Розділ 2 Важкий шлях України до Великої Європи

Важкий шлях України до Великої Європи

Падіння радянської імперії

1991 рік. Мабуть, один із найзнаковіших періодів радянської історії. Михайло Станчев (співавтор цієї книжки), який був депутатом міської ради, працював в мерії міста Харкова, «піднімав» міжнародні зв’язки міста. Незважаючи на свій великий економічний та науковий потенціал (в місті працювало 240 промислових підприємств, 143 науково-дослідницьких інститути, 23 вузи) — для новоявленої української еліти Харків був геть провінційним містом.

Столичний Київ завжди ревниво ставився до Харкова, як до свого природного суперника. Харків справедливо вважали «третім» містом, «складальним цехом» Радянського Союзу. На його території розташовувалися такі гіганти, як Харківський тракторний та авіаційний заводи, «Турбоатом», що виробляв атомні турбіни, Харківський танковий — колиска легендарного Т-34. У Харкові у 1938 році групою вчених під проводом академіка Ландау вперше в світі було розщеплено атомне ядро. Харківський імператорський університет був одним з чотирьох найстаріших університетів Російської імперії. Серед його відомих випускників та викладачів були композитори, письменники, поети та науковці — Микола Лисенко, Ісаак Дунаєвський, Михайло Костомаров, Дмитро Яворницький, Олесь Гончар. Почесними докторами університету стали Лев Толстой та Дмитро Менделєєв, німецький природознавець Олександр фон Гумбольдт (Alexander von Humboldt) та письменник Йоганн Вольфганг Гете (J.W. Goete); шотландський геолог Імпі Мурчісон (Roderick Impey Murchison); британський проповідник та філософ Джон Льюїс (John Lewis); французький письменник-казкар Едуард Лабулє (Labule Eduard).

Коли 19 серпня 1991 року у Москві почався серпневий путч, організований КДБ та вищою партійною номенклатурою, велика кількість чиновників Харкова пропонували одразу ж «здатися Москві». Проте зв’язок з Москвою в ті дні був заблокованим. У міськраді знаходився єдиний телекс, подарований містом-побратимом Нюрнбергом (саме тим, де після закінчення Другої світової війни проходив процес над головними нацистськими злочинцями). З допомогою «нюрнберзького телексу» керівництво Харкова підтримувало зв'язок зі штабом Єльцина. Новообраний мер міста Євген Кушнарьов проявивши мужність, виступив на центральній площі міста перед багатотисячним мітингом. Він закликав не піддаватися на провокації і підтримати «єльцинську демократію». Через три дні путч було придушено. 24 серпня Верховна Рада (парламент) УРСР проголосила незалежність України.

Для легалізації цього рішення 1 грудня 1991 в Україні було проведено референдум з питання про незалежність. Варто сказати, що це був вже другий референдум з даної тематики. Перший провели в березні 1991 року, ще перед путчем. Тоді опитувані з цілого Радянського Союзу громадяни повинні були відповісти на два питання: «про необхідність збереження СРСР — оновленої федерації рівноправних суверенних республік» та про бажання конкретної республіки залишитися «в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет». В Україні на перше питання позитивно відповіли 70,2 % опитуваних, а на друге — 80,2 %[19].

Після цього розпочався тривалий процес з підготовки та підписання нового Союзного договору. Власне, що підписання було заплановане на 20 серпня, але воно не відбулося. Оскільки 19 серпня у Москві стався путч. Не виключено, що змовники поспішали саме тому, що знали про заплановане на 20 серпня укладання Союзного договору й намагалися в такий спосіб не допустити реформування СРСР. 20 серпня й справді нічого не підписали — було не до того, найбільше важило протистояти змові. За кілька днів путч було придушено.

На референдумі 1 грудня 1991 року до бюлетеню включили питання: «Чи підтверджуєте Ви акт проголошення незалежності України?» Явка на референдум в республіці склала 84,18 %. 90,32 % опитаних відповіли: «так, підтверджую»; 7,58 % відповіли: «ні, не підтверджую»[20]. Одночасно з референдумом в Україні були проведені президентські вибори.

