Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Історія української культури

До 1921 р. в Україні так і не було поставлено питання про розвиток національної культури, освіти, національної самосвідомості. З іншого боку, початок НЕПу не зумовив поліпшення становища ні інтелігенції, ні культури, ні освіти. У таких умовах головна маса інтелігенції не поспішала виступати з гарячим визнанням нової влади, нових порядків, а частина її висловлювала відверто або таємно своє обурення і незадоволення владою в республіці. Про це свідчать політичні організації, які були у 1921-1922 рр. легальними або підпільними в Україні, - "Національний центр" у Харкові, організація В. Голубовича і "Козацька рада Правобережної України", "Київський обласний центр", "Братерство української державності" в Києві, "Волинська повстанська армія" та ін. Ці організації об'єднували різні кола інтелігенції, які були незадоволені жахливим становищем культури та особистим становищем. Не буде перебільшенням стверджувати, що кризовим станом незадоволена була вся інтелігенція, але до активної дії вдавалася лише організованіша її частина. Навіть інженерно-технічна інтелігенція України, перед якою відкривалося начебто особливо привабливе поле діяльності у зв'язку з оголошеною перебудовою промисловості, висловлювала менш відверто і більш таємно своє незадоволення і незгоду з новою владою. Так, навколо "Південноросійського дніпровського заводу" об'єдналась науково-технічна інтелігенція, що була незадоволена становищем у республіці.

Своєрідно відображався голодомор та перехід до НЕПу і на багатьох школах і ВНЗ, він збігся з початком другого етапу пролетаризації та радянізації вищої школи і шкільного будівництва. Страйки професорів та шкільних учителів були тоді звичайним явищем.

Слід зауважити, що перехід до НЕПу значна частина інтелігенції сприйняла як реставрацію капіталістичних відносин і тому підтримувала цю політику, яка знову-таки втілилась як у переході частини інтелігенції до ділового співробітництва з радянською владою, так і в посиленні боротьби за повернення старих порядків капіталістичного устрою. Якщо з економічного погляду НЕП обіцяла поліпшення злиденного становища інтелігенції, перехід до мирного повоєнного будівництва, і це сприймалося нею позитивно, то політична ситуація взаємодії з радянською владою була досить гострою і строкатою. Політичні настрої інтелігенції під час голодомору, переходу до НЕПу та початку періоду мирної відбудови господарства були багатобарвними: характеризувалися переважно соціальним походженням, суспільним та матеріальним становищем в минулому і на той час. І все таки за всієї умовності та різноманітності серед політичних настроїв різних груп інтелігенції того часу можна виокремити три головних.

По-перше, група інтелігенції, переважно з учительства, яка була пов'язана з селянськими масами повсякденною буденною працею, не покидала школи навіть у найжорстокіші часи випробувань і була найбільш збіднілою. Вона у міру зміцнення радянської влади та поліпшення матеріального становища, зменшення впливу національних угруповань все більше схилялась до ділового співробітництва з новою владою. Проте ця найбільш численна група інтелігенції не була однорідною. її міські верстви ще довго чинитимуть опір радянській владі, вимагаючи вирішення національного питання, особливо в галузі освіти.

По-друге, частина здебільшого найпривілейованішої в минулому і вороже настроєної до радянської влади інтелігенції тлумачила НЕП як еволюцію з поступовим поверненням капіталістичного ладу або як хитру тактику більшовиків на шляху обдурення широких мас населення та інтелігенції. Вона вважала за потрібне активізувати боротьбу за свої ідеали. У виборі форм і методів одностайності не було. Дехто вважав потрібним прискорити реставрацію капіталізму через співробітництво з радянською владою, інші проголошували єдиним правильним шляхом активну протидію новій владі, диктатурі пролетаріату. Чисельність цих груп зменшувалась у міру успішного оголошення і перших кроків українізації культурного життя в республіці, а також провалу надій на спалах внутрішньої та зовнішньої контрреволюції.

