Розділ «Висновок»

Третя світова: Битва за Україну

Упродовж останніх місяців ми стали свідками того, як відстоювала свою незалежність Україна. Вона її відстояла, поки що, сьогодні… Вона може перепочити, їй це необхідно для перегрупування сил, формування уряду, створення армії, підняття економіки. Разом з Україною може передихнути для подальшого переосмислення решта світу. Однак перепочинок не довго триватиме, тому що головним завданням Путіна все одно залишиться захоплення України. «Український комплекс» Володимира Путіна тепер можна зрівняти хіба що з «польським комплексом» Сталіна та з антисемітською параноєю фюрера.

Рушивши на схід України після бліцкригу в Криму, Путін, звичайно, очікував одержати таку ж легку перемогу. Спочатку здавалося, що все просувається швидко й без проблем. Згодом усе загрузло: Україна показала, що капітуляція не входить до її планів. А план бліцкригу на материковій Україні ґрунтувався на тому, що Україна капітулює ще до президентських виборів, призначених на 25 травня 2014 року. Однак Україна чинила опір: як могла, як уміла, без армії (якої не мала), без техніки (яка давно заіржавіла), без доктрини (яка може бути в Україні доктрина у війні з Росією?). Уявіть собі, що Чехія, що добровільно розсталася зі Словаччиною, раптом збере армію й піде війною на Словаччину, щоби виправити «історичну помилку». Повна маячня. Реальність даної маячні полягає в тому, що Україні ніхто не почне надавати допомогу доки, по-перше, Росія не розпочне повномасштабну агресію; а по-друге, поки українці не почнуть гинути тисячами; по-третє — доки не почнуть гинути сотнями та тисячами російські військовослужбовці. Тільки після цього Україні нададуть допомогу, однак не озброєнням. Що завгодно, тільки не зброєю. Повітряної, морської, а тим більше сухопутної присутності НАТО до літа-осені 2015 року Україні не бачити.

Якщо міркувати холоднокровно (що дуже складно), то чим довше триватиме протистояння російській агресії в Україні, чим довше Україна триматиме удар, тим більше часу НАТО матиме для того, щоби зібратись з силами та переосмислити той новий світ, у якому ми опинились після окупації Криму. Оскільки історія ХХІ століття тепер розділилась на «до» та «після» Третьої світової; або на «до» та «після» березня 2014 року (за умови що нам вдасться уникнути війни, завдяки Україні, оскільки російськими пострілами сьогодні розбудили лише її, решта світу поки що спить).

Варто відзначити, що Захід не винний в тому, що відбувається. Поки що. Поки що у всіх подіях винна Україна. І в тому, що не використала період з 1991 року для створення дійсно незалежної країни, яка б вічно не оглядалась на Росію; і в тому, що не змогла створити політичної системи. Адже ситуація, за якої президента кожного разу обирають з перевагою в один голос й половина країни вважає, що вибори несправедливі, є згубною для держави. Політичні амбіції лідерів природні та очікувані в конкурентній боротьбі. Однак повинна існувати й державна мудрість, а її ніколи не було в жодного з політичних лідерів України. У 2004 році Юрій Фельштинський запитав у Юлії Тимошенко: «Скажіть, Ющенко ваш союзник?» — «Радше суперник», — відповіла Тимошенко. Відповідь була чесною, й два її слова пояснили усю наступну історію України: й те, що на виборах, завдячуючи підтримці Тимошенко, переможе Ющенко; й те, що в знак подяки він призначить її прем’єр-міністром; і те, що трохи згодом він зніме її з посади, бо вона — його суперник, а не союзник, і те, що на чергових виборах Тимошенко спробує стати президентом і зазнає поразки, оскільки занадто впевнена в перемозі.

У тому, що Янукович переміг на виборах не винен Захід. В тому була провина України. В українській корупції та клановій системі, що панує в країні, також немає провини Заходу. Й у тому, що пам’ятники Леніну повсюдно не знесли й біля них збираються прибічники входження України до СРСР (саме до СРСР, а не до Росії, оскільки люди, що підтримували аншлюс з Росією, вважали, що вони повертаються до старого СРСР), — в цьому Захід також не винен. Захід винен лише в тому, що не передбачив березня 2014 року й відмовлявся вірити, що Путін прийшов до влади для реалізації зовнішньополітичних та внутрішньополітичних планів КДБ. Відверто кажучи, цього не бачив ніхто.

Сьогодні Путін абсолютно переконаний, що й Америка слабка, і Європа ледве дихає, що в Росії все визначає ФСБ та адміністрація президента (підконтрольна ФСБ, тим більше, що генерал ФСБ Сергій Іванов керує адміністрацією президента). Путіну відомо, що зголоднілі за орденами, новими званнями та преміями військові генерали за наказом полководця Сергія Шойгу спрямують танки туди, куди накаже міністр оборони. Перебуваючи у такій ейфорії, чи може Путін вважати, що Україна (яка у форматі незалежної держави майже ніколи на карті й не існувала) перетвориться на перешкоду на шляху реалізації великих планів Путіна? Він не міг і не може так вважати. Він переконаний, що Україну зметуть до осені 2015 року, незалежно від того, скільки народу для цього потрібно знищити, свого та українського. Адже було вбито десятки тисяч під час Першої та Другої чеченських війн, проте Чечня залишилася в складі Росії.

