Розділ 12 Зміна влади чи зміна олігархій?

Третя світова: Битва за Україну

Зміна влади чи зміна олігархій?

22 лютого, як завжди, о 10 годині ранку, розпочалося засідання Верховної Ради. Позаяк спікер не з’явився, засідання відкрив віце-спікер Руслан Кошулинський. Він зачитав заяву про відставку спікера Рибака[57] та віце-спікера Ігоря Калетника.

Дізнавшись про відставку голови Верховної Ради та його заступника, а також про те, що президент Янукович непомітно зник із Києва, опозиція перейшла в наступ для захоплення законодавчої, а пізніше й виконавчої влади. Напередодні, вночі, у стінах Парламенту проходили закулісні переговори між партійними фракціями в результаті яких опозиція змогла перетягнути на свій бік частину депутатів від Партії регіонів, практично всіх незалежних депутатів та навіть частину комуністів. У результаті перемовин зібрали необхідну технічну квоту для прийняття Радою рішень, і 240 депутатів почали одноголосно підтримувати запропоновані рішення.

Перш за все Верховна Рада України заявила, що бере владу у свої руки. Відтак, ще до обіду, новим спікером парламенту обрали одного з лідерів «Батьківщини» Олександра Турчинова. Рада прийняла постанову про те, що «В.Ф. Янукович самоусунувся від виконання конституційних обов’язків, що загрожує управлінню державою, територіальній цілісності та суверенітету України, масовим порушенням прав та свобод громадян». У зв‘язку з чим на 25 травня 2014 року були призначені дострокові президентські вибори.

Разом з Януковичем з країни втекли його найближчі соратники — генеральний прокурор країни Віктор Пшонка, міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, міністр зі зборів та доходів Олександр Клименко. Пізніше їх заміські резиденції попали під пильне око ЗМІ. Також Верховна Рада оголосила про повернення до Конституції 2004 року, у відповідності до якої в Україні встановлювалась парламентсько-президентська форма правління. Тоді ж ВРУ призначила Турчинова ще й виконуючим обов’язки президента.

Депутати опозиційних партій вимагали прийняття інших жорстких дій, зокрема заборони Комуністичної партії. Партія регіонів та комуністи відмовчувались. Парламент призначив нового міністра внутрішніх справ та генерального прокурора, що відчайдушно почали наводити порядок в державі. Посилено формувався й новий склад уряду, переважно з представників «Батьківщини».

З формуванням уряду потрійна опозиція (або ж як її називали «три в одному») фактично припинила існування. Представники партії «УДАР» Віталія Кличка залишились без міністерських портфелів, хоча до «групи впливу» Кличка входили в.о. міністра оборони Ігор Тенюх, в.о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця та голова СБУ Валентин Наливайченко. Кличко заявив, що його партія зосередиться на підготовці до президентських виборів, тому брати участь у формуванні уряду не буде.

22 лютого з в’язниці була звільнена Юлія Тимошенко. Вона негайно вилетіла до Києва. Наступного дня Леді Ю вийшла до майданівців, сподіваючись, що її зустрінуть як тріумфаторку. Проте тріумф не відбувся. Юлю зустріли неоднозначно: одні — з радістю, інші — з недовірою. Принцеса Майдану 2004 року не стала королевою Майдану 2014 року. Відтак Тимошенко відправилась на лікування до Німеччини. Її політичні перспективи сучасниками оцінювалися по-різному: одні пропонували їй залишити політику, інші радили боротись за президентське крісло. Останнє було більше до снаги Леді Ю.

За рішенням нової влади загони «Беркуту» та МВС були виведені з Києва. Всю провину за те, що відбулось на Майдані перед втечею Януковича, нова влада переклала на силові структури. Зокрема за рішенням уряду було ліквідовано одіозний «Беркут», офіцерів і бійців якого звинуватили у злочинному перевищенні службових повноважень. Частина «беркутівців» втекла до Криму та перейшла на бік Росії, прийнявши російське громадянство. Пізніше Росія використала їх для організації сепаратистських заворушень на сході України. Практично все керівництво МВС, як в центрі, так і на місцях, звільнилось. Зрозуміло, це привело до саботажу міліцією, що залишилась, своїх безпосередніх обов’язків. Закликана охороняти громадський порядок, міліція фактично самоусунулась від несення служби, спокійно спостерігаючи, як на площах тих чи інших міст представники різноманітних політичних формувань били та принижували один одного.

