Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

У Західні Україні у 20-30-х роках були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники П. Холодний, О, Архипенко, К. Мацкевич, графіки М. Бутович, Р. Лісовський, П. Ковжун. Останній був не тільки видатним митцем, який створив власний стиль книжкової графіки, а й теоретиком мистецтва, організатором художнього життя, видавцем. У Львові були українські мистецькі об'єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові також видатні музиканти, композитори - С. Людкевич, В. Барвінський; розвивалася театральна справа.

Досягнення західноукраїнського мистецтва 20-30-х років закладали ґрунт для тієї принципово важливої ролі, яку йому судилося відіграти в західноукраїнському культурному житті наступних десятиріч.

Але мріям мешканців Західної України про соціальне й національне визволення, сподіванням на духовне відродження та справжню українізацію усіх ланок суспільного життя не судилося здійснитися у "вікопомному вересні" 1939 р. Об'єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвиткові справді вільної, самобутньої культури, здатної до багатогранного діалогу з культурними цінностями минулого і сьогодення у світовому масштабі.

Розглядаючи вплив політики українізації на розвиток культури, стан інтелігенції, її свідомість, самосвідомість та соціально-психологічні настрої, можна звернути увагу на такі моменти. По-перше, офіційна українізація відбувалася паралельно з процесом національно-культурного відродження, розпочатого національною інтелігенцією, що створила для нього сприятливі умови. У практичних діях партійних органів щодо українізації спостерігалися два паралельних напрями: один - офіційна українізація в суворо окреслених межах; другий - придушення або обмеження непідконтрольних прагнень національної інтелігенції до вільного національно-культурного самовизначення (був пов'язаний з поширенням "класового підходу" до культури). По-друге, українізація, перекинувшись

на освіту, науку і культуру, викликала серйозний підйом національної самосвідомості української інтелігенції, який згодом у тоталітарній державі довелося гасити жорстокими репресіями. По-третє, саме завдяки українізації в освіті вдалося закласти основу для змін у складі інтелігенції на користь корінної національності. Незважаючи на репресії 30-х років, знищення старої інтелігенції, її відтворення за усіма каналами відбулося з перевагою саме українців. Нарешті, збігаючись у часі і просторі з процесами національного само-відродження, українізація багато в чому сприяла формуванню самобутньої літературно-художньої культури нової генерації, яка на повний голос заявила про себе у 20-ті роки і майже цілком була знищена в 30-ті. Ю. Лавриненко влучно назвав її "розстріляним відродженням". Українізація і супутні їй явища залишили помітний слід в історії України.

Отже, українізація як вияв "регенераційного процесу нації" виникає на тому етапі національно-культурного відродження, коли стає можливим перейти від "глухої оборони" своїх національних прав до широкого, цілеспрямованого культуротворення. Це був об'єктивний соціальний процес, але як і в будь-якому культурному явищі, велику роль у ньому відіграють усвідомлення політичними і культурними діячами своєї мети, свідома підтримка розвитку національних форм у всіх сферах економічного, соціально-політичного, духовного життя. Набувши в 1917 р. державної підтримки, українізаційний процес охопив економічні відносини, політичні структури, військо, освіту, мистецтво, церкву. Різні політичні сили намагалися керувати цим процесом, використовувати його у своїх соціально-класових цілях, але українізація виявилася об'єктивним явищем, більш широким і тривким, ніж окремі політичні програми. Похована разом з Центральною Радою і Директорією, вона відродилася у нових політичних формах у радянську добу. Придушення українізаційних процесів під час "сталінізації" не означало повного їхнього припинення. Вони проглянули з-під скреслої криги в добу "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х, не були винищені добою "застою".

Процес здобуття реального суверенітету не може не супроводжуватися відродженням українізації як соціокультурного процесу, не ставити на меті витворення повновартісних національних форм у всіх сферах громадського буття. Тому, відкинувши стереотипи сприйняття українізації як локальної, напіввипадкової сторінки минулого, слід звернути увагу на теоретичні проблеми й конкретний досвід розгортання українізації, на її досягнення та помилки, розглянути різноманітні форми її здійснення на різних історичних етапах.