Державні тиранії тримаються на тому, що за допомогою доступних інструментів (наприклад, влади та пропаганди) пробуджують, розвивають та підтримують у своїх підданих виключно поганий первінь. Добре і позитивне поступово відступає на задній план, а з часом зникає. Завдання будь-якого диктатора нацькувати одну частину населення на іншу. Ленін використав для цього класову теорію (багатих на бідних, містян на селян, безкультурних на освічених, більшовиків на меншовиків). Головне знайти лінію для розколу. Ленін завжди її знаходив, як і Сталін після нього. Гітлер розколював за національним принципом: німці проти євреїв; німці проти поляків; німці проти французів; німці проти всіх. Путін в цьому плані не придумав нічого нового. Він намагається об'єднати досвід Леніна, Сталіна та Гітлера. У Чечні бились з чеченцями; в Україні — з українцями. Але коли доходить до протистояння США, Путіну згадується насамперед радянський досвід, в основі якого лежить сталінізм 1923–1953 років. Чи можна, схрестивши гірших диктаторів ХХ століття — Гітлера та Сталіна — стати супердиктатором XXI століття? Напевно, що ні. Важко, навіть заплющивши очі, побачити Путіна президентом держави, до складу якого входять, скажімо, Росія, Україна, Молдова, Білорусь, Прибалтика, Грузія, Вірменія та Казахстан. Бо єдиний талант, яким володіє Путін, це гебістська «розводка». Інші прийоми Путіну не відомі.

Початковий план Путіна полягав у спробі анексувати Білорусь (колишню невід'ємну частину Радянського Союзу). Це завдання, на думку Кремля, дуже просте. Білорусь ніколи не була незалежною державою й це мало стати головним аргументом пропагандистів Кремля в процесі здійснення білоруського аншлюсу. Стратегічно Білорусь давала дуже важливі для Росії виходи до східноєвропейських рубежів: Литви, Західної України та Польщі. Організувати заворушення в Мінську навіть простіше, аніж у Східній Україні. Президент Олександр Лукашенко не мав популярності за кордоном. Шукати захисту йому не доводилося. В очах Європи та США Лукашенко виглядав диктатором. Співчуття до нього немає й не було. Зрозуміло, з цього не випливало, що світ визнав би анексію Білорусі Росією. Але Білорусь протистояти Росії самостійно не могла, а розраховувати на військову допомогу НАТО не виходило.

Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну російський уряд буде змушений або анексувати Білорусь, включивши її до складу Російської Федерації, як у випадку з Кримом, або ж отримати дозвіл від Лукашенка для просування російських військ білоруською територією. В кінці кінців, Росія може зажадати, щоби Білорусь на засадах союзника взяла участь у військових операціях проти України. В будь-якому разі Росія отримає можливість вторгнення через Білорусь у Західну Україну й давити танками не проросійську Східну Україну, а антиросійську Західну.

Однак чому тоді Путін прийняв рішення почати з окупації Криму, а не з Мінська? Можливо, ставши свідком київського Майдану, Путін та його оточення перелякались. В глибині душі всі ці люди зневажали народ, вважаючи його легко контрольованим бидлом. Україна була найближчим зарубіжжям Росії й Росія проводила планомірну роботу, щоб підпорядкувати собі й українське керівництво й українську політику. Все це несподівано зруйнувалось: Україна розвернулась в бік Євросоюзу. Тоді Кремль спробував перехопити ініціативу, захопивши Крим.

Навесні 2014 року Європа та США, в розумінні Путіна, виглядали слабкими та не могли запобігти агресії. Німеччина залежала від російського газу, британці — від російського капіталу. Франція хотіла продати «Містралі», Швейцарія — зберігала російські гроші. Америка брала участь у війнах з мусульманськими екстремістами, й Нобелівського лауреата миру президента Обаму Путін бачив пацифістом, не готовим до одноборства з Росією.

Путін розраховував на те, що у 2014 році повториться історія 2008 року. Тоді Росія ввійшла до Грузії, а Захід проігнорував першу російську агресію від часів радянського вторгнення до Афганістану. Зрозуміло, у 2008 році Захід помилився: по-перше, не захистив слабку демократичну республіку; по-друге, послав Путіну неправильний сигнал. Путін розцінив мовчання Заходу як дозвіл Росії безкарно оперувати військами в межах колишніх радянських республік. Входячи у 2014 році до Криму, Путін зіткнувся саме з такою реакцією Заходу, на яку розраховував, — бездіяльністю.