Київські події реально налякали партію влади, яка 22 лютого з ініціативи харківського мера Михайла Добкіна вирішила скликати з’їзд так званого «Українського фронту», на який з’їхалися депутати місцевих рад південно-східних областей України та Криму, переважно з Партії регіонів. З народних депутатів на з’їзд приїхали Вадим Колесніченко та Олег Царьов. Окрім того, на з’їзді як гості були присутні губернатори сусідніх російських областей — Бєлгородської, Курської, Воронезької, Ростовської, а також делегація Російської Держдуми. З’їзд проходив в оточеному прихильниками Євромайдану харківському Палаці спорту. Навколо будівлі люди скандували «Схід та Захід разом!», «Банду — геть!», «Зеку — нари!», «Харків, вставай!», «Міліція з народом, а мусора з уродом!» та багато інших. Тому працювалося з’їзду нелегко.

Президент Янукович, що втік з Києва, залишивши дружину в Донецьку, прибув до Харкова з новою подругою. Він планував виступити на з’їзді та очолити похід Сходу України на Київ. Проте на з’їзд Янукович не з’явився, а звернувся до народу з відео зверненням, де заявив, що є законно обраним президентом країни і підписувати видані за час його відсутності рішення Верховної Ради не збирається (про що Рада, власне, Януковича не просила).

Всупереч очікуванням, харківський з’їзд не став проголошувати різких заяв стосовно територіальної цілісності України та прийняв ні до чого не зобов’язуючу угоду, де не обмовились ані про «автономію», ані про «федералізацію» України. Все звелося до тексту, автори якого констатували: «Враховуючи події останніх днів у Києві, органи місцевого самоуправління на місцях беруть на себе відповідальність за забезпечення порядку на місцях до моменту встановлення конституційного порядку та законності, а також легітимності нової влади». Власне, через цю постанову учасників харківського з’їзду і назвали «сепаратистами», оскільки делегати поставили під сумнів легітимність і конституційність центральної влади.

Організатори з’їзду явно нервували, квапили виступаючих і закликали депутатів вийти до ворожо налаштованих людей, що зібрались поруч з Палацом спорту. Кудись зникли харківські керівники Михайло Добкін та Геннадій Кернес, залишивши вельми здивованими запрошених ними гостей з Росії. За кілька днів вони знову з’явилися в Харкові, пояснивши свою таємничу відсутність терміновим службовим відрядженням. Згодом Добкіна звільнили з посади голови Харківської ОДА та посадили під домашній арешт, а Кернесу висунули низку обвинувачень (які він не визнав). Тоді ж його також посадили під домашній арешт, який, однак, не був дуже суворим. А в кінці квітня, під час ранкової пробіжки, на Кернеса було здійснено замах. Із тяжкими вогнепальними пораненнями його доправили до лікарні, а згодом перевезли до Ізраїлю, де хірурги врятували його життя.

Янукович у своїх відеозверненнях запевнив свій народ, що буде з ним «до самої смерті» та спробував через Харків, Донецьк та Луганськ разом зі своєю подругою (не плутати із залишеною у Донецьку законною дружиною) покинути Україну, однак прикордонні служби його не випустили. Тоді президент рушив до Криму, звідки його «етапували» до Росії, в Ростов-на-Дону. Це провінційне російське місто й стало тимчасовою резиденцією «колишнього легітимного». Вочевидь, до Москви Януковичу російський уряд потикатись заборонив. Із кінця лютого по квітень екс-президент час від часу з’являвся на прес-конференціях у Ростові та робив різні заяви щодо ситуації в Україні, закликаючи Росію «поновити законність» в його країні. Насправді на той момент Янукович вже був політичним трупом. Напевне через це преса неодноразово повідомляла про те, що Янукович нібито помер.

