Розділ 15 Чи хочуть війни росіяни?

Третя світова: Битва за Україну

Чи хочуть війни росіяни?

Узагальнення завжди ризиковані. Однак без узагальнень у цій книзі неможливо обійтися. Чи хочуть росіяни війни? З обмовкою, що не всі росіяни хочуть війни і що багато росіян не хочуть війни, можна зробити висновок, що до 2014 року у Росії утворилася ситуація, коли більшість росіян погодились підтримувати свій уряд, що став на шлях великої війни. Росіянам (в більшості) несподівано для Європи, та навіть для себе особисто, закортіло, щоб їх боялись — як завжди боялись радянських солдат у Європі.

Незасвоєні Путіним уроки Першої та Другої світових війн

Коли закінчилася Перша світова війна та обговорювалися умови мирного договору, американський президент Вільсон висунув Німеччині досить м’які умови капітуляції. Однак Франція та, значно менше, Англія категорично наполягали (й наполягли) на достатньо жорстких умовах, які б гарантували, що Німеччина ніколи не зможе піднятись економічно та стати джерелом нової війни у Європі. Так з’явився Версальський мирний договір у тому вигляді, що нам відомий. Пройдуть роки. Напишуть томи про те, що Друга світова війна розпочалася через принизливий для Німеччини Версальський договір та нестримний апетит Франції, яка ставила собі за мету будь-якою ціною перешкодити відродженню Німеччини. Напевно, автори цих книг мають рацію.

Так що перший поштовх для приходу до влади в Німеччині Гітлера — принизливий для Німеччини Версальський договір, що став підґрунтям для зросту націоналізму та приходу до влади націонал-соціалістів. Другий поштовх — абсолютна впевненість правої, консервативної частини населення та армії у тому, що Німеччина програла війну через «удар у спину». Такий термін тоді з’явився в Німеччині, а сам удар нанесли німецькій армії революціонери та комуністи. Прихильники вказаної версії в чомусь виявилися праві. Листопадове революційне повстання у Німеччині 1918 року послабило позиції німецької армії та уряду, й без того не вельми сильні тоді, восени 1918 року.

Тут варто додати, що німецькі соціал-демократи взяли деякі уроки у російської революції 1917 року. В Росії соціал-демократи — меншовики та есери — ситуативно об'єднались з більшовиками для боротьби не стільки з реальною, скільки з ними ж надуманою «контрреволюцією» та в результаті віддали владу більшовикам. У Німеччині соціал-демократи об'єдналися з армією, тобто з контрреволюцією, та вгамували спартаківців-комуністів — і до влади в Німеччині на хвилі розгромленої революції 1918 року прийшли саме німецькі соціал-демократи.

На долю демократичного уряду Веймарської республіки 1919–1932 рр. припав (через програну війну та її наслідки й через нездійсненні фінансово-економічні умови Версальського миру) важкий період. В результаті — за наявності абсолютної свободи німецької преси у 1920-ті роки — демократія виявилася скомпрометованою самими ж соціал-демократами, яких населення, що мало повну свободу слова, зробило відповідальними за всі економічні негаразди.

Але найголовнішою передумовою приходу нацистів до влади стала третя причина — національне питання. У випадку з Німеччиною його можна розбити на дві течії: першу — відродження німецької нації, об'єднання всіх німців в межах однієї імперії, й другу — боротьба зі світовим єврейством, насамперед з євреями Німеччини.

Існували й передумови другого рівня, що сприяли приходу нацистів до влади. По лінії Комінтерну Сталін проголосив головним ідеологічним ворогом міжнародного комуністичного руху німецьких соціал-демократів. Вдумаймося: німецькі соціал-демократи у Веймарській республіці ледве стояли на ногах під тиском фінансово-економічних умов Версальського договору. Радянський Союз нібито природно мав підтримати цей слабкий демократичний уряд з урахуванням нової небезпеки, що насувається — крайнього націоналізму. Небезпеки не теоретичної, а цілком реальної. В Італії фашисти вже були при владі. Так що підстави вважати, що фашизм — реальна загроза — існували. Відповідно до комуністичних догм Маркса та Леніна націоналізм є головним ворогом міжнародного комунізму. Та все одно Сталін змусив німецьких комуністів разом з нацистами виступати разом у спільних акціях проти соціал-демократичного німецького уряду. Якби комуністи підтримували соціал-демократів, вони б дістали більшість у Рейхстазі (німецькому парламенті) й Гітлеру ніколи не вдалося б прийти до влади, оскільки до влади він прийшов не внаслідок революції чи перевороту, а легальним шляхом. Однак Сталін дав німецьким комуністам цілком протилежні вказівки: вони мали всіма силами підтримувати нацистів і разом з ними виступати проти соціал-демократичного уряду Німеччини.

