетах, у різних авралах, у культ-бомбах на першому місці був зовнішній ефект, менше звертали увагу на масу, давали їй можливість самій організовуватись", - так характеризувала новаторство Н. Крупська.

Масований натиск лікнепу вже через декілька років виявив свою безперспективність, бо не тільки не гарантував від рецидивів неписьменності, а й не міг призупинити її відтворення. Становище почало дещо змінюватися з 1932 р., коли система короткострокових форм навчання поступово витіснялась державними загальноосвітніми школами для дорослих, де знання давались як в обсязі початкової дворічної школи, так і за чотирирічною програмою.

Наприкінці 30-х років виникла трирічна школа, а з другої половини цього десятиріччя збільшилася кількість неповних середніх загальноосвітніх шкіл для дорослих. З 1937 р. значно розширилася система заочної освіти. Проте, незважаючи на відчайдушні зусилля держави, завдання ліквідації неписьменності серед дорослого населення країни у довоєнний період до кінця не було вирішено.

Розвитком ідеї культпоходу вважають культурне шефство робітників над селянами - модернізована форма руйнації апробованими в міських умовах політичними засобами культури села. Виконуючи ідеологічне замовлення партії, шефи робили спробу витіснити традиційні атрибути селянського світогляду: релігійність, безписьмову культуру, народно-міфологічну свідомість. Керівництво цією "добровільною освітньою діяльністю робітників" здійснювали профспілки через міські підприємства із залученням жіночих рад, товариства "Геть неписьменність", МОДР (Міжнародна організація допомоги революціонерам) та ін. У 30-ті роки шефство, яке тотально охопило усі промислові райони, оформилось як "добровільна масова громадська організація робітників" з членством, виборними органами, багатомільйонним активом і керівним органом - шефбюро ВЦРПС. Матеріальна база подібного роду діяльності складалась із членських внесків шефів, відрахувань за понаднормову роботу, організовані ними концерти, суботники та ін. До основних форм шефства належать "культавтомобілі", "культкомбайни", "культповозки", пересувні хати-читальні, "культбригади", які організовували кіносеанси, лекції, виставки, театралізовані видовища тощо. Результатами цих акцій була поява бібліотек, червоних куточків, хат-читалень, громадських їдалень, медпунктів, дитячих ясел, радіофікація районів. Концентрованого втілення ідея шефства набула в планах і угодах між шефами та підшефними, суть яких зводилась до організації взаємного контролю за виконанням як своїх виробничих планів, так і зобов'язань з організації культурного взаємообміну. У середині 30-х років сформувалась система підшефних районів і міст, які над ними брали шефство.

На початку 30-х років виникли робочі бригади "швидкої технічної допомоги", групи сприяння сільській прокуратурі, рахунковоплановим відділам колгоспів та ін. На підприємствах відкрилися курси підготовки кадрів сільськогосподарських спеціалістів, практикувалися обмін досвідом, екскурсії колгоспників на промислові підприємства і в клуби. Але, мабуть, однією з найбільш показових форм змички міста із селом було залучення до пропагандистської повинності робітників-відпускників. З метою їх підготовки відкривалися консультаційні пункти, довідкові столи, організовувалися земляцтва уродженців окремих областей і районів. Основною метою систематичної ідеологічної обробки відпускників була підготовка їх до ролі організаторів селянської самодіяльності навкруги "здійснення основних завдань партії на селі". Обсяги "самооподаткування" селян на потреби культурного будівництва стрімко зростали відповідно до темпів колективізації. Фактично діяльність культрекрутів на початковому етапі зводилась до агітації за колективістські форми організації праці. У подальшому до цієї кампанії залучали нові соціальні та професійні групи міського населення, музеї, клуби, заклади науки, мистецтва та ін. Відповідно удосконалювався механізм революціонізування села. На початку 40-х років при хатах-читальнях створювалися ради з представників "сільської інтелігенції" - здебільшого з колишніх робітників і селян.

У тому самому середовищі з'явились робкорівці - активісти радянської пропаганди, охоронці чистоти і правильності виконання політичної лінії партії. З початку 30-х років на зразок грандіозних гасел формувались робкорівські бригади і цехи, які стали фундаторами партійно-цехового друку. Кореспонденції журналістів-аматорів заполонили сторінки не тільки багатотиражок і стінгазет, а й центральної преси, а потім виливалися в книги, яким судилося стати в майбутньому вітриною радянської політики ангажованого друку.

Мобілізацію громадської думки на боротьбу з колишньою системою етичних і естетичних цінностей проводили і засоби "плакатного мистецтва: агітаційною піснею, агітаційними виставами, агітаційними віршами, агітаційними фільмами та ін.". Перетворення підмостків у трибуну, знімальної камери або вірша у рупор, за допомогою якого популяризувались чергові завдання партії, спричинювало муміфікацію творчості.

Еволюція художньої творчості 30-х років може усвідомлюватися як перехід від створення революційного епосу до документального міфу про революцію. Багатобарвна картина замінювалась самодіяльною сірою аплікацією. Все більше беззубою і дрібною ставала сатира. Перетворювались у громадських прокурорів нащадки "живих газет" - агітбригади, які в другій половині 30-х років почали активно шукати ворогів народу. Трамівський рух, поступово затухаючи, вироджувався у виробничо-пропагандистський балаган. ІЗОРАМи, відійшовши від захоплення авангардизмом, тепер навчали початківців-студійців у процесі виконання конкретного замовлення - гасла, плакати, стінгазети тощо.

Театр, який раніше був своєрідною формою громадського впливу, втратив колишню популярність, поступився місцем музичним та хореографічним колективам. Усе більшої популярності набували різноманітні кіно- і фотогуртки. Самодіяльність перетворилася на репродуктор професійного мистецтва.

Заохоченням трафаретності під грифом актуальності займалась і офіційна критика тих років. Деградуючі художні форми політизованої творчості оголяли беззмістовність кон'юнктурного натхнення. Це зумовило появу певних канонів, що називались соціалістичним реалізмом.

Своєрідним апофеозом агітаційної самодіяльності стали всесоюзні олімпіади, які очолювали багатоступеневу систему обласних, крайових та республіканських оглядів. Низький художній рівень колективів, які брали участь у першому конкурсі в 1932 р. у Ленінграді, спровокував створення механізму організаційно-методичного керівництва самодіяльністю. Першою ланкою в цьому ланцюгові став утворений із Центрального будинку самодіяльного мистецтва ім. Н. Крупської, що був заснований в 1930 р., Всесоюзний будинок народної творчості. Аналогічні заклади створювались в обласних і районних центрах. Паралельно зміцнювались аматорські театральні та музичні колективи, централізовувалась мережа художніх студій. Приборкання творчої ініціативи, що ретельно опікувалась державними організаціями, вело до поступової уніфікації самодіяльності, втрати нею самобутності і безпосередності. Природна потреба в художньому самовираженні вироджувалась в атрибут адміністративного устрою. Затиснена поміж державним замовленням і професійним мистецтвом народна творчість поступово перетворилася у фантом, який обслуговував відомчі амбіції.

30-ті роки - період одного з найвинищувальніших походів держави на церкву. Відкритий терор, який розпочався ще в попереднє десятиріччя, переріс у планомірне витравлювання релігії в суспільній свідомості. У цьому полягав загальний сенс декрету уряду від 15 травня 1932 р. про "безбожну п'ятирічку". Академія наук поспіхом санкціонувала зняття охорони з більшості пам'яток архітектури, які належали раніше церкві. До 1938 р. було офіційно закрито майже 30 тис. культових споруд. Ще приблизно 10 тис. були відібрані у церкви без належного оформлення. На кінець десятиріччя у Московської патріархії по всій території СРСР було не більше ста "зразково-показових храмів". На волі залишалось тільки чотири із сорока єпископів, включаючи самого митрополита Московського.

У травні 1929 р. громадяни СРСР були позбавлені "свободи релігійної та антирелігійної пропаганди" і отримали гарантовану Конституцією "свободу релігійних сповідань і антирелігійної пропаганди". Й. Сталін тлумачив зміст цієї тези так: "Антирелігійна пропаганда є тим засобом, який повинен довести до кінця справу ліквідації реакційного духовенства".

Невдовзі це завдання було деталізоване на нараді в ЦК ВКП(б), яка стосувалась антирелігійної роботи, а головні положення програми були винесені на II Всесоюзний з'їзд "войовничих безбожників". Загальний тон виступів - підтвердження тези: соціалізм може бути побудований лише в боротьбі з релігією. "Релігія не вмирає самопливом, її подолання проходить у жорсткій боротьбі, яка є однією з форм класової боротьби в нашій країні".

Основними напрямами антицерковної пропагандистської кампанії були: "викриття релігії як однієї з форм ідеалізму", показ контрреволюційної сутності усіх без винятку релігій, "пропаганда природничо-наукових знань на базі марксизму-ленінізму".