Розділ 3. Етнокультурні процеси в XIV-середині XVII ст.

Історія української культури

У середині XIII ст. Русь зазнала руйнівного нападу монголо-татарських орд, який мав катастрофічні наслідки для її економіки та культури. У вогні пожеж загинули чудові архітектурні пам'ятки, школи й бібліотеки. Літописці розповідають, що під час захоплення міст завойовники-невігласи нищили книги: "Книги обідрали", - сповіщає автор Суздальського літопису. Про знищення майже всіх давньоруських рукописних книг під час м он голо-татарської навали свідчить зокрема те, що до нашого часу з них збереглися одиниці. Так, "Слово о полку Ігоревім" дійшло до межі XVIII-XIX ст. в єдиному примірнику. Винищення та захоплення у полон величезної кількості ремісників зумовили занепад виробництва. Зникли деякі прийоми та технології обробки заліза, кольорових металів, галузі ремесла взагалі припинили існування, втратилися навички містобудування та архітектурної майстерності.

Культурне життя на землях Київської Русі не припинялося, незважаючи на іноземне поневолення. Найбільшого спустошення зазнали Переяславська, Київська та Чернігівська землі. Тому в другій половині XIII ст. політичне й культурне життя зосереджується насамперед у західному Галицько-Волинському князівстві, на землях Північно-Східної Русі, в Новгороді та Пскові. Сюди зі зруйнованих міст тікали князі, бояри, духовенство, міські жителі, у тому числі митці й книжники. Поступово відбудовується спалений ордою Київ, відроджуючись вже як центр культури української народності.

Назва Україна вперше зафіксована в Іпатському списку Київського літопису від 1187 р. Оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира, літописець каже, що за ним плакали переяслявці, "за ним же Україна багато потужила". Під іншою датою в літописі (1189) згадується Україна Галицька. Ця назва слов'янська за походженням, етимологія її визначена і походить від загальнослов'янського "край" (у значенні земля, країна, край, регіон, область). В українській мові слово "Україна" протягом XII-XVII ст. поступово змінювало своє значення, бо вживалося спочатку як назва краю-області, а пізніше стало назвою етнічної території українського народу. Теорія, згідно з якою первісне значення слова "країна" - "кордон, рубіж, прикордонна смуга", вважається сьогодні маловірогідною. Зазначимо, що в "Словарі української мови" Б. Грінченка немає слова "окраїна" в значенні "кордон", тобто воно не властиве українській мові. Натомість слово "край" перекладається російською мовою (серед інших значень) як "край", "область", "страна". За тлумаченням сучасних дослідників, значення "окраїна" і "країна" поєдналися й злилися в Лівобережній Україні в ті часи, коли вона увійшла до складу Російської держави.

У ХШ-XIV ст., незважаючи на те, що політичної єдності на Русі вже не було, назва "Русь" зберігалась за всіма східнослов'янськими землями. І з цього часу вже починається спорадичне вживання і поступове закріплення за територіями трьох народностей, що формувалися, поряд з давнім терміном нових назв: "Україна", "Білорусія", "Росія". З XIV ст. стосовно України з'являється також назва "Мала Русь". Вона, очевидно, має церковне походження, в ній підкреслюється переважне значення "материнської" Київської митрополії перед "дочірніми" парафіями Північно-Східної Русі (за аналогією: Мала Греція - історичний центр, Велика Греція - територія грецького розселення та колонізації). Пізніше зміст протиставлення "Велика Русь" - "Мала Русь" переосмислила офіційна російська історіографія і назву було закріплено в бюрократичному вживанні у формі "Малоросія". Поява нових назв свідчить про те, що монголо-татарська навала, зруйнувавши традиційні політичні та господарські зв'язки між давньоруськими землями, прискорила процеси етногенезу, визрівання етнічних спільнот - української, російської та білоруської народностей, які розвивалися на ґрунті стародавніх племінних відмінностей під впливом різного мовно-культурного субстрату.

Поступово розгортався процес становлення власне української культури. Дослідники вирізняють два етапи: XIII-XV ст., коли культура в цілому зберігала давньоруську основу в усіх сферах, і XVI - перша половина ХУП ст. - виникнення стійких етнічних ознак та їх поєднання в систему, характерну саме для українства.

Коли Київ занепав під ударами монголів, державну організацію і культурні традиції підтримувала упродовж сторіччя Галицько-Волинська держава. Галицька та Перемишльська землі з середини XIII ст. відігравали роль своєрідних резервуарів, куди під тиском кочових орд відходило слов'янське населення з південних земель, а коли тиск слабшав, поверталося у спустошені райони.