Стратегія Сталіна щодо революції у Німеччині відрізнялася й від прямолінійного підходу Маркса та Троцького, які розраховували на повстання німецького робочого класу, й від антифранцузьких планів Леніна, який прагнув штовхнути німців на створення «фронту на Рейні». Сталін хотів знищити всі центристські політичні групи й протиставити один одному тільки нацизм та більшовизм. Він справедливо вважав, що основною силою світової революції є СРСР, а всі інші іноземні компартії виконують допоміжні функції. В рамках такої програми у 1929–1939 рр. всі сили радянської комінтернівської та зовнішньої політики щодо Німеччини спрямували на підрив Веймарської республіки, на пряму підтримку нацистських страйків, на провокування збройних зіткнень із демократією. На думку Сталіна, Гітлер у Німеччині та й на всій території Європи мав відіграти роль «криголама революції», що розчищає дорогу комуністам. Тому, починаючи з 1933 року основним завданням Сталіна став союз із німецькими мілітаристами й Гітлером, а тактика «єдиного фронту» в Європі у 1934–1939 рр. для Сталіна виконувала лише функцію прикриття політики підготовки до угоди з нацистами.

Якби Сталін планував увійти в союз з Англією та Францією проти Німеччини, він вів би відкриті переговори з Німеччиною й таємні — з Францією та Англією. Проте Сталін планував укласти угоду саме з Гітлером. Тому відкриті переговори він вів з Англією та Францією, а таємні — з нацистським урядом. На цьому тлі Європу приголомшив удар, який пізніше історики порівнюватимуть лише з початком Другої світової війни: «мюнхенська змова».

«Мюнхенську угоду» підписали Франція та Англія для того, щоб запобігти війні. Остання відчайдушна спроба мирно налаштованих Франції та Англії полягала в тому, щоб принести в жертву частину Чехословаччини, разом з тим умиротворити Гітлера й зберегти за будь-яку ціну мир у Європі. До 1938 року ситуація в Європі для західних демократій була катастрофічною. В Італії владу захопив Муссоліні. У Німеччині — Гітлер. В Іспанії — Франко. Австрія вже припинила своє існування: в результаті «аншлюсу» вона стала частиною німецької імперії. У Португалії та Угорщині влада теж опинилася в руках диктаторів.

Формально існував договір між Францією, Чехословаччиною та СРСР. У разі нападу Німеччини на Чехословаччину чехословацький уряд зобов’язувався офіційно звернутися до Франції та СРСР з проханням про надання військової допомоги. У всіх радянських книжках є детальні описи, як саме Радянський Союз готувався надати допомогу, скільки дивізій СРСР нараховував, скільки літаків та танків стояло напоготові… Проте у вересні 1938 року через Чехословаччину ніхто не хотів та й не готовий був воювати: ні Франція, ні Англія, ні Радянський Союз, ні навіть сама Чехословаччина. Президент Чехословаччини Едуард Бенеш в критичний момент дійсно послав Сталіну телеграму, формально просячи Радянський Союз надати допомогу, передбачену договором. Однак, відповіді на цю телеграму Бенеш вчасно не отримав. Радянський уряд тягнув з відповіддю. Незабаром Бенеш надіслав нову телеграму, в якій оповіщав Сталіна, що Чехословаччина прийняла умови капітуляції й від військової допомоги Червоної армії відмовляється.

Зрозуміло, що радянський уряд на той момент воювати з Гітлером через Чехословаччину не планував. Переговори щодо радянської військової допомоги Чехословаччині велися Сталіним виключно для того, щоби отримати дозвіл Польщі на проходження до чехословацького кордону. Окупація Польщі була комплексом Сталіна. Антипольський комплекс Сталіна можна порівняти тільки з антисемітським комплексом Гітлера. Поляки це добре розуміли й згоди на прохід радянських військ через Польщу не давали, бо вони усвідомлювали, що Червона армія, ввійшовши одного разу на територію Польщі, вже ніколи не покине її. На це вказували уроки російсько-польських відносин.

На поляків чинили тиск Франція, Англія, Чехословаччина та Радянський Союз, проте поляки впустити радянські війська не погодилися. (Те ж саме, тільки вже без Чехословаччини, повториться у 1939 року на переговорах радянського уряду з Францією та Англією щодо пакту про взаємодопомогу в разі агресії Німеччини. Радянський Союз знов ухвалить рішення підписати договір з Францією та Англією, але за згоди Польщі на прохід радянських військ через її територію.)

Радянський Союз справді не межував з Німеччиною, Францією та Чехословаччиною. Але чому, власне, Франція та Англія наполягали на дотриманні умов Версальського договору впродовж 1920-х років та не оголошували війну Гітлеру у 1938 році через вимогу нацистів віддати Німеччині Судетську частину Чехословаччини, населену переважно етнічними німцями? Чому довелось погоджуватися на «поділ» Чехословаччини? Насамперед тому, що Англія та Франція не хотіли виглядати перед своїми виборцями, як ми сьогодні сказали б, агресорами. Через судетських німців, тобто етнічних німців, які жили в Чехословаччині та хотіли приєднання до Німеччини, починати Другу Світову війну в 1938 році Європа не була готова. Втім, у березні 1939 року через окупацію Гітлером решти Чехословаччини Європа також не готова була розпочати війну. Навіщо воювати, якщо сама Чехословаччина здається без опору!

Тут саме час повернутися до зовнішньополітичних планів Сталіна й до «криголама революції» Гітлера. У березні 1939-го Гітлер не ризикував великою війною. Він знав, що через недогризки Чехословаччини велику війну ніхто не розпочне. Він взагалі не вірив вже у велику війну. З окупацією Чехословаччини у березні 1939 року Гітлер вирішив всі зовнішньополітичні завдання, що стояли перед рейхом. Крім однієї: знищення європейського та світового єврейства. Етнічні німці об'єднувались у межах імперії. Німецька економіка зростала. Всі обмежувальні статті Версальського договору з плином часу анулювали (Гітлер просто перестав їх виконувати). Власність німецьких євреїв експропріювали. Євреїв позбавили всіх прав, вигнали з рейху або арештували й відправили до таборів. Саме в цей момент, коли малою кров'ю Гітлер домігся для Німеччини всього, чого хотів, Сталін запросив Гітлера до перемовин. Це запрошення було відкритим та демонстративним. 3 травня 1939 року голова Раднаркому В.М. Молотов, росіянин за національністю, змінив на посту наркома закордонних справ єврея М.М. Литвинова, з яким Гітлер через свій антисемітизм ніколи б не сів за стіл переговорів.

Заміна єврея Литвинова на росіянина Молотова стала сигналом від Сталіна про готовність розпочати серйозні перемовини з німецьким урядом. Цей сигнал почули, запрошення прийняли. Гітлер, звичайно, знав про польський комплекс Сталіна та про безкінечні звернення радянського уряду до польського з вимогою дозволити Червоній армії прохід через польську територію. Гітлер розумів, що Сталін хоче загарбати Польщу. Тому напасти на Польщу без попередньої угоди зі Сталіним щодо розподілу польської території Гітлер не ризикнув.

Зміст серпневих угод 1939 року між Гітлером та Сталіним, якщо брати до уваги Польщу, передбачав, що радянські та німецькі війська одночасно атакуватимуть польські кордони та зітруть польську державу з політичної карти світу. Німеччина в такий спосіб уникне великої війни, оскільки за співучасті СРСР в розподілі Польщі Франція та Англія не ризикнуть виконувати умови договору про взаємодопомогу, не прийдуть на допомогу до Польщі, а дотримуватимуться чехословацького сценарію.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Третя світова: Битва за Україну» автора Фельштинський Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 15 Чи хочуть війни росіяни?“ на сторінці 1. Приємного читання.