Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Прикладом переосмислення функцій цих інститутів може бути зміна місця в духовному житті суспільства бібліотек, які перетворилися із просвітніх центрів у сховища і популяризаторів ідеологічно запропонованих видань. Уже з початку 20-х років нормою стають "чистки" книжкових полиць і каталогів від "контрреволюційної та шкідливої літератури". Розробляли списки, до яких потрапляли не тільки твори ідейних супротивників більшовизму та релігійні твори, а й твори інакодумців уже радянської доби. Вилученню підлягало 50-80 % книг сільських бібліотек.

Виникла опальна література. Директивні документи 20-х років, які стосувалися бібліотечної системи, наскрізь рябіли вимогами "...оживити роботу з... вилучення книг, надаючи їй систематичного характеру". Саме тоді був закладений механізм знищення думки, який у 30-ті роки трансформувався у ліквідацію її носіїв. У результаті проведеного в 1927 р. обстеження з'ясувалося, що заборонені книги залишаються здебільшого в бібліотеках або ховаються на горищі. З цієї причини були розкрадені і загинули залишки колишніх приватних і громадських бібліотек. Зазвичай у ролі цензорів виступали не спеціалісти, а працівники ОГПУ, представники агітаційно-пропагандистської системи. Людська пам'ять замикалась у спецсховищах - концтаборах. Бібліотечні працівники мусили стати ідеологічними наглядачами. Це було ще злочинніше тому, що за витратою часу читання книг і журналів було на першому місці в структурі культурних інтересів молоді, яка залучалась до грамоти.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років кампанія боротьби з "бібліотечними шкідниками" набула характеру тотального наступу. У рекомендації комісії, яка обстежувала в 1929 р. Одеську вузлову залізничну бібліотеку і було вказано, зокрема, на потребу "упорядкувати придбання нових книг, погоджуючись із необхідністю систематичного підбору їх відповідно до попиту читачів і відображення соціалістичного будівництва в реконструктивний період. Перетворити бібліотеку в орган класового виховання професійних мас через: а) введення радянської книги; б) пильне і постійне спостереження колективом співробітників за ідеологічною відповідністю матеріалу, що читається, та класовою його витриманістю; в) проведення масової роботи бібліотеки; г) широке співробітництво з читачами; д) організацію читальні при бібліотеці; е) лекції та доповіді; ж) консультації; з) рекомендації корисних книг, новин техніки, радянської белетристики". До списків контрреволюційної та шовіністичної літератури, які складала зазначена комісія, потрапили "Парфенон" Г. Ахматової, "Вірші" І. Буніна, "Дитячі та сімейні казки" Я. і В. Ґрімм, "Велика тінь" А. Конан-Дойля, "Закарбований ангел", "Зачарований мандрівник" М. Лєскова, "Оповідання для дітей" О. Островського, "Билини та оповідання", "В чому моя віра", "Іван Гус", "Смерть Дантона", "В чому щастя?" Л. Толстого, твори А. Білого, Г. Данилевського, О. Купріна, М. Лажечникова, Г. Сенкевича та ін. Підґрунтям такої неоголошеної війни з культурою була внутрішня правова політика влади. "Суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати та узаконити його принципово ясно, без фальші і без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо тільки революційна правосвідомість і революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш-менш широкого", - писав В. Леніну 1922 р.

Протягом 20-х років розроблялись методи поховання культурних залишків минулого внаслідок вилучення їх із життя і перетворення в історичні пам'ятки. Інтерес до культури став ознайомчо-екскурсійним. У резервації колективної пам'яті суспільства перетворюються архіви, які зазнали в 1919 р. варварської навали Головного управління паперової промисловості (Головпаперу), останній у такий спосіб задовольнив потреби в макулатурі для виробництва паперу. Одночасно формується розгалужена мережа музеїв - інкубаторів міфів. Цій самій меті - створенню нової обрядовості, забуванню своєї історії - слугувало перейменування міст, селищ, вулиць, поява стандартизованих зображень вождів, нові свята та ін.