Президент Леонід Кравчук

Абсолютно всі президенти, яких обрали після розпаду СРСР всенародним голосуванням (за винятком Білорусі, що обрала у 1994 році Олександра Лукашенка), були найвищими партійними бонзами, найчастіше першими секретарями радянських республік, іноді — членами (як в Україні) або ж кандидатами у члени (як у Росії) Політбюро ЦК КПРС. Інакше кажучи, всі президенти новоутворених незалежних держав (окрім Лукашенка) були номенклатурними працівниками ЦК КПРС. Обраний 1 грудня 1991 президентом України Леонід Кравчук не був винятком. З 1988 року він був завідувачем ідеологічним відділом та секретарем ЦК КПУ, з 1989 року — кандидатом у члени Політбюро ЦК КПУ, з 1990-го — членом Політбюро ЦК КПУ, другим секретарем ЦК КПУ, членом ЦК КПРС, головою Верховної Ради УРСР. Після невдалого серпневого путчу Кравчук вийшов з лав комуністичної партії (так вчинили й всі інші — з тих, хто вирішив залишитися в «пострадянській» політиці).

На початку президентської кампанії в Україні колишній номенклатурний працівник компартії України вже значився безпартійним, і саме так позиціонував себе перед виборцями. Не дивно, що його кандидатура була підтримана на виборах колишніми соратниками з забороненої на той час в Україні компартії: представник компартії на виборах Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Кравчука. Одночасно Кравчука підтримала й та частина націонал-демократів, яка розрекламувала Кравчука (що зберіг за собою посаду голови Верховної Ради України) як «батька незалежності». І ось результат: Кравчук отримав 61,6 % голосів виборців і став першим демократично обраним президентом України.

За тиждень, 8 грудня 1991 року, Кравчук підписав з президентом Росії Борисом Єльциним та Головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем угоду про ліквідацію СРСР та створення Союзу незалежних держав (СНД). Угода була підписана у Біловезькій пущі, під Брестом (Білорусь), і увійшла в історію під назвою «Біловезька». За два дні Верховні Ради України і Білорусі ратифікували цю угоду, а 12 грудня Росія також оголосила про відповідний крок.

Швидкість, з якою колишні радянські республіки почали приєднуватися до Біловезької угоди, просто приголомшує. 21 грудня до Угоди приєднались Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан. Згадані країни підписали в Алма-Аті спільно з Білоруссю, Росією і Україною Декларацію про мету і принципи СНД та протокол до угоди про створення СНД. А 25 грудня Михайло Горбачов, який все ще залишався президентом розваленого СРСР, склав повноваження і заявив про свою відставку[21].

Тепер, отримавши політичну незалежність, республікам варто було зайнятись становленням ринкової економіки. Чим була Україна після проголошення незалежності наприкінці 1991 року?

Ще до офіційного підписання Біловезької угоди, 2 вересня 1991 року, Голова Верховної Ради України (і майбутній президент) Леонід Кравчук з трибуни 46-ї сесії Генеральної асамблеї ООН заявив про намір України «стати безпосереднім учасником європейського процесу та європейських структур». На той час Україна за своїм промисловим і військовим потенціалом посідала сьоме місце в світі. На момент розпаду СРСР вона була однією з найрозвиненіших союзних республік. Навіть сільське господарство України за радянськими мірками вважалося передовим. Україна мала достатню кількість наукових, інженерних та управлінських кадрів. В країні була представлена широка мережа наукових інститутів та промислових підприємств, потужний військово-промисловий комплекс (основний потенціал якого був зосереджений у південно-східній частині України), а саме: провідні підприємства СРСР з випуску ракет, великовантажних транспортних літаків і танків. На початок 1992 року на території України перебували 1240 ядерних боєголовок, 133 стратегічні ракети РС-18, 46 стратегічних ракет РС-22, 564 крилаті ракети типу Х-55 та майже 3000 одиниць носіїв тактичної ядерної зброї.