Спочатку головними осередками культурного розвитку залишались князівські двори, монастирі, де зосереджувалися освічені люд и. Згодом виникають нові культурні центри - міста Галицької землі (Галич, Холм, Перемишль, пізніше Львів) та Волинської (Володимир, Луцьк). їх поява свідчить про процеси політичної консолідації південно-західних земель, які здобули найбільшого розвитку за часів Данила Галицького (1237-1264). У Галичині будуються міста, створюється Галицько-Волинський літопис (кінець ХШ ст.), в якому відображено події політичного та культурного життя краю від 1201 до 1292 р. У мові цієї пам'ятки багато граматичних особливостей, притаманних українській мові.

Повсюдно переписувалися й оздоблювалися книги, збережені від кочівників. До пам'яток писемності того часу належать Христино-польський Апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія. Про високу майстерність книжників свідчать мініатюри Галицького Євангелія (1283). "Книжником і філософом" називає літопис князя Володимира Васильовича, який сам переписував книги: майже 36 книг заповідав він церквам. Наприкінці XIV ст. в Україні створено відомий "Київський Псалтир", оздоблений 303 мініатюрами. При князівських дворах розвивалася ділова писемність, витворився стиль дипломатичних документів-грамот. Значного рівня сягнув живопис, до найцінніших пам'яток галицько-волинської школи належить Волинська Богоматір (XIII ст.).

Розвиток української культури стримувався внаслідок того, що етнічні землі нашого народу опинилися під владою різних держав. У 1387 р. Галичина, а в 1434 р. Західне Поділля були поневолені Польським королівством. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося наприкінці XIII - на початку XIV ст. Потрапили під владу молдавських феодалів землі Буковини. У кінці XIV - на початку XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського, яке фактично було Русько-Литовською державою, оскільки східнослов'янські землі займали приблизно 90 % її території. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари, які згодом прийняли турецьку зверхність і здійснювали безперервні грабіжницькі напади, захоплюючи в неволю сотні тисяч українців.

Ці зміни політичної ситуації позначилися на шляхах формування і розвитку української культури. На землях, що опинилися під владою Литви, зберігалися звичаєві традиції, юридичні норми Русі, слов'янська мова, православна віра. Вони були певною мірою сприйняті литовською верхівкою і піднесені до стану державних (зокрема ділова мова). До складу литовської шляхти увійшли давньоруські князівські роди. Але панівні кола Польщі підтримували експансію католицької церкви, проводили політику асиміляції українського населення. Перебування України під іноземною владою, загроза турецько-татарської агресії зумовили тривалу визвольну боротьбу; це в багатьох випадках позначилося на культурі й побуті українців. Але одночасно в Україні розвивався плідний процес взаємозбагачення культурними цінностями народів, які належали до різних політичних, релігійних та етнічних спільнот. Пожвавленню культурного життя наприкінці XIV - на початку XV ст. сприяли контакти з південними слов'янами, зокрема болгарами.

У XIV-XV ст. на перші місця в культурному розвитку висуваються у складі Литви Київ і Луцьк, на західних землях - Львів, Кам'янець. Формуються нові риси в культовій та оборонній архітектурі, які яскраво відобразилися в замкових спорудах Волині, церквах Галичини, Закарпаття, де помітне прагнення майстрів відійти від традиційної хрестовокупольної системи. Продовжує розвиватися фресковий живопис, розквітає іконопис, визначаються головні іконописні школи - волинська, київська, львівська. Український іконопис відрізняється від російського більшою живописною розмаїтістю, запровадженням світських мотивів. Українських майстрів запрошували розписувати католицькі собори. Так, волинський художник Андрій зі своїми майстрами оздобив каплицю св. Трійці в Люблінському замку, українські митці розписували каплицю на Вавелі (Краків), костьол Віслицької колегіати.

Міста, які в давньоруські часи були в тісному господарському зв'язку з сільськогосподарським виробництвом, у XIV-XV ст. відокремилися від села і стали самостійними. Причина цього - як розвиток ремесел і торгівлі, так і поширення магдебурзького права, яке виводило міста з-під княжої або іншої влади та встановлювало систему міського самоврядування. Широке самоврядування з виборною радою і судом мали лише великі міста - Київ, Львів, Луцьк, інші міста мали обмежені права. Шляхта була зацікавлена в тому, щоб не випускати з-під своєї опіки населені пункти. До того ж у містах були загострені національно-релігійні відносини, оскільки статути магдебурзького права надавали переваги католикам. У Львові українці (православні) були усунені від міських посад, не мали права належати до ремісничих цехів, були обмежені в правах вибору місця поселення тощо. Завдяки самоврядуванню міста розвинули промисловість і торгівлю, досягли значних успіхів на ниві літератури і мистецтва, але щодо національного характеру, то вони, особливо в Західній Україні, були спольщені. Багато представників української шляхти приймали католицтво, аби здобути рівні права з поляками. Таким чином, боротьба православного міщанства за свої інтереси набувала релігійного забарвлення.