Мы во власти мятежного, буйного хмеля.

Пусть кричат нам: вы палачи красоты!

Во имя грядущего завтра сожжем Рафаэля,

Разрушим музеи, растопчем искусства цветы.

Цей публічно засуджений маніфест лівого крила Пролеткульту фактично став програмою державної діяльності. Показовою була спрямованість формування інтересів читачів. До 1924 р. 37,5 % всієї друкованої літератури припадало на книги із сільського господарства, 30 - на соціально-політичну літературу, 17 - художню, 15,2 % - науково-популярну. І все ж до 1929-1930 рр. найбільший попит у селі, як і в місті, мала художня література. До того ж до розряду непопулярних потрапили агітаційні видання антирелігійної тематики, а також аналогічні примітивні брошури з природознавчих наук та сільського господарства.

Крім радянських і партійних організацій приборкували самодіяльність профспілки та комсомол, в апараті яких були створені відповідно культурно-освітній (ВЦРПС), політико-освітній і шкільний відділи. Більше того, ці організації формували значну частину різноманітних громадських рад, колегій, відділів тощо. У 20-ті роки за замовленням партії створено багато добровільних товариств, які мали на меті допомагати державі здійснювати так звану культурну революцію (товариство "Геть неписьменність", "Спілка войовничих безбожників", "Товариство друзів радянського кіно", "Товариство друзів радіо", товариство "Друг дітей" та ін.). До 1927 р. 1682 подібні об'єднання у СРСР налічували 14 млн осіб.

У селі на початку 20-х років уже була досить розгалужена мережа культурно-освітніх гуртків, які виникли на добровільних засадах. У серпні 1922 р. був прийнятий декрет ВЦВК і РНК РСФРР "Про порядок затвердження і реєстрації товариств і спілок, що не мають на меті отримання прибутку, і порядок нагляду за ними". Аналогічний декрет було прийнято і в Україні.

Паралельно ліквідовувались і острівці вільнодумства, які не вписувались в державну концепцію. Протягом 20-х років за звинуваченням в антирадянській діяльності заборонялось функціонування Вільної академії духовної культури, Соціалістичного товариства, Психологічного товариства та ін. Тоді ж з ідеологічних мотивів були заборонені або самоліквідувались у зв'язку з відсутністю коштів Пироговське товариство, Російське географічне товариство, Московське товариство дослідників природи, Товариство аматорів російської словесності, математичне, фізико-медичне, мінералогічне тощо. Така сама доля спіткала й інші громадські починання, наприклад, комітет допомоги голодуючим, який був створений у липні та розігнаний у вересні 1921 р. У 20-ті роки фактично припинили діяльність українські "Просвіти" - одне з унікальних явищ становлення національної культури. Учасники цих ініціатив частково поповнили потік емігрантів, частково стали "клієнтами" НКВС у 30-ті роки. Серед тих, хто змушений був покинути СРСР, були: видатні філософи М. Бердяєв, С. Булгаков, М. Лоський, С. Франк, Л. Карсавін, соціолог П. Сорокін, історики О. Кізеветтер, С. Мельгунов, А. Флоровський, біолог М. Новіков, правознавець О. Боголєпов, ґрунтознавець Г. Одінцов, відомі публіцисти А. Ізгоєв і М. Осоргін, колишній голова товариства сільського господарства Л. Угрімов та ін. "Все це явні контрреволюціонери, помічники Антанти, організація її послуг і шпигунів та розтлітелів учнівської молоді. Треба поставити діло так, щоб цих "військових шпигунів" піймати та ловити постійно і систематично та висилати за кордон...", - писав В. Ленін 19 травня 1922 р. Ф.Е. Дзержинському.

Вивільнена інтелектуальна ніша була заповнена лояльними професійно-громадськими організаціями "соціалістично думаючих діячів країни", вік яких теж виявився недовгим. Протягом 20-х років під тиском владних структур припинили існування Товариство колишніх політкаторжан, Спілка діячів художньої літератури, Спілка депутатів трудової інтелігенції, Спілка діячів мистецтва та ін. Характерним епізодом інтелектуальної війни, яка розпочалась у 1917 р., є історія Всеросійської учительської спілки (ВУС), що перебувала під впливом есерів і об'єднувала на момент Жовтневої революції приблизно 30 % вчителів Росії, у тому числі й України. Як зауважувалося, реорганізація системи освіти викликала активну протидію з боку більшої частини викладачів початкових і середніх навчальних закладів. У листопаді 1917 р. створюються осередки Спілки вчителів-інтернаціоналістів, яка отримала до середини 1918 р. статус Всеросійської, а ще через рік стала Всеросійською спілкою працівників освіти і соціалістичної культури. До весни 1918 р. керівництво народною освітою фактично перейшло до відання рад. З усуненням есерів від політичного життя постало питання про долю незалежної від влади рад профспілки вчителів. 23 грудня 1918 р. ВЦВК прийняв рішення про розпуск Учительської спілки, відвоювавши таким чином державний полігон випробувань методів і системи ідеологічного розтління населення. В Україні у зв'язку з частою зміною режимів під час громадянської війни цей процес завершився нарік пізніше - у 1919 р., коли радянська влада почала зміцнювати завойовані позиції.

Нова влада у своїй політиці значну увагу приділяла боротьбі з неписьменністю. Напередодні революції 73 % населення не вміли ні читати, ні писати, з них 85 % - мешканці села; 48 % народностей Росії взагалі не мали писемності. 26 грудня 1919 р. РНК прийняв постанову "Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР", яка фактично продовжила низку партійних постанов, що обмежували свободу особи. Згідно з цими документами усі громадяни віком від 8 до 50 років, які не володіли грамотою, зобов'язувались навчитися писати і читати рідною або російською мовою. З іншого боку на це мобілізовувалось грамотне населення країни, яке таким чином відбувало трудову повинність. Але насправді досить зрозуміле технічне завдання перетворилося на глобальну катастрофу всієї культури, бо, зруйнувавши стару систему народної освіти, держава не змогла ні чітко сформулювати свого розуміння змісту освіти, ні запропонувати досить ефективну його модель. Широкий спектр пошуків і експериментів зі створення нової школи на початку 30-х років був зведений до варіанта сірого казенного училища, подібно виробництву, яке штампувало за планом нові покоління, що не обтяжували себе "знанням усіх тих багатств, які виробило людство".

Запланована кампанія викорінення безписемної культури перетворилась в атаку на життєвий побут, моральні, етичні цінності більшості населення країни, враховуючи, що більше половини його - люди молодше 25 років. Норми воєнного часу стають виправданням усіляких розбещень, перекручень у справі поширення пролетарського сприйняття світу. III Всеросійська конференція завідувачів губернських позашкільних підвідділів у лютому 1920 р., наприклад, санкціонувала застосування каральних заходів проти тих, хто не хотів учитися. Часто тих, хто не з'явився на призовний пункт за мобілізаційним розпорядженням, вважали дезертирами, позбавляли продовольчих карток, політичних прав та ін. Слід зазначити, що примусові заходи здавались природними ініціаторам кампанії з ліквідації неписьменності. Так, на питання про характер і систему репресій стосовно осіб, які не бажали вчитися, відомий лідер більшовизму О. Риков у 1920 р. відповів: "На перше краще обмежитись різноманітними громадськими формами осуду: оприлюдненням чорних списків по боротьбі з неграмотністю і т. ін. Репресії у буквальному розумінні цього слова проводити лише після того, коли справу буде налагоджено і в свідомості мас безграмотність буде вважатись як найбільше зло. Почати репресії із залученням уперто безграмотних до примусової праці в її найнеприємніших формах".

Різноманітні заходи примусового навчання практикувались у комсомолі, який сприйняв завдання поширення грамотності як бойове і оголосив усі шкільні комсомольські осередки мобілізованими. Особливого розмаху цій кампанії надала участь у ній профспілок, які відкрили в 1920-1921 рр. майже 3 тис. шкіл лікнепу.

Однак з переходом до НЕПу з'ясувалося, що держава неспроможна утримувати величезну культармію. Особливої актуальності набули пошуки коштів через економію, збільшення податків. На той час уже було ліквідовано основне джерело фінансування позашкільної освіти - земства. У перші післяжовтневі роки культурно-освітні заклади збереглися здебільшого завдяки накопиченням до 1917 р. Декрет "Про заходи щодо покращання забезпечення шкіл та інших освітніх закладів" від 15 травня 1921 р. "розрубав гордієв вузол", знявши з державного забезпечення школи, бібліотеки, народні будинки, пункти ліквідації неписьменності, хати-читальні та ін. і передавши їх на місцеві бюджети. Фактично це спричинило введення нової державної повинності для населення. Документом передбачались відрахування з місцевих податків, вводилось натуральне самооподаткування селян. Підприємства зобов'язувались забезпечувати закріплені за ними школи і клуби всім необхідним безкоштовно. Наркомосам та їх місцевим органам дозволялась кооперативна виробнича діяльність. Просвітнім закладам надавались земляні ділянки. На початку 20-х років вводиться плата за навчання у міських школах і вищих навчальних закладах. Режим жорстокої економії практично не торкнувся адміністративного апарату, але зумовив значне скорочення мережі шкіл, бібліотек, клубів та ін. За два роки було закрито більше 75 % усіх клубів і народних домів, 90 % хат-читалень. З кожних 100 пунктів ліквідації неписьменності залишилось шість - сім. З 475 тис. до 10 тис. скоротилась кількість працівників політосвітзакладів. Під час голоду 1921 р. "армія працівників освіти, в самому дійсному розумінні цього слова, роздягнена і боса буквально помирала від голоду і змушена була підтримувати своє існування... збиранням милостині (зареєстровано майже в усіх губерніях), проституцією та ін."

Проведене у 1922-1924 рр. обстеження селянських господарств Центрально-промислового району виявило, що за середніх витрат на одну особу 87,4 крб на рік утримання шкіл становить 7,5 коп., на зошити, папір, книги, журнали - 9,3 коп., куріння - майже 20 коп., спиртні напої - більше 71 коп. Кількість шкільних приміщень у 1923-1924 рр. становила лише 83 % порівняно з 1914-1915 рр. У 1927 р. кількість бібліотек зменшилася з 13 532 (у 1921 р.) до 8123, хат-читалень - з 19 569 до 10 480, клубів - з 1543 до 1428.

Коли в результаті державних дотацій вдалось дещо призупинити розпад культурно-освітньої системи, то вже через рік вона стала перевантаженою. 31923 р. частину клубів, гуртків, бібліотек закріпили за собою профспілки, які стали важливим джерелом фінансування просвітніх закладів. Тоді ж було започатковано "культурне шефство" міста над селом. Слід зазначити, що у 1927 р. загальна кількість стаціонарних бібліотек у селах була у два рази меншою, ніж до революції у жовтні 1917 р. У зв'язку з цим велика увага приділялась розвитку кіномережі та збільшенню кількості хат-читалень. Останні за задумом ініціаторів мали стати освітніми закладами універсального типу. "Ядро її - читальня, але це одночасно і клуб, і довідковий стіл, і осередок, навколо якого організовуються і школи дорослих, і екскурсії, і вистави, і різноманітні практичні заходи культурно-освітнього характеру", - пояснювала Н. Крупська.

Під час НЕПу розвивалися нові форми підвищення загального рівня культури: гуртки самоосвіти, однорічні загальноосвітні курси, червоні кутки, пересувні форми роботи. Справжню роль цих організацій достатньо повно охарактеризував заступник голови Головполітосвіти на І Всеросійському з'їзді представників хат-читалень, висловивши турботу стосовно частого обговорення політичних питань селянами самостійно, "поза стінами наших закладів, без участі політосвітпрацівників". "Завдяки цьому організовуються "дикі", як їх називали іноді, червоні кутки, ведуться бесіди в "курилках", просто в селянських хатах", - тобто поза можливостями впливу партійних ідеологів.