Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Деяким віруючим також імпонувало те, що УАПЦ першою серед інших конфесій у радянській Україні визнала офіційне законодавство про культи, регулярно робила публічні заяви про лояльність до влади. На завоювання громадського визнання була спрямована автокефалістська пропаганда радянських свят. Не залишалися без уваги традиційні сфери - культурно-освітня робота, благодійництво.

Усередині 20-х років приріст кількості прихильників УАПЦ та її вплив почали зменшуватися. Це було пов'язано з масовою атеїстичною пропагандою, ідеологічним тиском з боку влади. Водночас правлячі кола боялись, що УАПЦ зможе стати чинником загальнонаціональної консолідації на антибільшовицьких засадах. Лідери УАПЦ були оголошені "петлюрівцями в расах". Прокотилася хвиля арештів ієрархів церкви, серед яких був і митрополит В. Липківський. Ці події стали початком кінця автокефальної церкви в УСРР.

Ще до початку радянської українізації з'явилися нові, оригінальні явища в літературі (неокласики, М. Хвильовий), театрі (Л. Курбас), мистецтві (М. Бойчук, Г. Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для вільного розвитку цих явищ. Вона сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань (гуртків, студій, об'єднань), боротьба між ними, пошуки митцями власного місця в художньому процесі.

Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменникам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В. Винниченко, О. Олесь, В. Самійленко та ін.). Ще писали С. Васильченко, Г. Хоткевич, Дніпрова Чайка, але їхня творчість уже не визначала духовного клімату епохи. Тож молоді літератори - запальні першопроходці та максималісти - намагалися створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. Часто вони переоцінювали власне значення, протиставляючи свій доробок світовій класиці. Один з ідеологів "нового" мистецтва С. Пилипенко зазначав: "Венера Мілоська в сучасний момент значить у культурному розвиткові... менше, ніж казна-які з художнього боку бюсти тов. Леніна".

У строкатому калейдоскопі літературних угруповань ("Гарт", "Плуг", "Молодняк", "Авангард", "Аспанфут", "Нова Генерація" та ін.) з галасливими, часом "надреволюційними" деклараціями важко було зорієнтуватися навіть досвідченим митцям, а творчому молоднякові "від плуга та верстата" - й поготів. Але в цій полярності вловлювалися точки дотику художніх прагнень: заперечення провінційності, хуторянства, пошук шляхів піднесення мистецтва, розуміння конечності його виходу на світовий рівень.

У літературі 20-х років сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були П. Тичина, В. Блакитний (Еллан), В. Чумак, В. Сосюра. У 1921 р. у Києві утворилося об'єднання неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми. Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій - українські імажиністи, футуристи та ін. Значний внесок у розвиток письменства доби національно-культурного відродження зробили памфлети М. Хвильового, новели Г. Косинки, сатира й гумор О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, М. Ірчана, А. Головка, І. Микитенка, Ю. Яновського тощо.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. У новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени П. Саксаганський і М. Старицький. їм на зміну йшла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь - О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма та ін., оперні співаки М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Паторжинський, О. Петрусенко. Найвидатнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас, який у 1922 р. заснував у Києві унікальний колектив "Березіль" (з 1926 р. у Харкові) - експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Л. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних "малоросійських" смаків, так і з ультрареволюційними експериментаторами, що руйнували театр як такий. Через свою непокірливість Л. Курбас, як і М. Хвильовий, як і його друг і співавтор, драматург М. Куліш, були приречені на загибель - спочатку політичну, а згодом і фізичну. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру ім. І. Франка Гнат Юра.

