Розділ 7 Президент Янукович 2010-2014

Президент Янукович 2010-2014

Президентські вибори 2010 року

Добу правління Ющенка-Тимошенко ще довго аналізуватимуть економісти, історики та політологи. Деякі спостерігачі відзначають, що проблема навіть не в асинхронності дуету Ющенка-Тимошенко, не в тому, що вони так і не стали союзниками і впродовж усього свого політичного «співжиття» вбачали один в одному суперників. Проблема в тому, що ці люди не змогли змінити існуючу в Україні політичну систему, викорінити авторитаризм та корупцію, яка ще більше укріпилася за часів Ющенка, змінити партійно-олігархічну структуру. Саме тому Януковичу, котрий змінив Ющенка, вдалося розвернути Україну до авторитаризму часів Кучми. Як відзначив один із лідерів руху «Україна без Кучми» Володимир Чемерис, «Україна залишилася з Кучмою, тільки тепер він має інше прізвище». Це прізвище — Янукович.

Спроба домовитися з Януковичем та Партією регіонів про створення політичної коаліції ні у Ющенка, ні у Тимошенко успіхом не увінчалася. По-перше, через те, що самі колишні «помаранчеві» соратники та партнери спільної мови не знайшли. По-друге, Янукович, який мав на той час достатньо великий рейтинг, в той час як рейтинг Ющенка впав до 3 %, опирався на потужну політичну партію та на донецький клан в обличчі головного спонсора — мільярдера Ріната Ахметова. Тобто, відчуваючи свою силу, домовлятися Янукович ні з ким не став. Було очевидно, що брати владу він буде самостійно, однак, не без можливих альянсів з партіями «третьої сили». Тобто партіями-новачками, з якими можна буде співпрацювати на майбутніх парламентських виборах, щоби забезпечити пропрезидентську стабільну більшість у парламенті.

У червні 2009 року Верховна Рада ухвалила рішення про проведення президентських виборів 25 жовтня 2009 року. Але після того як президент Ющенко опротестував це рішення в Конституційному Суді, український парламент призначив нову дату виборів — 17 січня 2010 року. Вибори проводились, як і раніше, за принципом абсолютної більшості. Якщо хтось не набирав абсолютної більшості голосів (50 % тих, хто прийшов на дільниці +1 голос), мав відбутися другий тур для тих двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів. У другому турі перемагав той, хто набрав більше голосів.

Сама передвиборча кампанія розпочалась заздалегідь, ще до формального оголошення старту: політичні партії намагалися реанімувати свої союзи і коаліції заради успіху лідерів. У передвиборні перегони включились 18 офіційно зареєстрованих кандидатів (15 чоловіків та 3 жінки). 10 з них були самовисуванцями. Решта — від партій. Сорока кандидатам з різних причин відмовили в реєстрації. Середній вік кандидатів був — 50 років.

Серед кандидатів помітну роль грали Віктор Янукович (Партія регіонів), чинний прем'єр-міністр Юлія Тимошенко (партія «Батьківщина»), чинний президент Віктор Ющенко (самовисуванець), Арсеній Яценюк (партія «Фронт змін»), Сергій Тігіпко («Сильна Україна») та Петро Симоненко (КПУ). Всі інші кандидати відігравали швидше технічну, аніж політичну роль. Тим більше, що про багатьох з них виборці чули вперше. Проведені з червня по грудень 2009 року соціологічні опитування демонстрували, що безсумнівними лідерами передвиборної президентської гонки будуть Віктор Янукович та Юлія Тимошенко, попередній рейтинги яких коливалися між 26–30 % у Януковича та 15–18 % у Тимошенко. Третю позицію в рейтингу посів молодий та енергійний Яценюк, екс-спікер Верховної ради та екс-міністр закордонних справ уряду Тимошенко. Четверте місце дісталось Сергієві Тігипку, що висунув помірковану, проте вельми чітку програму. На п'ятому місці міцно вгніздився зі своїм «залізним» пенсійно-ветеранським електоратом лідер українських комуністів Петро Симоненко. Чинний президент України Ющенко, згідно опитувань, задовільнявся лише шостим місцем.

Проведений громадською організацією «Жіночі альтернативи» громадський моніторинг програм претендентів показав, що у більшості кандидатів немає визначеності в зовнішньополітичній стратегії розвитку країни. Погляди їх іноді абсолютно протилежні — від союзу з Росією до вступу в НАТО. Тимошенко та Ющенко бачили Україну в Європейському союзі, а Янукович дотримувався позаблокового статусу країни, проте вважав, що необхідно відновити дружні зв'язки з Росією і країнами СНД й, одночасно, варто прагнути увійти до складу країн «двадцятки».

Мабуть лише один із претендентів, голова Української народної партії Юрій Костенко, офіційно задекларував у своїй передвиборчій програмі про необхідність вступу України до НАТО. Хоча всі кандидати були єдині у своїх закликах остаточно визначитися з головним вектором зовнішньої політики держави, у якому врахувати інтереси країни як в східному, так і в західному її напрямках.

Стосовно соціальної сфери, то практично всі кандидати включили до своїх програм пункти про боротьбу з безробіттям, підвищення народжуваності, необхідність надання якісних медичних послуг, соціальні гарантії… Проте жоден з кандидатів так і не розкрив механізмів реалізації своїх обіцянок.

Зрозуміло, що питанням освіти та науки також приділялася велика увага, з різницею в тому, що претенденти на найвищу державну посаду ніяк не могли визначитися: чи має українська вища освіта приєднуватися до європейської системи чи треба, навпаки, відстоювати національну. Всі були солідарні щодо необхідності створення сучасної матеріально-технічної бази в учбових закладах, прекрасно усвідомлюючи, що навряд чи це коли-небудь можна буде здійснити через вічний дефіцит грошей.

Багато кандидатів старанно уникали питання про статус Криму, російського Чорноморського флоту та Севастополя, за винятком Ющенка, який вважав, що російський Чорноморський флот може перебувати у Севастополі лише до 2017 року. Комуністи, як завжди, були вірні своїй традиції — з року в рік, як мантру, повторювали одну й ту ж гіперпопулістську програму, не пропонуючи шляхів її реалізації.

Незважаючи на наявність програми у кожного кандидата, пересічний український виборець ці програми зазвичай не читав й голосував, як правило, керуючись не розумом, а покладаючись на свої відчуття, що підказували: треба голосувати не стільки «за», скільки «проти». При такому чуттєво-емоційному підході до голосування, у списках кандидатів залишалися тільки ті, за яких найменше проголосували проти. Чинний президент Ющенко обіцяв, що вибори пройдуть демократично та без застосування адміністративного ресурсу, тому на численних білбордах в країні можна було бачити портрети не так чинного президента, скільки Януковича та Тимошенко. Не дивно, що перший тур президентських виборів пройшов тихо і спокійно, без характерного виливання бруду на голови конкурентів та без порушень правил виборчих перегонів: претендентам надавалися рівні можливості не тільки на телевізійних майданчиках, але й на площах українських міст.

Як і очікувалося, перші екзит-поли показали, що найбільшу кількість голосів отримали Янукович та Тимошенко. Остаточний підрахунок першого туру показав, що Янукович набрав 35,32 % (трохи більше 8,5 млн голосів виборців), а Тимошенко — 25 % (трохи більше 6 млн виборців). Третій рядок у президентських перегонах посів Сергій Тігіпко — трохи більше 13 % голосів, четверте місце — Арсеній Яценюк (6,96 %). Він майже вдвічі відстав від свого найближчого конкурента. Чинний президент України Ющенко зайняв скромне п'яте місце — з 5,45 %. Його результат у порівнянні з іншими президентами виявився рекордно низьким за всю історію незалежної України. Українці вперше дали зрозуміти, що їм «набридли» одні й ті ж особи в політиці, а тому кожен п'ятий виборець в країні віддав свої голоси за свіжих лідерів — Тігіпка та Яценюка. Скомпрометовані політики залишились позаду й не справили жодного впливу на хід виборів, а їхні партії розкололись.

Янукович та Тимошенко за сформованою виборчою традицією розділили свій електорат по східних та західних областях. Янукович, з властивою йому проросійською риторикою, був недосяжним для своїх конкурентів у південно-східних регіонах країни. Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області, а також Крим віддали за нього понад 60 % голосів, а Донецька та Луганська — понад 75 %. Навіть у Закарпатській області Януковичу вдалося залучити 30 % виборців, завдяки русинам, що населяли цю область й традиційно голосували за проросійських кандидатів до парламенту чи в президенти.

Тимошенко підтримали центральні та західні регіони країни, які орієнтувались на європейський вектор розвитку. Вона відібрала голоси Віктора Ющенка у західних областях, однак на своїй рідній Дніпропетровщині підтримки не отримала, набравши заледве 15 % голосів. Опорними «вотчинами» Юлії стали Волинська (майже 54 %), Вінницька (43 %), Житомирська (32,6 %), Чернігівська (42,7 %) та Київська області зі столицею. Цікаво відзначити, що в місцях позбавлення волі, де ув'язнені брали участь у виборах, колишній зек Янукович не мав особливого успіху, а от Леді Ю отримала там понад 50 %.

Міжнародні спостерігачі позитивно оцінили перший тур президентських виборів, вважаючи, що він відповідав усім європейським стандартам і проведений за умов вільної конкуренції кандидатів та без серйозних порушень. Як повідомив спеціальний координатор місії спостерігачів ОБСЄ Жоао Суареш, «ці вибори були дуже добрими. Це були високоякісні вибори», «крок вперед порівняно з попередніми виборами». При цьому Суареш відзначив, що виборча кампанія пройшла спокійно та організовано, а побоювання стосовно масових фальсифікацій не виправдались.

Розрив голосів між Януковичем та Тимошенко після першого туру становив 10 %. Кандидати мали прикласти максимум зусиль для перемоги у другому турі. Здавалося, у Тимошенко після першого туру було багато шансів скоротити розрив та навіть одержати перемогу. Адже тепер передвиборчу боротьбу покинули колишні соратники з Оранжевої революції та численних парламентських коаліцій, які відбирали голоси її електорату.

Другий тур президентських виборів призначили на 7 лютого. Вже на третій день після першого туру Тимошенко намагалася домовитися зі своїм земляком Тігіпком та його партією «Сильна Україна», а також з Яценюком і його «Фронтом змін», аби вони підтримали її кандидатуру. У разі перемоги пообіцяла їм високі державні пости. Тігіпко мав обійняти посаду прем'єр-міністра. Яценюк — ту ж посаду.