Повномасштабна криза 1990-х років, що охопила всі колишні радянські республіки, особливо гостро позначилася на Україні, як найбільшій та тісно пов'язаній з Росією республіці. Розрив економічних зв'язків, причому цілком усвідомлений, що його ініціювала колишня радянська партійна номенклатура та КДБ, радше походив на саботаж та шкідництво, хоча громадськості це подавалося як «природний» результат розпаду СРСР, створення ринкового господарства та приватизації промислових об'єктів. Стратегічним завданням противників розпаду СРСР, яким у серпні 1991 року не вдалося запобігти розвалу радянської імперії, було доведення підприємств до повного банкрутства. Це робилось для того, щоб згодом, через фінансово-промислові групи, що працювали під партійним і кадебешним «дахом», забрати їх за безцінь, а відтак або зберегти для себе, або ж вигідно перепродати. При цьому ніхто не займався реальною економікою, реформуванням виробництва та інвестуванням. Україну заполонили фірми з «іноземними» назвами, де головним словом було — «інвест». До зарубіжжя вони зазвичай мали слабке відношення і використовувалися виключно для оформлення перепродажів. На перераховані ще до серпня 1991 року, за вказівкою та під контролем КДБ за кордон кошти через закордонну агентуру радянських спецслужб, створювалися фірми і банки, які інвестували в себе радянські «партійні гроші» (тобто бюджетні гроші радянської держави), згодом закуповували за кордоном товари і, використовуючи створений радянським урядом товарний голод та відсутність конкуренції і ринкової системи, продавали втричі дорожче завезений ними товар, обходячи будь-які податки за рахунок «пробитих» для своїх фірм митних пільг. Колишні партійні функціонери та офіцери спецслужб майже миттєво ставали мільйонерами. На чолі банків і фірм опинялися партійні або ж комсомольські партапаратники, співробітники спецслужб та їхня агентура. Незалежних бізнесменів, як правило, пригноблювали, або ж змушували «лягти» під чийсь потужний «дах» — зазвичай спецслужб або ж бандитів, при тому останні з часом змушені були передати свою клієнтуру знову ж таки спецслужбам.

Адміністрації, що змінювали одна одну, починаючи від президентського рівня і закінчуючи регіональними, обласними та районними — займалися лише одним: шматували країну для своїх кишенькових структур або ж банально розкрадали її, «розпилюючи» бюджетні кошти. Гасла при цьому використовували найрізноманітніші: за євроінтеграцію, за Союз чи возз'єднання з Росією… Проте, ці гасла перетворювалися на тактичну зброю для проведення операції з привласнення майна чи «освоєння» бюджетних коштів. Стала звичною практика багаторічних затримок виплат зарплатні працівникам промисловості, вчителям та іншим «бюджетникам», тобто людям, які отримували заробітну плату з рук держави — а вони становили більшість населення. Інфляція з 1992-го по 1994 рік склала 1000 %. Приватизація радянської державної економіки, насамперед промисловості, супроводжувалася величезною корупцією. Економічний стан країни став катастрофічним.

7 червня 1993 на Донбасі розпочався безстроковий страйк шахтарів. 17 червня Верховна Рада України на вимогу шахтарів призначила на 26 вересня референдум про довіру (недовіру) президенту і парламенту. Проте, після консультації з президентом, Верховна Рада в останній момент відмінила референдум та призначила дострокові вибори: парламентські — на 27 березня і президентські на 26 червня 1994 року. (Наступні парламентські і президентські вибори мали б відбутися, відповідно, у березні 1995-го і наприкінці 1996 року.)

Кравчуку, який прийшов до влади на хвилі незалежності, за недовгі місяці правління не вдалося сформулювати своє політичне кредо. То він був за співпрацю з європейськими структурами, то за Союз з євразійськими. Народ прозвав його президентом, який зміг «пробігти між крапельками дощу». В результаті українському народу не вдалося ні до Європи наблизитися, ні до Росії повернутися. На виборах 1994 року Кравчук, незважаючи на добрі відносини з Росією, позиціонував себе «національним політиком», мав широку підтримку в Західній Україні та протиставляв себе колишньому прем'єр-міністру Леоніду Кучмі, який виступав за більш тісний зв’язок із Москвою. Останній в липні 1994 року обігнав Кравчука у другому турі і став президентом України.