Нова українська влада, яку не визнала Росія, але визнали країни Західної Європи та США, а також чисельна українська діаспора за кордоном, почала здійснювати перші кроки. 27 лютого Верховна Рада призначила на посаду прем'єр-міністра України Арсенія Яценюка. Спікер парламенту та виконуючий обов'язки президента України Турчинов тоді ж підписав у Раді указ про призначення Яценюка прем'єр-міністром та попросив його пересісти до урядової ложі. У своєму зверненні до парламенту новий прем'єр заявив, що країна знаходиться в небезпеці, казна з вини колишнього уряду порожня, але курс на європейську інтеграцію буде непорушним. Терміново сформували новий уряд. 16 членів уряду були представниками Західної України. Троє представляли Південний Схід, четверо були уродженцями Росії. Не ввійшли до складу уряду представники Партії регіонів, Комуністичної партії та партії «УДАР». Тільки четверо із представлених в уряді мали досвід державної діяльності. Семеро були членами «Батьківщини», четверо — «Свободи», інші були безпартійними. Майдан мав свою квоту у новому уряді: міністрів культури, спорту, освіти та охорони здоров'я. Юлії Тимошенко вдалося пролобіювати своїх кандидатів: спікера парламенту Олександра Турчинова, прем'єр-міністра Арсенія Яценюка, міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та міністра енергетики Юрія Продана. Особисто Арсеній Яценюк створив своє окреме лобі з міністрів економіки та юстиції, економічного розвитку та голови Національного банку. Петру Порошенку (одному з неформальних лідерів опозиції) вдалося провести до уряду «своїх» віце-прем'єрів Віталія Ярему та Володимира Гройсмана, на яких він міг розраховувати у тому разі, якщо переможе на президентських виборах. Незважаючи на те, що Віталій Кличко відмовився від участі в уряді, він впливав на представників урядового «силового блоку»: міністра оборони адмірала Тенюха (який формально був членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода»), міністра закордонних справ Андрія Дещицю, а також на новопризначеного голову СБУ Валентина Наливайченка.

Пройшовши ритуал «погодження» через мітингове «чистилище» Майдану, уряд відчайдушно взявся за роботу. Головним завданням було залатати ті діри, що утворилися в державному бюджеті внаслідок дій попередньої влади. Три мільярди доларів, виділених Росією для уряду Януковича, закінчувались, нові кредити новій українській владі Росія надавати відмовилась. Тоді український уряд звернувся за допомогою до ЄС та США. Основні фінансові засоби — 17 мільйонів доларів — міг виділити Міжнародний валютний фонд у разі дотримання Україною певних політичних та економічних умов. Яценюк звернувся до США та ЄС з проханням заблокувати активи «сім’ї» Януковича та інших представників попередньої української влади в закордонних банках, що швидше за все було зроблено, проте про повернення цих коштів Україні поки що не йшлося. Також підняли питання про повернення до державного бюджету грошей, вивезених олігархами за кордон, однак ця ініціатива не мала розвитку — в ній не були зацікавлені перш за все олігархи.

Донецький клан

Після усунення «сім’ї» Януковича від владного керма в Україні запанували політичні сили, що дістали підтримку олігархів. Власне, це були ті ж самі олігархи, які в минулому підтримували старий уряд (відкрито) та опозицію (таємно). Розрахунок завжди базувався на тому, що з правлячою більшістю треба дружити, а опозиційну меншість — підтримувати. Оскільки у разі повалення влади прийде підтримувана тобою опозиція, твої економічні інтереси все одно будуть враховані. Гасло «Старих олігархів геть, хай живуть нові!» не було проголошене лише з тієї банальної причини, що влада в Україні постійно змінювалася, та олігархи залишалися. Частина олігархів з цілковитим комфортом й далі засідала в парламенті: 20 найбагатших членів Верховної Ради володіли загальним капіталом у 8,6 млрд доларів. Половина з цього капіталу припадала на депутатів В. Новинського, П. Порошенка, К. Жеваго та С. Тігіпка.

Це явище зародилося в епоху становлення незалежності та переділу власності між основними гравцями на політичній сцені — колишніми президентами та прем’єрами, керівниками спецслужб і силовими міністрами, основним заняттям яких було покращення добробуту, проте не держави в цілому, а тільки власного. Консолідований капітал українських олігархічних груп за оцінками спеціалістів складав понад 83 млрд доларів. Основними «рушійними силами» української політики та економіки були та й донині залишаються донецький та дніпропетровський клани. «Донецькі» переживали свій ренесанс тричі — в часи Юхима Звягільського, Володимира Щербаня та Віктора Януковича.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Третя світова: Битва за Україну» автора Фельштинський Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 12 Зміна влади чи зміна олігархій?“ на сторінці 1. Приємного читання.