Розділ 14 «Російська весна» у Кремлі та в південно-східній Україні

Третя світова: Битва за Україну

«Російська весна» у Кремлі та в південно-східній Україні

Після кримських березневих подій 2014 року у південно-східній Україні заговорили про «бандерівську загрозу». Основою для таких побоювань стали численні заяви націоналістичної партії «Свобода» та представників «Правого сектора» про те, що після Києва вони підуть на Схід. Однак ані на українську столицю, ані на Схід праві партії не пішли. А на президентських виборах кандидат від «Правого сектора» набрав 0,7 % голосів (для порівняння — український олігарх єврейського походження Вадим Рабінович набрав 2,27 % голосів виборців, тобто виявився втричі популярнішим).

Під час Євромайдану у Києві та на Сході України відбулися мітинги прихильників Євромайдану, що вимагали приструнити олігархію та повалити режим Януковича. Однак, з часом, гасла протестувальників на південному сході почали змінюватися, хоч ані соціальний, ані етнічний склад населення регіону не змінився. Південно-східна Україна ставала базою боротьби проти «бандеризації» України, а процес пробудження там громадської активності отримав назву «Російської весни».

Насправді «російська весна» була справжньою російською диверсійною операцією, що проводилась в Україні російськими спецслужбами з метою дестабілізації політичної ситуації. З лютого 2014 року в операції «Російська весна» брали участь три сили: місцева російська агентура та агенти впливу; місцеві проросійські «сепаратисти» та «ополченці»; кадрові диверсанти спецпідрозділів російських ГРУ та ФСБ, з тих, яких в радянські часи відправляли до Африки та Латинської Америки для влаштування там заколотів та громадянських війн. Тільки говорити тепер можна не португальською чи іспанською, а рідною російською, що значно спрощувало роботу диверсантів та ускладнювало боротьбу з ними правоохоронним органам України. Проміжною ціллю «російської весни» стало розв’язання інформаційної війни, провокація міжетнічних, міжрелігійних та міжрегіональних зіткнень та створення умов для введення в Україну російських військ для окупації спочатку частини України, а згодом і всієї її території. Звичайно, за політичну та геополітичну мету операції правила ліквідація української державності.

Детонатором вибуху «російської весни» на південному сході України послужила відміна Верховною Радою України Закону про регіональні мови, що давав російськомовним українцям практичну можливість використовувати російську мову як офіційну на південному сході України та в Криму. Непродумане рішення українських парламентарів в буквальному сенсі підірвало Крим та південний схід, а «російська весна» поширилася Україною перш за все під зручним для Росії гаслом захистити російську мову та російськомовне населення від «засілих у Києві бандерівців».

Розпочатий у Києві та в Західній Україні процес захоплення прибічниками Євромайдану обласних адміністрацій, знесення пам’ятників Леніну, споруджених на території країни радянським режимом, відсторонення від влади губернаторів та мерів міст, самосуди та побиття, зокрема прив’язування до «ганебного» стовпа губернатора Волині правили за факти початку «бандерівського наступу». Для жителів східних областей зазначені дії не здавались правильними, хоча до початку «російської весни» Януковича та його клан вони також недолюблювали.

На цьому тлі розпочатий 22 лютого 2014 року у Харкові на з’їзді місцевих органів влади «процес об’єднання» південного сходу України охопив Харківську, Донецьку, Луганську та Запорізьку області. Радикальні елементи південного сходу також почали захоплювати обласні адміністрації, будівлі Служби безпеки та МВС. Зовнішньо протести та заворушення дзеркально відображували аналогічні січневі-лютневі протести в Західній Україні. Однак мали інший зміст. У Харкові на з’їзді пролунали заклики до місцевих органів влади взяти владу в регіонах у свої руки. Київ розцінив це як заклики до сепаратизму. Прибічників вказаного руху стали називати «сепаратистами», хоча безпосередньо ані на з’їзді, ані на перших демонстраціях у Харкові, Донецьку та Луганську заклики до сепаратизму не звучали. Вони пролунали пізніше — після того, як серед протестувальників почали з’являтися молоді та агресивні люди, які прибули з Росії, переважно з прикордонних з Україною областей Російської Федерації — Білгородської, Воронезької та Ростовської.

Поступово ситуація стала загострюватися та виходити з-під контролю. Доходило до взаємного побиття активістів. Агресивність проявляли швидше не євромайданівці, а проросійськи налаштовані мітингувальники, з добрим фізичним вишколом. В битвах брали участь не стільки проросійські громадські організації, як організації на зразок харківського «Оплоту», що згуртував у своїх лавах спортсменів, професіональних вуличних та рингових бійців, що займалися східними бойовими одноборствами та вміли не лише розмахувати кулаками, але й бейсбольними бітами. Згодом дані організації, як правило, відходили, зокрема до Донбасу, та вливалися там у лави озброєної місцевої самооборони, яку підтримували російські військові, що їх перекинули на південний схід України з Росії та Криму.

Протести на Південному Сході набували все більш й більш антиурядового характеру. Чулись постійні заклики до повалення «київської хунти» (термін було введено в обіг російською пропагандою у березні 2014 року) та приєднання до Росії. Склад «демонстрантів» корінним чином змінився. Він поповнився найманцями з Росії, відставними офіцерами з Криму, проросійськи налаштованими «ополченцями» та навіть кримінальними елементами, що їх сепаратисти звільнили з в’язниць і СІЗО.

Якщо на початковому етапі вуличні демонстрації на південному сході країни мали мирний характер, то тепер керовані агентами російських спецслужб демонстранти перетворилися на організовані військові формування, озброєні та фінансовані з джерел невідомого походження. Під підозрою опинились: з одного боку Росія, а з іншого — колишній президент України Янукович, що переховувався в Росії, плюс його люди.

Розгорнута проти України пропагандистська війна російських ЗМІ вражала своїми примітивністю та необ’єктивністю. Однак вона виявилася достатньо ефективною, тим паче, що в пропагандистській війні активну участь на боці Росії брали видатні діячі російської культури. На противагу цьому представники української культури виступили зі зверненням до своїх російських колег та друзів із закликом «проявити повагу до прагнення українського народу продовжити творення своєї державності на правових засадах після падіння корумпованого, замішаного на крові власного народу» режиму Януковича. «У нас немає фашистів, немає екстремістів, — йшлося у зверненні, — Є велике бажання жити у вільній країні. Ми закликаємо підтримати українське в його праві відстояти свою незалежність та допомогти зупинити війну між дружніми братським російським та українським народами, зупинити військове вторгнення Росії на територію України!»

Плани Путіна

До повалення президента Януковича в Україні мало хто допускав, що Росія може розпочати військове вторгнення. Здається, таку небезпеку не передбачали ані українські військові, ані суспільство. Ситуація змінилась після російської окупації та анексії Криму. Тепер російське вторгнення на материкову Україну виглядало цілком реальним. Катерина Горчинська, головний редактор видання Kyiv Post, оприлюднила документ «Про кризу в Україні». За її словами, документ, розроблений Радою безпеки Росії та отриманий з надійного джерела, містив план окупації України. Він передбачав включення до складу Росії Криму, одинадцятьох українських областей та Києва:

«По-перше, тільки повне входження територій російських областей України, а саме: Криму, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Київської, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей до складу РФ може гарантувати мир, безпеку та процвітання їх населенню, а також надійний захист інтересів Росії. По-друге, реалізувати дане завдання можна, лише встановивши контроль над «матерью городов русских», столицею України, містом-героєм Києвом».

Документ підготували задовго до початку безладів на сході України та окупації Росією Криму. Бо він передбачав розгін Майдану та розпуск Верховної Ради для встановлення одноосібної влади Януковича. «Період хаосу» Росія планувала використати у своїх політичних інтересах, намагаючись зокрема «забезпечити нейтралізацію найвидатніших представників бандерівської опозиції», провести «стабілізаційні заходи» з метою створення сприятливих умов для подальшої участі України в інтеграційні процеси СНД та відсторонення від влади прихильників вступу України до ЄС та НАТО.

Ще на Бухарестському саміті НАТО у квітні 2008 року, за декілька місяців до російського вторгнення до Грузії, президент Путін відкрито заявив, що Україна — держава, яка не відбулась, і багато українських територій, приєднані до України Росією в різні історичні періоди, потрібно повернути. Всі учасники саміту, зокрема, американський президент Дж. Буш, сприйняли висловлювання Путіна за жарт. Не сміявся лише колишній радник президента Путіна з економічних питань Андрій Ілларіонов, який розмістив у своєму блозі статтю «План військових дій проти України». Цей пророчий текст написав не просто політолог, а російський експерт, що багато років пропрацював в Міністерстві оборони Росії.

Третій президент України Віктор Ющенко також мав переконання, що «російський план» щодо України передбачає ліквідацію її як незалежної держави. А тому наполягав на найшвидшому проведенні європейської інтеграції. Процес інтеграції здавався Ющенкові єдиною можливістю уникнути війни та зберегти цілісність України. Про це він заявив ще 21 лютого 2014 року, тобто до анексії Криму. «Розвиток російського сценарію, який полягає… [в] ескалації конфлікту… [та] створенні маріонеткового уряду — треба негайно зупинити, — заявив Ющенко. — Треба створити постійну місію Євросоюзу, яка сприятиме поверненню до європейської інтеграції як гарантії збереження цілісності України, поверненню до миру та стабільності й подальшого проведення реформ у всіх сферах. Європейськими кроками в Україні мають стати ухвалення політичної асоціації, зона вільної торгівлі та запровадження безвізового режиму. Водночас ЄС повинен ввести фінансові санкції та інші обмеження щодо організаторів терору проти українців».

Загалом недооцінка серйозності намірів російського керівництва щодо України мала глобальні наслідки. Більшість політиків, політологів, експертів та спеціалістів у сфері Росії та України вважали, що Путін не наважиться на анексію Криму. Після окупації Криму багато хто вважав, що Кремль обмежиться визнанням «незалежності Криму» та можливим його приєднанням до Митного союзу, однак все-таки не піде на анексію, а тим більше на військове вторгнення на південному сході України. Проте Путін вчинив так, як планував від початку: анексував Крим та приступив до наступного етапу: до засилання на землі України спецпідрозділів ГРУ та ФСБ для організації там «самооборони». Ось одна з перших російських інструкцій, складена для українських «сепаратистів» та «ополченців» південного сходу:

«1. Зайняті будівлі не залишати, а укріплювати. Впродовж нічної частини доби не менше 1000 озброєних осіб мають перебувати у будівлі-таборі. Чоловіки перебувають в загонах, жінки забезпечують продуктами та медикаментами. Організувати цілодобову караульну службу, створити озброєні групи швидкого реагування.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Третя світова: Битва за Україну» автора Фельштинський Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 14 «Російська весна» у Кремлі та в південно-східній Україні“ на сторінці 1. Приємного читання.