Добу бурхливого розвитку переживала у 20-ті роки також українська музика. У 1922 р. виникло перше на Україні музично-творче об'єднання - Товариство ім. М. Леонтовича, до якого входили композитори М. Вериківський, Г. Верьовка, Л. Ревуцький, фольклористи П. Демуцький, К. Квітка, музикознавець М. Грінченко. У 1923 р. у Харкові було відкрито перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. - Державний оперний театр. У цей час з'являються яскраві симфонічні твори: поема-кантата "Хустина" Л. Ревуцького на слова Т. Шевченка, ораторія "Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку" М. Вериківського, Перша симфонія Б. Лятошинського. Масовою стає концертна діяльність, у якій беруть участь як професійні, так і самодіяльні колективи.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві вирізнялися Товариство художників ім. К. Костанді в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До останньої входили І. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та ін. Плідно працювали в цей час М. Бойчук та його школа, М. Самокиш, О. Петрицький. Традиції книжкової графіки, які заклав творець оригінального художнього стилю 20-х років Г. Нарбут, яскраво продовжували його послідовники Л. Лозівський, М. Кирнарський, А. Середа та ін.

Так у 20-ті роки завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УСРР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу "малоросійства", органічно включалася у світовий художній процес, формувала значні художні цінності. Але нова культура, яка спиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це зумовлювало трагічні явища у культурному житті.

Україна на початку 20-х років після Першої світової та громадянської воєн перебувала у надто важкому становищі. На початку 1921 р. продукція важкої індустрії зменшилась порівняно з 1913 р. у вісім разів і становила лише 12 % довоєнного рівня, видобуток вугілля - 22, посівна площа скоротилася на 20 %. До того ж посуха, яка охопила значну частину України, погіршила становище. Врожай пшениці досяг лише 25 % довоєнного. У республіці почалися голод, епідемії, загальне зубожіння. Труднощі економічні доповнювалися гострою політичною боротьбою різних угруповань інтелігенції та прошарків населення.

У найнезахищенішому стані опинилась інтелігенція. Вчителі кілька місяців не отримували заробітної плати. Навіть академіки, як свідчив віце-президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) А. Кримський, "по десять місяців не отримували зарплати".

У деяких губерніях Півдня України в 1921-1922 рр. нараховувалися тисячі вчителів, які голодували. В одній тільки Запорізькій губернії голодомор охопив приблизно 1000 вчителів, а в п'яти південних губерніях - до 4000. Вчительство вимирало цілими сім'ями. В Очакові, наприклад, під час голодомору померло 7 вчителів, у Бориславській волості з 22 учителів померло 8. Узимку 1921-1922 рр. по Катеринославській губернії було зареєстровано 20 голодних смертей вчителів, у Мелітопольському повіті - 12, Гуляй-Польському - 7 тощо.

Багато шкіл після громадянської війни залишилися зруйнованими. Вони були без скла, палива, освітлення. У таких умовах учительство різко дискваліфіковувалося та скорочувалося: частина вимерла, частина поповнювала лави священнослужителів або селянства. Медична інтелігенція також опинилася у важкому становищі, бо смертність серед медперсоналу підвищилася втроє, вчетверо, що було пов'язано з епідеміями, які виникали під час голодомору.

У важких умовах головна маса інтелігенції була вимушена насамперед займатися пошуком шматка хліба і менш за все цікавилася мітинговою політикою і, звичайно, у виникненні голодомору звинувачувала владу, вимагаючи від неї допомоги. Так, на початку 1922 р. викладачі Одеської державної медичної академії надіслали урядові УСРР доповідну записку, в якій писали, що доведені життям до повного зубожіння, "голоду, холоду і повної відсутності одягу та білизни, викладачі Одеської медичної академії протестують проти такого відношення влади до вищої школи та її працівників".

Слід зауважити, що інтелігенція Одеської губернії особливо постраждала під час голодомору. Своєрідним свідченням цього є матеріали статей про трагедію російської інтелігенції, що були надруковані у варшавських газетах. Вони складалися з листів професорів ВНЗ. Так, у минулому професор міжнародного права Одеського університету, член Російської академії наук Петро Казанський, дякуючи закордонним організаціям за допомогу голодуючій інтелігенції України, писав, що у нього на утриманні було п'ятеро дітей віком від 5 до 13 років, хвора на туберкульоз дружина, а квартиру чотири рази грабували бандити. "Внаслідок голодування, - писав він, - ми вже не спроможні більше працювати, як ми це робили раніше (ми виробляли іграшки та ковбасу для продажу на ринок), а професорський оклад мізерний і не дозволяє навіть думати про можливість існування".

Професор технологічного інституту Одеси А. Богін у листі повідомляв про голодну смерть дружини, голодування двох хворих дітей. Він та його діти перехворіли на тиф. Подібне було і в листі професора Одеського сільськогосподарського інституту інженера І. Картанця. "Ось вже два роки, - писав він, - ми дивимося на себе, як на викинутих із культурного світу; зайняті безперервним тяжким трудом для підтримання сім'ї з 7 чоловік, серед котрих я - єдиний працівник, живучи постійно в злиднях і бачачи перед собою голодну смерть. Вже два роки, як мої діти (від 8 до 14 років) не могли тримати книжку в руках, тому що вони повинні були працювати і вести торгівлю, щоб заробити на життя. Я сам працюю в 4-х закладах і минулий місяць заробив 50 мільйонів карбованців, тобто в 25 разів менше довоєнного часу, внаслідок чого ми вживаємо останні два роки саму грубу їжу і зовсім без хліба, молока, овочів та фруктів. Усі речі, які мали цінність, одяг та білизну продали або вони подерлися. Ми залишились тільки в тому одязі, який кожний з нас носить, я продав своє останнє пальто. Декілька місяців тому я хворів на тиф, і через грубу їжу хвороба повторилась. Тепер захворіла на тиф і дружина".

Звичайно, закордонні посилки, організовані обіди були маленькою надією в морі смут, політичних пристрастей та голодомору. Ця допомога посилила негативне ставлення інтелігенції до радянської влади. Між іншим за кордоном розгорнулася кампанія з організації допомоги голодуючій інтелігенції. Так, "Товариство російських лікарів" у Берліні, організація на чолі з М. Гру шевським у Відні та інші взяли активну участь у допомозі голодуючим України. У червні 1922 р., наприклад, робочі та селяни української національності із Вінніпега через закордонне бюро Комітету допомоги голодуючим України в Празі вислали 500 американських доларів, зібраних спеціально для вчених України.

Про надзвичайно жалюгідне становище інтелігенції України під час голоду свідчать і численні листи інтелігенції в Наркомос України та Всеукраїнський комітет сприяння вченим (ВУКСУ). Так, відомий професор із Харкова В. Бузескул 15 січня 1922 р. звернувся до ВУКСУ за допомогою, посилаючись на хворобу, недоїдання, читання лекцій в холодних приміщеннях. Ректор Катеринославського фармацевтичного інституту, професор Ю. Несмєлов також у 1922 р. писав про голодування двох дітей, матері, сестри. Він з листопада 1921 по листопад 1922 р. не отримував заробітної плати взагалі. У архівах є багато документів, які містять тисячі листів з проханням врятувати від голоду, холоду, зубожіння і безправ'я.

Матеріальні труднощі зумовили переведення закладів культури та освіти на місцевий бюджет, який ледь жеврів. Це спричинило у 1922 р. скорочення мережі освітніх закладів на 40 %. Голод, відсутність коштів внаслідок воєн, занепад інтелігенції призвели до кризового стану культури та освіти в Україні. За даними Наркомосу України, заклади освіти і культури в 1920-1922 рр. існували без будь-якого певного бюджету. "Народна освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення і т. ін., - з сумом констатував нарком охорони здоров'я України М. Гуревич у жовтні 1921 р., - переживають зараз важку кризу. Ніколи за всі роки революції культурне будівництво не знаходилось у такому важкому матеріальному стані, як зараз".