Нарешті, третя група інтелігенції не поспішала з визначенням ставлення до політичних ідей та НЕПу. Вона зайняла очікувальну, нейтральну політичну позицію, була найчисленнішою і нетривкою в політичному визначенні: кожний раз зі зміною обставин вирізняла частину своїх прихильників у дві раніше визначені групи інтелігенції, їх коливання залежали від багатьох чинників, особливо економічного, політичного, зовнішнього і внутрішнього становища радянської влади, міжнародних обставин загалом.

Отже, голод, перехід до НЕПу, початок повоєнної відбудови в Україні стали своєрідним прискорювачем політичної диференціації інтелігенції. Зрозуміло, що соціальна багатобарвність інтелігенції давала строкату суміш політичних настроїв різних її груп і не обмежувалася трьома визначеними.

Про викладене вище свідчать численні та різноманітні матеріали тих часів. З одного боку, десятки судових процесів над політичними організаціями інтелігенції в 1922-1923 рр., з іншого, республіканські наради різних загонів інтелігенції, на яких підкреслювались визнання радянської влади і перехід до ділового співробітництва з нею. Так. у червні 1921 р. відбулася III Всеукраїнська нарада з освіти, в якій взяло участь більше 830 делегатів, працівників освіти і культури. У зверненні "До всіх працівників науки і освіти, до всієї інтелігенції України" містився заклик до творчої роботи в нових умовах будівництва культури і освіти та констатувалися позитивні зрушення у відносинах радянської влади та інтелігенції. Водночас у зверненні наголошувалося, що навіть серед кваліфікованої інтелігенції ще не всюди зникли старі зв'язки і контакти з ворожими радянській владі силами та організаціями.

У зв'язку з цим слід зауважити, що не все було чітко визначеним, безсумнівним і справедливим. Точилася боротьба за інтелігенцію різних політичних угруповань та владних структур. Судові процеси вже тоді були радянізованими, показово-перебільшеними, надто класово-загостреними і заздалегідь спрямовувалися проти інтелігенції. З іншого боку, залишки отаманщини зрештою також вели частину інтелігенції до загибелі.

Становище інтелігенції, особливо на селі, було жалюгідним, злиденним і безправним у той бурхливий і швидкий на розправу час. Так, пробільшовицьки настроєний завідувач Київського губ відділ у народної освіти Л. Левицький, відвідавши декілька повітів губернії, повідомляв наркому освіти України Г. Гриньку, що "враження від повітів залишилось у мене надзвичайно сумне. Радянської влади майже ніде не відчувається, червоноармійські частини ведуть себе скрізь чисто бандитським образом". Це спричинювало посилення бандитизму, підкреслював Л. Левицький. Освітня робота занепала, "Просвіти" закривались, їх залишилось 30-35 %. "Учительство, - продовжував він, - повністю дезорганізоване і навіть не ставить питання про організацію та об'єднання своєї роботи з незаможним селянством. Враження таке, що учительська маса спить непробудним сном... Майже кожний вчитель говорить: "Я вчу дітей і готовий їх вчити далі, - забезпечте мене, а не більше - моя хата з краю - не чіпайте мене". Вчительство голодувало. Крім того, воно зазнавало постійних політичних чисток, які зумовлювали скорочення в деяких губерніях до 90 % загальної кількості вчителів, а всього в Україні було скорочено з різних причин від 15 до 20 % учителів.

Про складність матеріального становища та політичних настроїш інтелігенції в той час свідчить і ректор Київського політехнічного інституту в листі до наркома освіти України навесні 1921 р.: "Професорський персонал, не дивлячись на те, що в більшості своїй мало співчуває нам, все ж таки готовий працювати за хліб і золото хоч чорту. Більшість із них віддані справі, завдяки любові до своєї справи вони стійко переживають голодовку. В цілому це бідний у більшості випадків народ. У головній своїй масі вони потребують співчуття, а не переслідування". Водночас ректор наголошував на складності роботи з професурою, бо вона у відповідь заявляє: "Я хліба п'ять діб уже не бачив".