Проте за кілька місяців російської агресії Європа та США пройшли шлях від повного нерозуміння того, що відбувається, до чіткого усвідомлення того, що Путін розпочинає Третю світову війну. Хтось називає її Четвертою (маючи на увазі Третю світову «холодну»); хтось називає «Другою холодною»; хтось пише про європейську війну; хтось про російсько-українську. Проте всі пишуть та говорять про війну, головнокомандувач армії США генерал Мартін Демпсі порівнює Путіна зі Сталіним, а дії Росії — з радянським вторгненням до Польщі у вересні 1939 року.

Погляд американських військових, без сумніву, важливий компонент загального відчуття та розуміння світом глобальної проблеми, створеної Путіним. Як закцентував Демпсі, «ми маємо російське керівництво, яке для досягнення своїх цілей прийняло свідомі рішення, застосовуючи військову силу у відносинах з іншою суверенною країною. Це перший випадок з 1939 року чи щось на кшталт того… Вони, очевидно, вступили на шлях свого самоствердження не тільки у відносинах зі Східною Європою, але й усією Європою, та навіть у відносинах зі Сполученими Штатами… Путін особисто… прагне компенсувати образи, нанесені Росії після розвалу СРСР, а також апелювати до етнічних російських анклавів Східної Європи. Він дуже агресивно прагне вказаної цілі, він володіє комплексом прийомів, які два-три рази принесли йому успіх, й він планує діяти у тому ж керунку».

На думку Демпсі, Путін не подає сигналів, які б свідчили про його готовність відступити під тиском. «В момент, коли деяким вдається переконати себе, що Путін зобов'язаний шукати привід для деескалації, насправді він приймає рішення про ескалацію. Йосип Сталін використовував подібну риторику та схожі виправдання, коли у вересні 1939 року напав на Польщу: «Радянський уряд також не міг байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці й білоруси, що проживали на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на такі обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії наказати військам перейти кордон та взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі», — цитував Демпсі ноту МЗС СРСР від 17 вересня 1939 послу Польщі в Москві.

Діями Путіна стурбовані чи обурені європейські політики, американські конгресмени та сенатори, співробітники Держдепу й експерти, не кажучи вже про багатоголосу російську опозицію, криками якої переповнений інтернет. Проблема тільки в одному: розуміння є, а от можливостей впливати на Путіна немає. З аналогічною проблемою демократичний світ зіткнувся у 1938–1939 рр. Всі розуміли, що в Німеччині при владі лиходії. Проте не знали відповіді на головне питання: що робити? Цивілізованих інструментів тиску на Гітлера не існувало, а для військового втручання не вистачало сил. Сьогодні, на відміну від 1938–1939 років, демократичний світ володіє військовим потенціалом, проте не має політичної волі використати хоча б мирні інструменти тиску (наприклад, санкції). Звичний стабільний комфорт для Європи цінніший за ризики, принаймні поки що.

У березні 2014 року Європа та США вважали, що кримська проблема сама собою розсмокчеться. Але за кілька місяців довелось платити життями майже 300 людей: 17 липня збили малайзійський авіалайнер. Російські диверсанти помилились: в літаку не було жодного українця. Якби збили український транспортний літак, тріумф «сепаратистів» не знав би меж. Однак літак виявився іноземним. Кабінет міністрів Росії (зокрема й міністр оборони Шойгу) мусили встати, щоби вшанувати пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

Як цинічно промовив Путін, якби не велися бої у східній Україні, не збили б літак. Можна перефразувати: зупинили б агресію Путіна у березні 2014 року, не довелося б виторговувати останки збитого малайзійського лайнера.

Проблема відновлення миру в Європі тепер посилюється ще й тим, що Путіну не можна вірити, з ним не можна домовитися: пообіцявши та підписавши, він все одно при першій же нагоді обдурить, як у березні 2014 року з Кримом. Як Термінатор з однойменного фільму за участю Шварценеггера, Путін не відступить, не зупиниться та не заспокоїться, поки час не змете його. Путін та його оточення живуть в іншому світі, якого більше немає. Нинішній президент Росії 14 років підбирав, збирав навколо себе подібних собі людей, однодумців, переважно з КДБ-ФСБ. Сьогодні їх багато на всіх рівнях. Фронт боротьби за кордоном забезпечують міністр закордонних справ Сергій Лавров та представник Росії в ООН Віталій Чуркін. Ідеологічний фундамент в Росії відбудовують В'ячеслав Сурков та Дмитро Рогозін. Їх підтримують фашисти та комуністи. Вони в мить пробачили Путіну всі його гріхи: корупцію, злодійство, що заохочується урядом на всіх рівнях, та антинародну політику в цілому — заради шансу відродити імперію та повоювати зі світом.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Третя світова: Битва за Україну» автора Фельштинський Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Висновок“ на сторінці 1. Приємного читання.