Розділ 7. Національно-культурне відродження в Україні у 20-х роках

Утім, такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції. Вивчаючи стан українізації ВНЗ на початку 1925 p., комісія Наркомату РСІ УСРР зазначила, що професори ставляться до потреби у вивченні української мови вельми негативно. "Немає, - зазначалося у висновках комісії, - українських учених зі старої професійної школи. Система ж підготовки наукових сил не гарантує нам зміни та поліпшення становища". Труднощі були пов'язані не тільки зі складом студентів та професури (коли було треба, держава успішно його регулювала), а й з відсутністю наукової української термінології з багатьох предметів, відповідної літератури, підручників тощо. У 1926 р. з відкритою заявою щодо методів і шляхів українізації ВНЗ виступив відомий математик С. Бернштейн, який протестував проти форсування українізації ВНЗ без відповідного матеріального забезпечення, адміністрування тощо, застерігав, що поспішливість і надмірне адміністрування у цій справі згодом спричинять загальне зниження рівня ВНЗ. Математик заявив, що краще піде з роботи, ніж буде українізуватися таким шляхом. З такою самою заявою виступив академік ВУАН Л. Писаржевський.

Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна для апарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно-культурне відродження України вона не мала, але давала свободу дій тим партійцям, які були зацікавлені в піднесенні національної культури (О. Шумський, М. Скрипник, Ю. Озерський та ін.), а також інтелігенції, яка і без офіційної політики працювала на ниві української культури. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури.

Явища, які не піддавалися контролю держави і партії або протягом національно-культурного відродження виходили з-під контролю, ставали об'єктами репресивної політики, що спрямовувалася не лише проти старої інтелігенції, над якою майорів жупел націоналізму, а й проти її нової генерації. На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 12 травня 1926 p., під час розпалу апаратної українізації, характеризувалися явища, які відбувалися паралельно з офіційною українізацією: "Вся ця Академія наук, вся ідеологія публіки, що гуртується навколо Академії наук, яка в літературі називає себе неокласиками, є, по суті, ідеологія прийдешньої української буржуазії... Українська інтелігенція підіймає голову занадто високо". Відзначивши, що слід зайнятися "ідеологією Хвильового", В. Затонський зазначив далі: "Треба подолати групи, які згуртовані в Києві навколо Академії наук, які виявляють для нас групу, безсумнівно, ідеологічно небезпечну". Звичайно, В. Затонський висловлював не особисту, а "колективну думку" частини членів політбюро. На той час вже почалася боротьба проти "ідеології Хвильового", розгорався конфлікт між О. Шумським та Л. Кагановичем щодо шляхів і темпів українізації, починалася, а точніше, тривала "подвійна бухгалтерія" (вираз М. Скрипника) з балансом "українського націоналізму" і "великодержавного шовінізму". Саме з метою можливості спекуляції на цьому "балансі", який постійно порушувався в бік боротьби з "українським націоналізмом", почалися спекуляції на українізації, в труднощах проведення українізації були звинувачені "шовіністично настроєні спеціалісти і службовці державного апарату", з одного боку, і "українські націоналістично-інтелігентські кола", з іншого.

"Тисячами ниток шовіністично настроєні робітники нашого апарату зв'язані із спеціалістами, що обслуговують союзні апарати, - зазначалося в тезах ЦК КП(б)У до червневого пленуму 1926 р. з підсумків українізації, - та досі скрізь і всюди конче потрібну для справи пролетарської революції централізацію силкуються використати для боротьби з економічним та культурним розвитком національних республік". Це "урівноважувалося" такими міркуваннями про український націоналізм: "Український шовінізм зростає також і в місті, за рахунок поки що нечисленної, але дедалі зростаючої української дрібної буржуазії та інтелігенції, вихідців із села, а також спеців і службовців, що українізують радянський апарат". Отже, вперше заявлено про українізацію як чинник зростання націоналізму і шовінізму. Це була одна із заявок на її "обмеження", зроблена під час її розгортання. Одночасно формувався жупел "націонал-ухильництва", який згодом прислужився ліквідації українізації як практичної політики.

Під час літературної дискусії 1925-1928 рр. з надр агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У, очолюваного А. Хвилею, з'явився так званий хвильовізм. Полемічні вислови і думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури були зведені в систему і отримали назву "ідеології хвильовізму", що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20-х роках, дискусія відображала широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва в Україні, проблем українізації. Оскільки в її фокусі опинилося питання про те, якій орієнтації віддати перевагу - власній народній, російській або європейській традиції, вона не могла не перерости літературні межі і стала подією політичного значення.

Передісторія дискусії така. Створене в Харкові у 1922 р. під керівництвом С. Пилипенка одне з перших в Україні літературних об'єднань під назвою "Плуг" обстоювало орієнтацію на масовість і народну традицію в мистецтві. В об'єднаних ним гуртках працювали майже 200 письменників, які залучали до роботи в них сількорів, сільських учителів. Орієнтуючись на селян, група "Плуг" ставила своїм завданням дати доступну літературу і водночас, кажучи словами одного із "плужан", знизити рівень мистецтва, "повернути його на землю із свого п'єдесталу і зробити необхідним та зрозумілим усім людям". Через рік В. Еллан (Блакитний) організував "Гарт" - літературну групу, яка також прагнула до створення нової, пролетарської літератури в Україні. Проте "Гарт" дуже обережно ставився до ідеї "масовості" в літературі, побоюючись зниження рівня усіх видів мистецтва.

У 1924 р. у Києві виникла літературна організація "Ланка", в якій плідно працювали Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Під-могильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін. Платформу цієї групи Б. Антоненко-Давидович сформулював так: "...література УСРР позбавлена халтури, просвітянщини і хохлацької макулатури". В утворенні літературно-мистецьких організацій зі своїми платформами нічого поганого не було, але багатьом літераторам розмаїття стилів і підходів здавалося тривожним. Д. Загул у доповіді "Криза сучасної української лірики" обстоював потребу у суворій уніфікації, регламентації у виборі ідей, художніх засобів. Так намітилася конфронтація, яка, за словами відомого літературознавця В. Брюховецького, "трагічно відіб'ється на розвитку української літератури в недалекому майбутньому".

Після смерті В. Еллана у 1925 р. "Гарт" розпався. Однак багато його членів, у тому числі драматург М. Куліш, поети П. Тичина, М. Бажан, прозаїки П. Панч і Ю. Яновський, створили нову літературну організацію - В АПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), її очолив М. Хвильовий (Фітільов) - талановитий поет, новеліст і публіцист. Члени ВАПЛІТЕ різко критикували педагогічно-просвітницький напрям діяльності "Плуга", вважаючи, що така "масовість" лише підживлює український провінціалізм. Ставлячи питання про необхідність виходу української літератури на високий рівень літературної майстерності, його колеги закликали орієнтуватися не на Москву, а на цивілізовану Європу.

Дилеми "Європа чи Просвіта", "Європа чи Росія" опинилися в центрі суперечок, що стали по суті політичною дискусією про національну політику в Україні, початок якій поклали стаття Г. Яковенка "Про критику і критиків в літературі" і темпераментна відповідь на неї з боку М. Хвильового "Про "сатану в бочці", або Про графоманів, спекулянтів та інших просвітян". М. Хвильовий різко критикував "червоне просвітянство", стверджував, що неприпустимо ототожнювати сількора з письменником. Спроби керманича "Плуга" С. Пилипенка захистити творчі принципи своєї літературної організації виявилися малопереконливими. М. Хвильовий у процесі дискусії заявив про пріоритет української культури, доводив, що українській літературі слід рішуче звільнятися від залежності російської. Вважаючи, що запозичення канонів російської літератури привчає психіку українського літератора до рабського наслідування, М. Хвильовий пропагував орієнтацію на західноєвропейські стандарти. Ця позиція сформувалася в нього у заклики: "Геть від Москви!", "Даєш психологічну Європу!".

Пристрасний протест М. Хвильового проти "хуторянства" і провінціалізму, породженого віками пригнобленого становища української культури було витлумачено як намагання відірвати Україну від Росії. Почався другий етап "літературної дискусії", в який включилися партійні діячі. Після схвальних відгуків Д. Донцова на виступи М. Хвильового його почали звинувачувати у намаганні "підірвати добровільний союз націй". На червневому (1926 р.) пленумі ЦК В. Затонський говорив про те, що М. Хвильовий "сходиться з буржуазією, навіть з фашистами".

Під пресом несправедливих звинувачень ВАПЛІТЕ М. Хвильовий, М. Яловий та О. Досвітний виступили в пресі з визнанням своїх "ідейних помилок". Проте вміщення у п'ятому номері журналу першої частини роману М. Хвильового "Вальдшнепи" виявилося для організації фатальним. Під впливом далеких від літератури факторів дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль, створення єдиної, спільної для усіх письменницької організації. Тим, хто обстоював "свій власний розум", інкримінували "сповзання з класових позицій", "поетизацію селянської стихії", "відступ від партійності". Звинувачення, що посипалися на М. Хвильового за памфлет "Україна чи Малоросія?" і роман "Вальдшнепи", не обминули й інших "ваплітян" - О. Досвітнього, М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена. У таких умовах дискусія не могла не стати ареною зведення рахунків, шельмування інакодумців. Письменники не утрималися від амбітності, взаємних образ, звинувачень, а офіційні ідеологи надали дискусії виразного присмаку цькування усякого інакодумства. У практику літературної критики міцно входила система навішування ярликів, необґрунтованих звинувачень, наклепів і доносів. Тенденція до монополізації істини, вульгарна політизація проблем художньої творчості, помножені на намагання "знищити" ідейного противника, не тільки завели дискусію у глухий кут, а й спричинили багато трагедій і жертв. М. Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі сили були поставлені під суворий партійний контроль, "хвильовізм" було розгромлено, ВАПЛІТЕ розпущено.

У постанові політбюро ЦК КП(б)У (липень 1927 р.) зазначалося: "Останнім часом буржуазні елементи в літературі виявляють себе не тільки в ідеологічній праці, розрахованій якраз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає... Прояви цього виявляються і в літературі на Радянській Україні ("Убивство" Могилянського та ін.). Ці антипролетарські течії відбилися в роботі українських буржуазних літераторів типу "неокласиків", не зустрівши опору, їх навіть підтримали деякі попутники та ВАПЛІТЕ на чолі з Хвильовим та його групою". Одночасно в партії почалася боротьба з "націонал-ухильництвом", яке нібито очолював нарком освіти О. Шумський. У 1927 р. його було усунуто з посади наркома освіти (пізніше репресований), а в другій половині 1927 р. у КП(б)У спалахнула боротьба з "шумськізмом".

Отже, на тлі боротьби з націоналізмом і націонал-ухильництвом поступово усувалися сили, які вбачали в українізації шлях до національно-культурного відродження України. Тільки завдяки особистій позиції М. Скрипника та його тактичним здібностям політика українізації тривала і була перенесена саме у сферу освіти, науки і культури. Це дало можливість зробити процес відтворення національних кадрів інтелігенції неминучим, хоча в наступні роки, коли українізацію було згорнуто, почалася русифікація.

Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури, оскільки завдяки їй вперше після століть колоніального та напівколоніального скніння українська культура отримала державну підтримку, можливість виходити на вищій рівень не лише завдяки подвижницьким пориванням іноді більшого, іноді меншого прошарку інтелігенції, а й загальнонародним зусиллям. Одночасно процес українізації мав відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя. Широкомасштабне втручання партійного керівництва та державних органів у процеси культурного розвитку зумовлювало підкорення культурної творчості короткочасним, політичним гаслам, приниження суспільної ролі інтелігенції. Авторитарність тверджень, вульгарна соціологізація естетичних оцінок об'єктивно заперечували елементарні митецькі свободи. Всі негативні явища особливо посилилися після літературної (фактично політичної) дискусії 1925-1928 рр., яку було використано як засіб боротьби проти творчої інтелігенції. Після обрання на посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича політику українізації штучно активізували, але реальні українізацій" процеси почали згортати.

Але було б неправильним зводити весь культурний процес 20-х років до негативних явищ. Слід підкреслити, що в цей час в Україні досить послідовно йшла боротьба за підвищення загального культурного рівня трудящих, надання народові реальних можливостей прилучатися до багатств культури. Зроблено спробу здійснення культурної революції, яка вважалася докорінною перебудовою цілої системи духовного життя суспільства, залученням трудящих до активного культуротворення.

Важливим фактором поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 1921-1923 рр. у республіці було навчено грамоти майже 1 млн осіб. На грудень 1925 р. в УСРР було більше 13 тис. шкіл і пунктів лікнепу, де навчалося ще півмільйона неписьменних. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УСРР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов'язком громадянина перед державою. Вихід населення України з пітьми соціального гноблення давав можливість ширше розгортати культурне будівництво, чільне місце в якому належало загальноосвітній школі. УСРР здійснювала заходи з демократизації школи, відкривала доступ до всіх форм освіти робітникам та селянам, звільняла школу від церковного впливу. Втілювалася в життя ідея спільного навчання хлопців та дівчат. Вперше в історії України діти здобули можливість одержувати повну освіту рідною мовою. Наприкінці 20-х років розпочалася поступова інтеграція культурного життя в СРСР, зосередження керівних функцій в центрі. Утворилися загальнодержавні органи керівництва окремими галузями культури: Кінокомітет при РНК СРСР, Центральне архівне управління при ЦВК СРСР та ін. У 1927-1928 рр. Наркомос України перебудовано на зразок Наркомосу РСФРР, уніфіковуються структура та форми управління освітою. Але до кінця 20-х років Україна зберігала особливості організації шкільної справи.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, об'єднувала майже 40 науково-дослідних закладів, у котрих працювали 37 дійсних членів ВУАН, 111 штатних та 275 позаштатних наукових співробітників. Академія наук працювала в Києві, на деякій відстані від політичної боротьби в столиці - Харкові, і це на недовгий час давало можливість зберегти традиційний академічний дух, продовжувати українознавчі студії, уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 pp. - видатний природознавець В. Липський, а у 1928- 1930 pp. - академік Д. Заболотний.

20-ті роки характеризувалися пожвавленням національного релігійного життя. На його шляху, однак, постійно виникали дедалі міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви" (1919), в основу якого було покладено декрет Раднаркому Росії 1918 р. Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності української православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковному соборі в Києві (жовтень 1921 р.) проголосили створення Української автокефальної (тобто самоврядної) православної церкви (УАПЦ).

Автокефалісти утворили власну церковну ієрархію, використавши неканонічний для традиційного православ'я спосіб висвячення єпископів (хіротонії): покладання віруючими рук на голови один одному, а зрештою на голову тому, кого висвячували. Це було зроблено тому, що російські православні єпископи не стали б висвячувати ієрархів нової церкви. Хіротонія відбулася в Софійському соборі 23 жовтня 1921 p., першим єпископом УАПЦ став колишній протоієрей Василь Липківський. Інших єпископів висвячував уже він, одержавши від собору повноваження. Порушення автокефалістами традиції архієрейського рукоположення зазнало різкої критики з боку служителів та віруючих інших церков насамперед Російської православної. Прихильників УАПЦ нерідко називали "самосвятами", а їхню ієрархію - "лжеієрархією". Самі автокефалісти, навпаки, вбачали у цьому способі хіротонії свою перевагу, розуміли його як "всенародну посвяту", демократичний акт передання віруючими "благодаті Духу Святого" своєму єпископові.

Найбільших успіхів УАПЦ домоглася на початку 20-х років. До середини десятиріччя на Україні було 1250-1300 автокефальних парафій. Районами найбільшого впливу церкви були Київщина, Поділля, Полтавщина та Волинь. Загальна чисельність віруючих цієї конфесії наближалася до 3 млн. Більшість віруючих приводило до УАПЦ бажання "слухати службу Божу та молитися на рідній мові".