І не дивно, що влітку 1922 р. професура України виступила за автономію ВНЗ і поліпшення злиденного становища. Слід зауважити, що саме в той час радянська влада уже вкотре спробувала посилити пролетаризацію вищої школи. Протест та незадоволення політикою влади висловлювали як окремі представники, так і угруповання художньої інтелігенції України. У 1922 р. десятки листів протесту, прохання захисту надходили до керівних органів у Нарком освіти України.

Про розмах політичних виступів інтелігенції проти влади та голодомору, свого безправ'я свідчить той факт, що політбюро ЦК КП(б)У декілька разів змушено було аналізувати це питання. Так, на засіданні 23 червня 1922 р. було розглянуто питання "Про політичні виступи професури". До речі, у постанові з цього питання були заплановані заходи щодо боротьби за приборкання інтелігенції. Саме після цього та інших постанов найактивніші сили протестуючої інтелігенції втратили роботу або Вітчизну: частина з них була примусово переселена в межах України або Росії, а решта - депортована за кордон.

Про складність становища сільської інтелігенції свідчить Всеукраїнський з'їзд робітників землі, який відбувся у жовтні 1922 р. Голова Раднаркому України X. Раковський, зауваживши, що посівна площа зменшилась на 22-25 %, а "живий" інвентар - на 30- 60 %, підкреслив важливість налагодження плідного ділового співробітництва з інтелігенцією, від чого, на його думку, залежав успіх відбудови народного господарства. Проте більшість тих, хто виступав (агрономи, професори сільськогосподарських навчальних закладів), наголосила, що "не можна наказати агроному, бо він і вся його робота - творчість", а професори підкреслювали, що працювати важко - холодні пусті аудиторії, відсутність коштів, навчальних посібників, заробітної плати і т. ін." Хоча в декларації з'їзду були оптимістичні настрої, однак загалом підкреслювалось важке матеріальне і невизначене правове політичне становище інтелігенції. Найкваліфікованіша частина сільських спеціалістів або переїхала до міста, або змінила професію. Основна маса сільськогосподарської інтелігенції займала очікувальну позицію. Складність політичних взаємовідносин радянської влади з інтелігенцією підкреслює попередження на з'їзді наркома земельних справ І. Клименка про важкі наслідки для тих, хто виступить проти політики влади. Справжній зміст попередження випливає тоді, коли нарком зауважив, що нібито "документально визначено зв'язок деяких агрономів Правобережжя з контрреволюційними організаціями" і що цим займеться "червоний" суд.

Подібна картина спостерігалась і на Всеукраїнському з'їзді медичних працівників, який відбувся у серпні 1922 р. На ньому наголошувалося на важкому, злиденному становищі медичної інтелігенції, яка страждала не тільки від голодомору, а й від епідемій. Смертність тут була найбільш поширеним явищем. Медичний персонал за специфікою свого фаху в переважній більшості за будь-яких умов не залишав робочих місць. Не можна сказати, щоб радянська влада не розуміла складності становища і пряму потребу у налагодженні ділового співробітництва. Так, на Всеукраїнській нараді завідувачів губернських відділів народної освіти в листопаді 1921 р. нарком освіти Г. Гринько зауважив, що "найважливішою справою в боротьбі за освіту є боротьба за працівників освіти. І якщо вам вдасться їх добре забезпечити і закріпити за собою, то тоді перемога освіти забезпечена". Але проблема полягала в тому, що мета "закріпити" інтелігенцію за собою зазвичай була пов'язана практично з репресивними, силовими методами, хоча проголошувалась ідея налагодження поступового добровільного переходу до ділового та ідеологічного співробітництва з радянською владою. Так, у рішеннях XII конференції РКП(б), яка відбувалася у серпні 1922 р., наголошувалось, що "не можна відмовлятись... від застосування репресій не тільки по відношенню до есерів і меншовиків, але й по відношенню до політиканствуючих верхівок як до безпартійної буржуазно-демократичної інтелігенції, яка в своїх контрреволюційних цілях зловживає докорінними інтересами цілих корпорацій, і для яких дійсні інтереси науки, техніки, педагогіки, кооперації і т. ін. є тільки пустим словом, політичним прикриттям". Щоправда в циркулярі ЦК КП(б)У до всіх губкомів і губполітосвіт від 22 вересня 1922 р., який був складений за матеріалами партконференції, підкреслювалась необхідність чергування пропагандистських та ідеологічних методів у роботі з інтелігенцією.

Однак на практиці подібні постанови спричинювали розпорошення інтелігенції, зменшення творчих можливостей України. У серпні 1922 р., наприклад, в адміністративному, примусовому порядку було вислано за кордон 160 найвідоміших і найактивніших представників інтелігенції Києва, Москви і Петрограда. Подібне траплялось і в інших містах України. Так, у звіті Одеського губкому КП(б)У за вересень - жовтень 1922 р. зазначалося, що внаслідок висилки за кордон представників інтелігенції серед професури спостерігалась розгубленість, а в деяких колах, як серед лікарів, - відверто вороже ставлення до радянської влади. М. Скрипник, виступаючи з доповіддю про роботу в ЦК КП(б)У на VI Одеській губпарт-конференції в березні 1923 р., підкреслював, що "Цека партії разом з тим прийняв необхідні заходи щодо виведення з вищих навчальних закладів представників старої професури, які заражали старою ідеологією, фактичних ідейних противників нашої влади, які там впливали на уми нашої робочої інтелігенції". Інтелігенти, які мали необережність якоюсь мірою висловити своє незадоволення встановленими радянською владою порядками, переслідувалися карними та іншими органами. "Нами, - визнавав М. Скрипник, - проведена енергійна чистка учительського персоналу... У відношенні вищої школи проведена чистка професорського складу, проведена заміна деяких старих професорів новими професорами-комуністами". В Одесі, як повідомляв губком в ЦК КП(б)У, на початку лютого 1923 р. було заарештовано декілька сот інтелігентів, які начебто належали до меншовицьких організацій.

Отже, інтелігенція України на початку 20-х років опинилася у надзвичайно важкому становищі. Після семи років жорстоких воєнних випробувань для тих фахівців, які вижили, настали не менш важкі часи. Голодомор, фактична безправність, репресії як з боку радянської влади, так і з боку антирадянських сил, отаманщини, різних політичних угруповань, а також складне міжнародне становище зумовили вимирання, еміграцію, декваліфікацію інтелігентських сил України - "вони зменшувалися кількісно і марніли якісно". Нова економічна політика давала хоч і ілюзорну, але надію на краще життя. У майбутньому інтелігенцію чекали нові тяжкі випробування.

Так, у 20-ті роки завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УСРР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу "малоросійства", органічно включилася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка спиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це спричинювало трагічні явища у культурному житті.

Економічні труднощі, голод, зубожіння мас після закінчення громадянської війни зумовлювали незадоволення не тільки селян, а й робітників, що загрожувало політичній основі радянської влади. Труднощі доповнювались дискусіями в лавах комуністичної партії. Все це сприяло введенню нової економічної політики (НЕП), яка була прийнята на X з'їзді РКП(б). Комуністи змушені були звернути увагу на потребу у вирішенні національного питання та культури. Створювалися нові умови і висувалися нові завдання і перед інтелігенцією. У період відновлення народного господарства стара інтелігенція залишилась єдиною кадровою силою, яка могла забезпечити вирішення важких господарських і культурологічних завдань. Одночасно IX Всеросійський з'їзд рад (грудень 1921 р.) поставив завдання протягом короткого часу створити загін фахівців із робітничо-селянського середовища у всіх галузях народного господарства.

На початку 20-х років економили на всьому. Особливо постраждали школи (як і освіта в цілому), кількість яких з переведенням на місцевий бюджет, якого здебільшого не було, або на самооплатність різко зменшилася. "Народна освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення та ін., - констатував нарком охорони здоров'я України М. Гуревич у жовтні 1921 р., - переживають зараз тяжку кризу".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія української культури» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи