Розділ «Вступ»

Питання збереження та розвитку української національної культури особливо важливі в умовах реалізації завдань будівництва культури незалежної України. Кожний народ набуває в історії певного досвіду і втілює його в неповторну систему культурних надбань. Культура виступає водночас і як мірило цивілізованості етносу, і як форма та зміст внутрішнього зв'язку поколінь. Процес створення і передавання усього найкращого, формування культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації.

Протягом усього часу існування український народ розвивав культуру, яка поповнювалася і збагачувалася, незважаючи на постійну загрозу знищення етносу та його асиміляції. Українці творили, спираючись на успадковані від предків і перейняті від інших народів духовні цінності.

Практично кожна культура - і українська, можливо, найбільш наочно - розвивається у логічному та змістовому діалозі з іншими. Українську культуру неможливо зрозуміти, ігноруючи її зв'язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською та іншими культурами, тобто її становлення і розвиток можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Тільки так можна усвідомити відкритий характер української культури, чужої у своїх найвищих виявах провінціалізмові, хуторянству, "шароварщині". Українська культура сотні років перебувала "під патронажем" російської, польської, австрійської та інших культур, і тому деякі дослідники вважали її вторинною, сільською, провінційною. Культурні процеси гальмувала відсутність власної державності, адже не діяли державні механізми забезпечення вільного розвитку національної культури, обмежувався культурний обмін з іншими народами. Авторитаризм сковував вільну думку і дух творчості, деформував духовний світ людини" нищив самобутність нації і утруднював культурний поступ. Здобуття незалежності у кінці XX ст. створило можливості для розвитку української культури, відкрило нові перспективи. Незважаючи на всі труднощі й негаразди перехідного періоду, продовжуються процеси національно-культурного оновлення, одним із виявів яких е зростання інтересу до історії власної культури.

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства і формування національної свідомості, оскільки економічний та соціальний поступ неможливий без духовного прогресу, який спирається на культурну самобутність народу. Вивчення сутності, ролі та визначальних етапів еволюції національної культури в Україні лише розпочато. Недостатня кількість узагальнювальних праць з історії української культури ускладнює процеси формування незалежної держави. Тому виникає потреба у викладенні головних питань історії української культури, які допоможуть читачеві розібратися у цій проблематиці. Автори вважають також за необхідне детальніше висвітлити проблеми українізації першої третини XX ст. та значного зростання культуротворчої ролі інтелігенції у XIX-XX ст.

Одночасно в посібнику особлива увага приділяється такому малодослідженому питанню, як діяльність комуністичного партійно-державного апарату стосовно ідеологічного перевороту в духовному житті загалом і культурі зокрема.

На жаль, історія культури України і досі залишається недостатньо дослідженою в науковому плані сферою, хоча перші спроби написати її припадають ще на середину XIX ст. Наприкінці XIX - на початку XX ст. вчені розглядали українську культуру як цілісність у її історичному розвитку. Відповідна теоретична база була підготовлена попередниками. Одним із перших істориків культури України був учений першої половини XIX ст. М. Максимович, який досліджував історію освіти на українських землях, розпочав вивчення українського пісенного фольклору. Теоретичне узагальнення історико-культурного розвитку започатковано у працях М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка.

У суспільній думці та культурознавчих дисциплінах того часу точилася боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою, українська культура е самобутньою, зі своїми традиціями і специфічними особливостями формування та розвитку. Згідно з другою, українська культура розвивалася у тіні російської, тому розвиток її повністю визначався цим фактом. Головні зусилля українських діячів науки, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обґрунтування й утвердження першої доктрини. Свою роль відігравав і політичний фактор: потрібні були вагомі аргументи, щоб довести право на національну і державну незалежність. Перші публікації такого спрямування зазвичай були невеликими за обсягом розвідками про окремі особливості української культури, поглядом на якийсь конкретний аспект її розвитку.

Одним із головних стимулів для своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819-1897) вважав вивчення і збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження національної самосвідомості, поповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він реально усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де взяти душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужіле українське громадянство навколо ідеї національно-культурного відродження? Такі актуальні питання ставив перед своїми сучасниками П. Куліш. Найбільшим творчим успіхом він вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси". У його доробку також український буквар і читанка "Граматка", велика монографія "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя", переклад українською мовою частини Біблії та значна кількість наукових праць, які не втратили актуальності до сьогодні. Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П. Куліша. М. Зеров назвав його "піонером культури на Україні", І. Франко - "знатним на свій час організатором духовної праці", а М. Хвильовий - "справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента".

Микола Костомаров (1817-1885) відомий як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик; його статті друкувались у прогресивних журналах "Основа", "Отечественные запис-ки", "Современник". Жив і творив М. Костомаров у тяжкий для української культури час 60-70-х років XIX ст. - період цькування українського слова і друку. Це людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи від античності, невтомно працював на ниві російської культури, але найбільшою його любов'ю були українське слово, дума, пісня. Свідченням цього є праці "Дві руських народності" (1861), "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества" (1873), "История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества" (1880-1883). У 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію "Об историческом значении русской народной поэзии", в якій обстоював тезу про народну творчість як виявлення світогляду народу.

Пізніше М. Грушевський зазначав, що костомаровське дослідження фольклорної символіки стало основою теорії символів О. Потебні.