У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства - громадські об'єднання, які виникли спершу як церковні православні осередки, але пізніше перейнялися й іншими справами - економічними, політичними, культурними. Братства засновували школи, а згодом друкарні, утримували на свої кошти вчителів та не-імущих учнів, організовували позичкові каси, закладали притулки та лікарні. Найдавніше братство - Львівське (з 1439 р.), пов'язане з Успенською церквою. Братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі.

Особливе значення мала освітня діяльність братств. Пожвавлення культурних інтересів українського населення почалося під впливом зв'язків із Західною Європою, яка на той час переживала добу Відродження. Цей культурно-ідеологічний рух поширювався і на Східну Європу. Вплив гуманістичних ідей позначився на діяльності українських письменників і вчених, які здобували освіту в європейських університетах. Серед них доктор медицини й філософії Мартин з Журавиці (Краківський університет), професор астрономії і медицини, автор першого видрукуваного українцем наукового трактату з астрономії та латинських віршів - Юрій Котермак (Дрогобич). У першій половині XVI ст. гуманістичними ідеями була проникнута творчість письменника-публіциста Станіслава Оріховського, поетів Павла Русина з Кросна, Фабіяна Себастяна Кльоновича. Вони писали латиною, але тематика творчості, національне самоусвідомлення дають нам можливість віднести їхню творчість до власне української культури. Поема Кльоновича "Роксоланія" - це поетичний опис України XVI ст., який, крім того, що має значну естетичну вартість, є також цінним історичним джерелом.

Таким чином, становлення української культури в другій половині XIII - першій половині XVI ст. було складним процесом формування братств, розвитку ними освіти, витворення власних, неповторних форм художньої творчості. У першій половині XVI ст. виникає нова суспільна верства, якій судилося відіграти значну роль в економічному, військово-політичному та культурному житті України, - запорізьке козацтво. Вивчення джерел з історії української культури свідчить, що монголо-татарська навала не знищила давньоруських традицій: не можна розглядати період XIII-XV ст. як час культурного занепаду. Навпаки, можна зробити висновок, що в цей період закладалися передумови яскравого процесу національно-культурного відродження, який Україна переживала в кінці XVI - на початку XVII ст.

Подальший розвиток української культури припадає на другу половину XVI і особливо першу половину XVII ст., коли утверджувалася у своєму етнічному самоусвідомленні українська народність, зближувалися розмовна та літературна мови, досягла високого рівня усна поетична творчість. Водночас це був період посилення соціального, національного та релігійного гноблення, загострення суспільно-економічних суперечностей, активізації ідейної боротьби.

Розвиток української народності та становлення її державності проходили у надзвичайно несприятливих умовах. У1569 р. на сеймі в Любліні було проголошено об'єднання (унію) Великого князівства Литовського з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту. Майже всі українські землі, які входили до Литви, увійшли до складу Польщі. Польські магнати загарбали в Україні величезні земельні володіння, значно посилили феодальний утиск. Частину українських козаків було внесено до реєстру, тобто прийнято на державну службу, а решту поляки намагалися покріпачити. Посилення католицької експансії, яке спричинило зрештою церковну унію, поглиблювало суспільні суперечності. Ці антагонізми викликали низку селянсько-козацьких повстань, що були прелюдією до Визвольної війни 1648-1654 рр.

Усуваючи з українських земель литовську владу, Люблінська унія знищила також залишки давньоруських державних традицій, що зберігалися через автономний устрій українських земель у Литві. Далі національно-політичне життя не пов'язувалося з державою, а мусило винаходити нові організаційні форми. Українському народові відтепер загрожувала повна національна загибель, тому всю енергію довелося спрямувати на те, щоб зберегти свою самобутність, не дати знищити себе, розчинити в чужій мові й культурі власні культурні здобутки.

Наступ Польщі відбувався як в економічній площині, так і в ідеологічній. Головну полонізаційну політику проводила католицька церква. Ще в XV ст. було засновано католицькі єпископства, крім Львова, Перемишля, Холма, у Кам'янці, Луцьку, Києві. На східних українських землях з'являлися католицькі монастирі-кляштори: францисканські, домініканські та ін. На початку XVII ст. потужний наступ на схід здійснив орден єзуїтів. У перші десятиліття після унії провід у національному житті України вели, за давньою традицією, аристократичні роди, але пізніше вони злилися з польською католицькою верхівкою. У нових умовах зростало національно-культурне значення дрібної шляхти, духовенства, козацтва.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія української культури» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. Етнокультурні процеси в XIV-середині XVII ст.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи