Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Відповідно до нового характеру соціокультурних процесів змінилися структура і функції органів державного управління культурою. Головними напрямами реформ були уніфікація республіканських організацій, звуження сфери їх діяльності зі збільшенням кількості дрібних політвідділів, централізація керівництва і планування їх роботи. Це стосувалося насамперед наркомосів та місцевих органів народної освіти, які підпали на межі 20-30-х років під масові чистки, скорочення штатів і "кадрові покращання" за рахунок висуванців. Кадрові погроми були санкціоновані постановою ЦК ВКП(б) "Про керівні кадри народної освіти" від 5 січня 1929 р. Одночасно збільшилась кількість наркомосів союзних республік з 7 до 16. Тоді ж остаточно сформувалась дволанкова система керівництва освітою, яка складалась з обласних і районних відділів. У середині 30-х років до наркомосів зазвичай входило п'ять управлінь: 1) початкової і середньої школи; 2) підготовки вчителів; 3) університетів і науково-дослідних закладів; 4) бібліотек; 5) театрів і видовищних закладів. У подальшому комісаріати освіти фактично перетворились у шкільне відомство, у зв'язку з чим у 1936 р. видовищні заклади перейшли до Всесоюзного комітету в справах мистецтва, театру та інших видовищ.

Характерною ознакою часу стали ради культурного будівництва при наркомосах з контрольно-дорадчими функціями, які формувались з представників громадськості, а також інститут безкоштовних робітничих виконавців, які обирались на підприємствах на певний строк. У 1929 р. при Наркомосах з функціями громадських контролерів були створені робітничі активи, які наділялись повноваженнями брати участь в обговоренні найважливіших питань і піддавати цензурі рішення, що приймались, щодо їх відповідності партійним директивам. З метою "залучення трудящих у практичну роботу по окремим галузям соціалістичного будівництва" в ці роки створювались галузеві секції при місцевих радах, які з 1936 р. називались комісіями. Саме ці "громадські" організації, які формувались за ознакою відданості партійним ідеалам, стали фактично знаряддям ідеологічного диктату і зведення некомпетентності в норму адміністрування.

Заклади Інформаційно-пропагандистського комплексу, як державні організації, протягом періоду підпорядковувались Головполітосвіті в РСФРР і Управлінню політосвіти в Україні (до 1930 р.), потім у РСФРР - сектору масової політико-освітньої і шкільної роботи, а в УСРР - сектору масової комуністичної освіти та сектору соціального виховання. Вони співпрацювали з різноманітними відомствами і громадськими організаціями і насамперед з профспілками. Але вивчення, добір, висування і розстановка кадрів здійснювалися партією, яка через агітаційно-пропагандистські відділи ЦК ВКП(б) (наприкінці 30-х років), а з 1939 р. - Управління пропаганди та агітації ЦК фактично керувала цією мережею. "Можливості у нас тут виняткові. Усе в наших руках знаходиться: і радіо, і кіно, і газети", - стверджував на Пленумі ЦК партії в лютому 1937 р. А. Жданов. Про компетентність керівних партійних працівників свідчать такі дані: тільки 40 % секретарів обкомів, крайкомів, ЦК компартій республік мали нижчу і неповну середню освіту. Серед секретарів райкомів, міськкомів та окружкомів партій таких було більше 70 %. Значно нижчим був освітній рівень радянських працівників того самого рангу. У 1928-1929 рр. ЦК ВКП(б) прийняв низку постанов про керівні кадри народної освіти, кіно, видавничої справи, друку тощо, покликаних виправити становище, що склалося в освіті та культурі. Частковим вирішенням проблеми керівних кадрів було створення спеціальних навчальних закладів - Вищої школи марксизму-ленінізму, Вищої школи партійних організаторів, Вищої партійної школи.

У 1937 р. загальна кількість журналістів, бібліотекарів, завідувачів клубів та інших категорій культосвітпрацівників становила 297 тис, тобто 3,1 % від загальної кількості "працівників розумової праці". Збільшення масштабів політико-освітньої роботи вимагало значного розширення системи підготовки кадрів. Наприкінці 1938 р. ЦК ВКП(б) охарактеризував становище у цій галузі: "Кадри пропагандистів виявились переповненими малопідготовленими теоретично, часто політично неграмотними і неперевіреними людьми, які не тільки не можуть допомогти членам партії та безпартійним оволодіти більшовизмом, але і здатні лише підмінити викладення марксистсько-ленінської теорії шкідливим спрощенням та залякати своїх слухачів". До 1941 р. лише 25 % комуністів здобули вищу, загальну середню і спеціальну освіту, хоча перші спеціалізовані заклади з підготовки державних освітян виникли у 20-х роках. У довоєнний період головним засобом навчання була безпосередня робота в політико-освітній системі. У середньому в СРСР на 100 міських клубів було 112 платних культосвітпрацівників, сільських - 63. Стосовно профспілкових палаців культури і клубів цей показник становив 256. Серед шляхів розв'язання кадрової проблеми, яка виникла у 30-ті роки, було переведення на цей вид діяльності спеціалістів з інших сфер громадського життя. На практиці це перетворилося на повинність для інтелігенції. Великим була кількість сумісників І в музеях - у 1939 р. вони становили 13,7 % персоналу і серед наукових співробітників - 17,6 %.

На межі другої та третьої п'ятирічок у СРСР нараховувалось 970 тис. вчителів, 116,7 тис. клубних і 14 тис. музейних працівників, 19,4 тис. бібліотекарів. До політосвітньої роботи активно залучались добровольці з громадських активістів. Наприкінці 30-х років загальна кількість пропагандистів перевищувала 112 тис. осіб.

Хвиля репресій, що прокотилась країною в 30-ті роки, охопила насамперед усю мислячу частину суспільства, рикошетом ударивши по системі культурно-освітньої роботи, хоч і в малій мірі, але сприяла пробудженню національної свідомості. Зниження і без того низького рівня культури у цій сфері зазначено в постанові ЦК ВКП(б) "Про районні газети" від 20 серпня 1940 р. Приблизно 65 % керівників партійної пропагандистської мережі не мали достатньої політичної підготовки. Партійною освітою в середині 30-х років займались майже 130 тис. осіб, із них лише 10 % - випускники комвузів (тобто комуністичних ВНЗ), а 25 % закінчили радпартшколи. Малоосвічений організатор, що ставав важливою ланкою, яка зв'язувала партію з широкими верствами населення, потребував регламентації конкретної діяльності. 31928 по 1941 р. було прийнято 60 постанов ЦК ВКП(б) стосовно питань керівництва культурою.

Політосвітпрацівник - виконавець, сумлінний розповсюджувач затверджених "нагорі" політичних оцінок та рішень. Відповідно до уніфікованих змістів на межі 1928-1929 рр. формувались діючі агітаційні колективи, які дожили практично в тому самому або подібному вигляді на підприємствах і у закладах до 90-х років.

Загалом це була досить громіздка система доведення до широкої аудиторії партійно-державних директив. Свідченням тому були численні реорганізації Агітпроп ЦК у 30-ті роки. Після постанови ЦК

ВКП(б) "Про реорганізацію апарату ЦК ВКП(б)" від 5 січня 1930 р. Агітпроп розділився на два самостійних відділи - культури і пропаганди, агітації та масових кампаній. У свою чергу відділ культури і пропаганди складався з трьох секторів: наукової роботи і освіти, пропаганди марксизму-ленінізму, друку (в тому числі художньої літератури). До відділу агітації та масових кампаній належали сектори: загальної агітації та масових кампаній промислового характеру, масових кампаній сільськогосподарського характеру, масової роботи серед робітниць та селянок. Аналогічні реорганізації відбувалися і в ЦК КП(б)У, крайових, обласних, міських і районних органах.

У 1932 р. згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про посилення культвідділу ЦК робітниками і про перебудову роботи культпропвідділів у дусі систематичної пропаганди марксизму-ленінізму" кількість секторів збільшилась з 3 до 12, зокрема: партпідручників і політграмоти; викладання ленінізму у ВНЗ і середній школі; масової пропаганди ленінізму і політики партії; народної освіти; науково-дослідних закладів; виробничо-технічної пропаганди; культурного обслуговування заводів і колгоспів; газетної, журнальної, наукової літератури, художньої літератури, мистецтва.

У травні 1935 р. культпроп ЦК знову було реорганізовано у п'ять відділів. У віданні відділу партійної пропаганди і агітації знаходились пропагандистська робота в середині партії, масова агітація, партвидав, підготовка кадрів пропагандистів та агітаторів, комвузи. Контроль за періодичним друком, виданням книг і видавництвами, підготовкою і розподілом кадрів друку покладався на відділ друку і видавництв. Наркомоси і шкільна мережа - вотчини відділу шкіл. Відділ культурно-освітньої роботи керував діяльністю культосвітзакладів, кіноорганізацій, театрів, радіомовлення, творчих організацій діячів літератури і мистецтва. Відділ науки, науково-технічних винаходів та відкриттів спрямовував роботу наукових закладів та наукових товариств. У 1939 р. після XVIII з'їзду ВКП(б) культурно-ідеологічний апарат ЦК було зменшено, до нього належали шкільний відділ, управління пропаганди та агітації. На місцях створювалися відділи агітації та пропаганди, які конкретизували вказівки центру відповідно до місцевих умов і проблем. Система заходів впливу партії на маси була покликана агітацією і пропагандою "підняти їх класове почуття і революційну пильність, навчити розуміти особливі форми класової боротьби у перехідний період - особливо у вигляді позитивних завдань будівництва, показати обличчя класового ворога", "розшифрувати" його. Якості бійця за партійні інтереси досить чітко висловив "всесоюзний староста" М. Калінін: "Духовна витриманість - це залізна дисципліна, вміння подолати прикрість і невдачі, бадьорість і сміливість, гуманність і такт у стосунках з людьми, це непримиримість до ворогів трудящих".

Одним із могутніх засобів досягнення цієї мети був радянський друк. У СРСР до 1940 р. випускалось 8806 газет загальним тиражем майже 38,4 млн примірників, у тому числі 46 всесоюзних із разовим тиражем понад 191,3 тис. примірників кожна. На той час 91,3 % районів країни мали свої періодичні видання. Слід ще додати 4432 багатотиражки. У 30-ті роки полиці бібліотек, червоних кутків, агітпунктів, початкових шкіл та ін. освітніх закладів заповнювались великою кількістю масової політичної літератури, присвяченої внутрішньому і міжнародному життю. До кінця 30-х років тиражі подібних видань становили 41 % усіх книг, які вийшли в СРСР. Почесне місце у цьому потоці займали твори Й. Сталіна. У 1938 р. загальний тираж його видань дорівнював 26,7 млн примірників, а тиражі творів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна загалом становили 10,4 млн примірників.

Серед вимог до агітаційної роботи були: її систематичний характер, максимально широке охоплення населення з одночасним наближенням до кожного громадянина, класова чистота змісту. Основний акцент робили на вивченні теорії марксизму-ленінізму. Для цього створювалась широка мережа гуртків марксизму-ленінізму, предметних гуртків вивчення історії ВКП(б), Конституції СРСР, гуртків вивчення поточної політики, політшколи політекономії, діалектичного та історичного матеріалізму.

Більш високою сходинкою партосвіти були народні університети марксизму-ленінізму, які мали за мету "перековування", "перевиховання" інтелігенції. Перший такий заклад виник у Москві у 1932 р., а на кінець другої п'ятирічки, тобто на 1937 р., їх вже було 23 по всій території країни. Аналогічні функції закріплювались і за партійними школами, школами пропагандистів, курсами марксизму-ленінізму, вечірніми комвузами, що формувались у ті роки. Як і початкова школа, ці навчальні заклади забезпечували єдність завдання отримання загальноосвітніх знань і "завдання комуністичного виховання, посилюючи роль школи як знаряддя укріплення пролетарської диктатури, як інструмента подолання і переробки дрібнобуржуазної природи напівпролетарських і непролетарських верств трудящих". Паралельно в 30-ті роки у навчальних закладах виникають методичні семінари з вивчення марксизму.

Характерним явищем того часу було утворення різних наукових товариств марксистів, яких до 1931 р. нараховувалось майже 20. До товариства войовничих матеріалістів-діалектиків, яке діяло з 1924 р. при журналі "Під прапором марксизму", в 1927 р. додалось аналогічне об'єднання матеріалістів-лікарів, біологів, у 1928 р. - психоневрологів, у 1929 р. - фізиків і математиків, у 1931 р. - хіміків та геологів. У 1929-1930 рр. при відповідних інститутах комакадемії до товариства істориків-марксистів (1925) долучилося товариство марксисті в-аграрників, педагогів, техніків, сходознавців, краєзнавців, державознавців, економістів, літературознавців. Свідченням безперспективності такого роду діяльності, яка перетворювала науку в галузь партійної пропаганди, була ліквідація цих об'єднань переважно в 1932-1933 рр.

Одним із палких борців з "нейтральністю спеціалістів" з 1928 р. протягом десятиріччя була Всесоюзна асоціація працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву (ВАПНІТСБ), обов'язковими вимогами статуту якої були "безпосередній контакт з партією, повна солідарність з нею і прийняття директив в основних завданнях науково-громадського життя". Про вимушену поступову зміну характеру її діяльності свідчить коригування назви у 1932 р. - "Всесоюзна асоціація працівників науки і техніки - активних учасників будівництва соціалізму".

Колективи ВАПНІТСБ реєстрували навіть за наявності п'яти членів. Протягом 1929-1932 рр. її чисельність збільшилась до 11 тис, перетворившись на розгалужену мережу ідеологічного придушення наукового життя. На початку 30-х років ВАПНІТСБ включала чотири секції: індустріальну, охорони здоров'я, сільськогосподарську, науково-педагогічну. Основними формами діяльності цієї організації були проведення мітингів, диспутів, лекцій, а з початку 30-х років асоціація курувала вечірні університети марксизму-ленінізму.

Крім названих, на "культурному фронті" активно діяли і спеціалізовані організації: "Спілка войовничих безбожників", товариство "Геть неписьменність" (існували до 1936 р.), "Всесоюзне товариство культурного зв'язку з закордоном" (засноване у 1925 р.). Відповідно до "Положення про добровільні товариства та їх спілки" (ВЦВК і Раднарком РСФРР) від 10 липня 1932 р. діяльність добровільних товариств мала відповідати планам культурного будівництва за умови контролю за ним державних органів. Практично всі громадські організації тією чи іншою мірою або спеціально були створені як ланки системи політико-освітньої роботи, або, опинившись заручниками влади, мали ще державну повинність.

Безумовно, серед основних учасників і натхненників пропагандистської системи були профспілки і комсомол як носії державної влади. На квітень 1932 р. у розпорядженні профспілкових організацій діяло майже 4 тис. клубів, 25 тис. бібліотек, 100 тис. червоних куточків, приблизно 1000 радіовузлів, діяльність яких курували комісії з культурно-масової роботи. Головна увага названих закладів приділялась створенню та підтримці мережі ліквідації неписьменності серед дорослого населення, до якої належали вечірні робочі школи, курси з підготовки робочих до ВНЗ, загальноосвітні середні школи робочої молоді, філіали ВТНЗ.

Вагомим був вплив на загальний стан політико-агітаційної діяльності комсомолу, який на 1941 р. об'єднував 10 млн осіб. Серед інтересів комсомолу, як свідчила його програма, прийнята на X з'їзді ВЛКСМ, були: всеобуч (загальне навчання), шкільне будівництво, лікнепи, видання дитячої літератури і субсидіювання дитячого кінематографу, діяльність наукових закладів, випуск молодіжних журналів, підготовка кадрів, проведення фестивалів тощо. За аналогією до партійних, у комсомольських організаціях створювались відділи і сектори з питань культурного будівництва (відділи ВТНЗ, агітації, пропаганди та ін.), які з 1932 р. очолював культпроп ЦК ВЛКСМ.