Велике зацікавлення витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору помітне у праці Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) "Світогляд українського народу в прикладі до сучасності"* Аналізуючи народні вірування і звичаї, обрядову поезію, І. Нечуй-Левицький охарактеризував процес витворення народом поетичних образів язичницьких богів. Фольклор підказував письменникові характерні риси селянської психології, відкривав скарбницю поетичних засобів, які він використовував у художній творчості. За висловом М. Костомарова, І. Нечуй-Левицький "як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, посідає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас вРосіГ1.

Чи не найяскравішою постаттю в українській громадській думці XIX ст. після Тараса Шевченка був Михайло Драгоманов (1841- 1895) - людина різних наукових інтересів і практичної дії. Він, по-перше, фольклорист, його збірки "Исторические песни малорусского народа" (у співавторстві з В. Антоновичем), "Нові українські пісні про громадські справи (1754-1880)" (Женева, 1881), "Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст." (Женева, Т. 1, 1881; Т. 2, 1885) були на рівні європейських досліджень того часу. По-друге, він - оригінальний літературний критик та історик української літератури, соціолог і політолог, фахівець з історії античності і середньовіччя, громадський діяч і кореспондент десятків періодичних видань. Весь час він служив справі зміцнення зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, Україною та Європою, був талановитим публіцистом - борцем проти політичної і духовної тиранії, вузьких класових інтересів.

М. Драгоманов - непересічна постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною, новаторським втіленням естетичного ідеалу українського народу, так і М. Драгоманов у 70-90-х роках XIX ст. підняв свої українознавчі дослідження за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень до європейського рівня.

Особливо слід відзначити культурологічну спадщину Івана Франка (1856-1916), адже йому належить філософське опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових дослідженнях перед читачем постає широка панорама української культури від найдавніших часів до початку XX ст. Однією з головних робіт І. Франка, присвячених цій проблемі, є "Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського". По суті, це історія культури, адже в ній література розглядається у широкому розумінні слова, як "збір усіх духовних виплодів" народу. Автор викладав не лише історичний шлях літератури ("красного письменства", за тогочасною термінологією), а й розвиток матеріальної та духовної культури, що спричинив формування своєрідного цивілізаційного типу українця, який характеризується у праці "Українці".

Творчий підхід І. Франка до історії української культури ґрунтується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він один із перших розглядав економічні і політичні фактори в суспільстві як підґрунтя змін у сфері культури. "Всякому, хто пильно вдивляється в історичне життя, в хід розвитку якогось народу, - писав він, - ясно одразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди серед нього проявляються аж тоді, коли звершиться будь-яка переміна в економічних та політичних обставинах життя того народу".

Отже, І. Франко розглядав історію культури не як певну часову послідовність суто духовних явищ у часі, а як сукупність людських дій і тих соціальних, економічних і духовних течій, що з непереможною силою виявляються в житті людини. Свого часу це було значним завоюванням теоретичної думки, оскільки давало змогу пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його проблемами. У роботі "Данте Аліґ'єрі" (1913) Франко загально окреслив поняття "культура", вказуючи, на відміну від переважної більшості своїх сучасників, на її універсальність, здатність виявляти себе в усіх галузях людського буття. І. Франко підкреслив значення світоглядного елементу в структурі культури особистості: у голові культурної людини "нагромаджений засіб знання не лише фахового, потрібного йому для щоденного заняття, але також загального, непридатного для практичних потреб, але такого, що творить так званий світогляд чоловіка, вчить його розуміти тисячні явища зверхнього світу й людського життя"2. Запровадження нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX - початку XX ст. дало можливість

І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури" який не втратив актуальності і сьогодні.

Історію української культури у змалюванні конкретних подій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866-1034), який є автором понад двох тисяч праць, а найбільшу славу принесла йому фундаментальна десятитомна "Історія України-Руси" (1898-1936), що і нині залишається одним із найглибших досліджень історії українського народу. М. Грушевський приділяв увагу культурним процесам, які, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі народу, адже від розвитку рівня культури залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Більш того, самобутність культури - це характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розглядає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культурного процесу в Україні. Цілу низку проблем розвитку української культури розглядає М. Грушевський у праці "Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці" (К., 1912). На тлі історичних обставин він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, живопису тощо. Його погляди на розвиток культури XVII-XIX ст. викладені також в "Ілюстрованій історії України" (1911), що витримала кілька видань. Перу дослідника належать також перша енциклопедія українознавства - "Украинский народ в прошлом и настоящем" (1914-1915), "Історія української літератури" (1923- 1926), "З історії релігійної думки на Україну" та багато інших праць.

Значний внесок у вивчення історії української культури зробив Іван Огієнко (1882-1973) - культуролог, філолог і мовознавець, історик церкви, автор кращого перекладу Біблії сучасною літературною мовою, засновник і перший ректор Кам'янець-Подільського державного університету (1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит УІЩ у Канаді Іларіон. У спадщині І. Огієнка майже тисяча праць, більшість з яких присвячена проблемам національної культури. Серед найвизначніших - багатотомна "Наша літературна мова", в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, "Історія українського друкарства", "Дохристиянські вірування українського народу", "Українська церква", "Візантія й Україна", "Князь Костянтин Острозький" та ін.