Розділ 9 Майдан

Третя світова: Битва за Україну

Майдан

Слово «Майдан» в українському політикумі має особливе значення та власний морально-етичний зміст. Майдан уособлює собою дух українських революцій ХХІ століття. Це і рух «Україна без Кучми» 2000 року, й рух «Повстань, Україно» 2002 року, і «Помаранчева революція» 2004 року, і, звичайно ж, Майдан 2014 року.

Мабуть, у жодній з європейських країн за останні десятиліття не відбулося стільки революцій, як на українському Майдані. Вони мали різні наслідки. Проте їх об’єднує одне — всі вони були викликані соціальними причинами: боротьбою проти автократії, узурпації влади кланами, безправ’я народу, всевладдя олігархії, розгулу корупції. Хоча до 2014 року революції в Києві не приводили до зміни політичної системи. В цьому сенсі їх не можна вважати класичними революціями, уподібнювати до революцій ХХ століття. Одні політичні партії та олігархічні клани змінювали інших, влада переходила до нових груп, осіб, що боролись за власні економічні інтереси — й революції гасли, не залишаючи серйозних наслідків та не генеруючи змін у житті громадян, держави та її столиці.

Майданні революції проводилися не лише в одному й тому ж місці, але й за практично однакових сценаріїв. За 100–200 метрів від Майдану кияни жили своїм звичним життям — бабусі гуляли з онуками, люди регулярно ходили на роботу. Діти відвідували школи та інститути. Всі дивились «Майдан» по телевізору — і в Україні, і за її межами. Важливішим було інше: політичну самосвідомість українців виховали саме ці половинчасті незавершені революції 2000–2004 років. Головний висновок, до якого поступово прийшли всі учасники подій: Майдан не більше, ніж символ, що повстанням Майдану революцію не можна здійснити, що революція — це щось більше, аніж скупчення людей на площі, навіть якщо ця площа знаходиться в Києві та називається Майданом Незалежності.

Для України «Майдан» став національним брендом, парадигмою — засадничою і навіть концептуальною моделлю поведінки. В кінці 2013 року, коли у Вільнюсі зірвали підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС, з'явилося нове словосполучення: «Євромайдан». В Україні слово «євро» було до того часу популярним й не тільки тому, що уособлювало валюту. Воно слугувало префіксом до назв низки брендів, предметів та подій. Чемпіонат Європи з футболу назвали «Євро-2012», так само назвали й чемпіонат Європи з баскетболу «Євробаскет-2014». В Україні навіть поганий ремонт називався «євроремонтом» (за «євроремонт» будівельник міг взяти більше грошей, аніж за звичайний, а господар давав більшу суму — лише за слово «євроремонт»). З'явилися навіть «європаркани» (не станемо навіть описувати, чим саме такий паркан відрізняється від звичайного європейського або американського, — нічим не відрізняється). Але у політичному лексиконі ключовими словами у листопаді 2013 — лютому 2014 рр. стали «Євромайдан» та «Автомайдан».

З чого все розпочалося? 13 листопада колишній міністр внутрішніх справ України у кількох урядах, один з організаторів масових подій «Україна без Кучми» та Помаранчевої революції Юрій Луценко[47] закликав опозиційні партії провести масові акції в підтримку підписаних урядом угод про асоціацію з ЄС, а 24 листопада — мітинг в підтримку євроінтеграції у Києві. Для оповіщення населення були використані всі сучасні засоби, зокрема СМС, через які користувачам розіслали заклик «Як отримав СМС — голосуєш за ЄС!»

21 листопада 2013 року, за кілька днів до Вільнюського саміту Східного партнерства, запланованого на 28–29 листопада, де Янукович мав підписати від імені України угоди про Асоціацію з Європейським союзом, уряд України несподівано заявив про призупинення підготовки до підписання цієї угоди. Відповідне розпорядження офіційно оприлюднив прем'єр-міністр України Азаров. Соціальними мережами почали розповсюджуватися заклики зібратись на центральній площі Києва. До 22.00 вечора на Майдані Незалежності зібралося більш ніж тисяча людей, які вимагали підписати угоду. На мітингу виступили лідери опозиції Арсеній Яценюк («Батьківщина»), Віталій Кличко («Удар») та Олег Тягнибок («Свобода»), звинувачуючи уряд України у зриві євроінтеграційного курсу. Наступного дня, незважаючи на заборону влади, протестувальники почали встановлювати наметове містечко (за кілька діб встановили 15 армійських наметів та 20 тентів). Подібні містечка розгортались на Майдані й раніше — під час протестної акції «Україна без Кучми» та Помаранчевої революції. Комендантом містечка став депутат українського парламенту від фракції «Батьківщина» Андрій Парубій.

22 листопада в багатьох містах України пройшли мітинги на підтримку підписання угоди про асоціацію з ЄС. По 2–3 тисячі людей протестували в містах Західної України: Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Тернополі, Вінниці; по 50-500 осіб — у містах Східної України: Донецьку, Кривому Розі, Сумах та Харкові.

24 листопада, як і планувалось, відбувся мирний масовий мітинг. За офіційними даними, в ньому взяло участь до 50 тисяч протестувальників; за неофіційними — понад 100 тисяч, майже 20 тисяч міліції, 40 незалежних спостерігачів та журналістів. Мітингувальники виступили на підтримку євроінтеграції під гаслом «За європейську Україну» й оголосили про початок безстрокової акції протесту. Виступали промовці: організатор мітингу Луценко, лідери опозиції — Яценюк, Кличко та Тягнибок, що тепер з'являлись на публіці тільки разом. Донька Юлії Тимошенко Євгенія зачитала звернення матері, яка на той час перебувала у Харківській в'язниці. Протестуючі, які оголосили себе «Народним вічем», прийняли резолюцію з вимогою відставки уряду «за зраду національних інтересів», проведення 27 листопада позачергової сесії Верховної Ради, термінового розгляду та прийняття законів, необхідних для євроінтеграції України (сесія не відбулась). Окрім цього, опозиція вимагала розпуску парламенту та проведення позачергових виборів, припинення політичних репресій і звільнення Тимошенко, відновлення курсу на європейську інтеграцію та підписання Угоди про Асоціацію на саміті у Вільнюсі 28–29 листопада. «У разі відмови президента виконати свої конституційні обов'язки та у випадку непідписання угоди» мітингувальники планували «домагатися імпічменту президента Януковича за державну зраду та закликати всі демократичні країни світу негайно застосувати персональні санкції проти Януковича та представників його корумпованого режиму»; провести мобілізацію всіх партій, громадських організацій та громадян, які виступають за євроінтеграцію України, для проведення акцій протесту «до повної перемоги». Мітингувальники розділилися на два табори — «партійний» (під партійними гаслами) на Європейській площі Києва та «суспільний» на майдані Незалежності. Але після заклику Юлії Тимошенко прибрати партійні гасла обидва майдани об'єдналися в один.

Частина демонстрантів спробувала прорватися до центрального входу в будівлю Кабінету міністрів та заблокувала проїзд урядових автомобілів. У відповідь при вході до будівлі розташувалися декілька сотень бійців спецпідрозділу «Беркут», які зіткнулись із невеликою групою маніфестантів. Міліціонери застосували дубинки та сльозогінний газ. Протестувальники у відповідь застосували газові балончики та кинули в бік правоохоронців кілька вибухових пакетів.

Події 24 листопада отримали всеукраїнський резонанс. Євромайдани відбулися у всіх великих містах України. У Львові на мітинг в підтримку євроінтеграції зібралося близько 10 тисяч людей, переважно студенти львівських вищих навчальних закладів. Значно меншу кількість учасників (від 300 до 500 осіб) зібрали протестні акції біля пам’ятників Тарасу Шевченку у Східній Україні — у Харкові, Херсоні, Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі. В Харкові зібралося більше двох тисяч прихильників євроінтеграції. Багато мітингів проходило під гаслом «Януковича у відставку!» У Луганську відбулися перші сутички з місцевими донськими козаками. Чимало прихильників Євромайдану з провінції вирушили до Києва для підтримки центрального Євромайдану.

Паралельно з мітингами прихильників євроінтеграції в багатьох містах південного сходу України пройшли так звані «антимайдани», часто-густо організовані місцевою владою, яка підтримувала президента Януковича та заперечувала європейський курс країни. Так, у Донецьку, Севастополі, Одесі та Херсоні відбулися мітинги, учасники яких вимагали приєднання України до Митного союзу. Багатьох демонстрантів, зокрема шахтарів Донецька, після нічної зміни примусово звозили на центральну площу міста. Столична влада організувала «Антимайдан» і в Києві.

Напередодні Вільнюського саміту на центральній площі Києва настало відносне затишшя. Всі очікували, що уряд почує «думку народу» та підпише вільнюський документ. На це сподівалась і більшість міжнародних оглядачів. У Києві все ще збиралися кілька тисяч мітингувальників, які вимагали від Януковича та уряду підписати у Вільнюсі Угоди про Асоціацію. Проте в інших містах країни акції протесту практично припинились. На київському Майдані періодично стали з'являтися іноземні політичні діячі та учасники київської наради ОБСЄ. Це викликало невдоволення не тільки українського уряду, а й Москви, що звинуватила Захід у «втручанні у внутрішні справи України». Проте битву за угоду, здавалось, виграли. Залишалося зачекати лише кілька днів, коли до Вільнюса прибуде Янукович.

26 листопада страйк оголосили студенти деяких вищих навчальних закладів. Адміністрації Київського національного університету ім. Шевченка та Києво-Могилянської академії відпустили студентів з лекцій. Підтримати їх приїхали студенти із західних регіонів України, зокрема Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Те, що в акціях протесту активну роль відігравало студентство, свідчило не лише про розширення соціальної бази протестуючих, але й про усвідомлену участь в протестному русі молодої освіченої частини суспільства. Вони прагнули бачити свою країну у Європі, а не розвернутою назад, до феодального устрою російського Митного союзу. За оцінками соціологів, більш як 70 % української молоді підтримали євроінтеграцію та виступили проти проросійської орієнтації.

28-29 листопада у столиці Литви, в Палаці правителів, відбувся дводенний саміт Євросоюзу «Східне партнерство», в якому взяли участь президент Азербайджану Ільхам Алієв, президент Вірменії Серж Саргсян, президент Грузії Георгій Маргвелашвілі, прем’єр-міністр Молдавії Юрій Лянке, президент України Віктор Янукович, міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей. Всі структури Євросоюзу були представлені на найвищому рівні. Незважаючи на прийняте 21 листопада рішення українського уряду не підписувати угоду з ЄС, Янукович все ж таки поїхав до Литви з надією переконати європейських партнерів та Росію в необхідності знайти спільне рішення щодо «українського питання». Янукович заявив, що європейський курс України залишається незмінним. Проте тепер йому мало хто вірив. Голова Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу відкрито дав зрозуміти, що переговорів у трьохсторонньому форматі не буде: «Ми уже парафували угоду про Асоціацію з суверенною країною. Коли ми досягаємо двохсторонньої домовленості, ми не дозволяємо третій країні втручатись у дані переговори. Для двохсторонньої угоди про торгівлю не може використовуватися трьохсторонній формат». Баррозу підтримала господарка саміту, президент Литви Даля Грібаускайте: «Жодних змов з українським урядом Європейський Союз точно практикувати не буде».

Зустрічатись офіційно з приводу даного питання з Януковичем ніхто із західних лідерів не бажав. Лідери Євросоюзу давали зрозуміти, що вони вважають питання вирішеним, але надають Україні можливість підписати угоду на другий день саміту. Для прийняття фатального рішення у Януковича залишалась одна доба. Глави держав та урядів країн ЄС, знаючи про вже зроблені заяви українського політичного керівництва, все ще сподівалися почути з вуст Януковича, що, власне, планує робити його країна: якщо підписувати, то коли; якщо брати тайм-аут, то на скільки; якщо виторговувати нові умови угоди, то в чому ці умови полягають. Однак президент України так нічого виразного не озвучив. Угоду під тиском Росії він просто не підписав. Хоча короткий історичний досвід незалежності повинен був продемонструвати, що зовнішньополітичні рішення, які стосуються економічних перспектив розвитку країни, повинні прийматись керівництвом держави без тиску ззовні. Проте учасники саміту закликали пострадянські держави Східної Європи та Закавказзя до проведення більш широких демократичних та економічних реформ, а також закликали Росію в інтересах європейської інтеграції поважати вибір своїх сусідів.

На другий день саміту увагу всього світу було приковано до Вільнюса. Керівники ЄС, Грузії та Молдавії парафували договори про асоціацію. Однак чи підпише аналогічну угоду Янукович? Україна завмерла в очікуванні, проте чуда не сталося. Віктор Янукович не сів за стіл разом з іншими учасниками саміту та Договору не підписав.

Як тільки ввечері 29 листопада у Києві дізналися, що Янукович не підписав угоду, до центру столиці стали сходитись маси тих, кого обурили дії президента. На противагу протестувальникам уряд організував свій мітинг, проте на Майдані зібралося набагато більше протестного люду. Лідери опозиції, що виступили на проєвропейському мітингу, закликали Януковича подати у відставку, звинувативши його у державній зраді, а мітингувальники прийняли резолюцію, в якій вимагали негайного відкликання повноважень діючого президента. До центру столиці уряд почав стягувати правоохоронні сили, зокрема спецзагін «Беркут» та підрозділи МВС.

До 4 ранку 30 листопада на площу було стягнуто великі сили міліції й близько 300 бійців «Беркуту». Під приводом «підготовки до Нового року» розпочалася силова «зачистка» Майдану. Протестувальники відмовилися виконувати вимоги офіцерів МВС й чинили опір міліції. Відтак остання застосувала дубинки та сльозоточивий газ. Протестувальників витіснили з Майдану на прилеглі вулиці. Демонстрантів, що відстали від основної маси євромайданівців, «беркутівці» били дубинками, не жаліли навіть дівчат. Це викликало посилення опору з боку протестувальників. Вони задіяли у сутичках з правоохоронцями пляшки, каміння, залізні прути та палиці. Більш як 30 осіб арештували, проте після складення протоколу про адміністративні правопорушення більшість з них відпустили. Госпіталізованих, часто-густо просто з лікарень, доставляли до міліцейських відділків на допит.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Третя світова: Битва за Україну» автора Фельштинський Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 9 Майдан“ на сторінці 1. Приємного читання.