Розділ 4 Парламентські та президентські вибори, 2002-2004

Третя світова: Битва за Україну

Парламентські та президентські вибори, 2002-2004

Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко

Віктор Андрійович Ющенко був відомим пасічником і більше за владу любив бджіл. Народився майбутній третій президент України в невеликому українському селі з нічого не обіцяючою назвою Хоружівка, яке знаходилось на Сході України в Сумській області. Там він отримав середню освіту. У школі, за спогадами вчителів, він був старанним учнем, однак без амбіцій на лідерство. Після закінчення Тернопільського фінансового інституту перебував на службі в Радянській армії, а після демобілізації займав пересічні посади в колгоспній системі. Потім Ющенко працював в різноманітних підрозділах українських банків Сумської області та в Києві, став членом команди видатного фінансиста Вадима Гетьмана. Останній висунув Ющенка на керівні посади спочатку в Агропромбанку, яким керував за часів СРСР, а відтак у банку «Україна». З 1993 року, за рекомендацією Гетьмана, Ющенко став його наступником на посаді голови Національного банку України.

В НБУ Ющенкові вдалось запровадити декілька важливих реформ. На його долю випала грошова реформа при впровадженні в обіг національної валюти — гривні. Він же був ініціатором створення Державного казначейства та заснування Монетного двору в Україні. Перебуваючи під пильною опікою Вадима Гетьмана, Ющенко зрідка приймав самостійні рішення, проте взяв на себе відповідальність за проведення грошової реформи, давши населенню обіцянку, що в процесі реформ воно не постраждає. Успішне проведення грошової реформи, введення та укріплення національної валюти висунуло Ющенка у рейтинги найкращих банкірів світу, а Європейський банк реконструкції та розвитку номінував його кращим банкіром року. Популярність Ющенка стрімко росла. У зв’язку з цим він вирішив взяти участь в передвиборчій кампанії президента Кучми (на другий термін) і в кінцевому підсумку Кучма запропонував його кандидатуру на посаду прем’єр-міністра країни. Посаду віце-прем’єра в уряді Ющенка посіла Юлія Тимошенко.

Тимошенко стала урядовим куратором паливно-енергетичного комплексу. Обіймаючи цю посаду, вона вела політику, яка не влаштовувала найближче оточення президента, зокрема його зятя В. Пінчука та голову СБУ Л. Деркача, членів сімейного клану Кучми. «Донецьких» М. Азарова та В. Януковича і «київських» В. Медведчука та Г. Суркіса Тимошенко також не влаштовувала. Саме вона наполягла на реальній приватизації трьох обласних енергорозподільчих компаній (сім попередніх були приватизовані братами Суркісами за безцінь). Вона ж публічно звинуватила «Нафтогаз України» у крадіжці російського газу та приховуванні реальних заборгованостей перед Росією, що призвело до відставки керівництва корпорації «Нафтогаз України». Відтак Тимошенко наполягла на звільненні міністра палива та енергетики України Сергія Тулуба (представника донецького клану). Через розбіжності з нею вимушений був подати у відставку і міністр економіки Сергій Тігіпко, близький до дніпропетровського клану президента. Саме Тігіпко був ініціатором схеми короткострокових кредитів, коли уряд, не маючи збалансованого бюджету, позичав у приватних банків під високий процент (до 70 % річних) гроші для виплати зарплат бюджетникам та пенсій пенсіонерам. Тігіпко до цього був головою «Приватбанку» та лобіював його інтереси. Практику короткострокових кредитів припинив Ющенко, збалансувавши державний бюджет.

Окрім цього, Ющенко та Тимошенко змусили великий бізнес вивести свої імперії з тіні й розпочати виплату податків державі, відмовитися від прихованих бартерних угод, які шкодили бюджету через недоотримування коштів. Ющенко та Тимошенко добилися також, аби податкова служба на чолі з М. Азаровим була виведена з-під підпорядкування президента та підпорядковувалась урядові та персонально прем’єр-міністру. Вони ж внесли від імені уряду ще у червні 2000 року на розгляд парламенту закон, що відміняв заборону бартерних та вексельних операцій в українській енергетиці, що дозволило ушестеро збільшити надходження до держбюджету. З часом цей рішучий крок уряду Ющенка дозволив державі розплатитися з боргами перед пенсіонерами, студентами та бюджетниками. При цьому фракція «Батьківщина» (підконтрольна Юлії Тимошенко) у Верховній Раді зайняла різко антикучмівську позицію у «справі Гонгадзе», обвинувачуючи в загибелі журналіста президента.

У цій ситуації близькі до президента та київські олігархи, чиї інтереси зачепила Тимошенко, легко переконали Кучму позбутися Тимошенко перевіреним способом: підключити прокуратуру, відкрити кримінальну справу проти віце-прем’єра, скомпрометувати її і як державного чиновника, і як підприємця. За постановою Генеральної прокуратури України, у серпні 2000 року, були арештовані чоловік Тимошенко Олександр і друг дитинства Тимошенко Валерій Фалькович, які входили до керівництва компанії «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ), якою керувала Тимошенко. 5 січня 2001 року прокуратура порушила дві кримінальні справи проти самої Тимошенко, а 19 січня за поданням генерального прокурора України Михайла Потебенька Кучма підписав указ про її відставку.

Тимошенко обвинувачували в тому, що її корпорація незаконно вивезла з України понад 1 млрд 100 млн доларів. 13 лютого Тимошенко була арештована за пред'явленими обвинуваченнями. До того ж їй пред’явили обвинувачення щодо перерахування нею на швейцарські рахунки колишнього прем'єр-міністра Павла Лазаренка близько 80 млн доларів. Переказ був здійснений в той період, коли Лазаренко займав посаду прем'єр-міністра. Тимошенко звинувачували у дачі хабара. Нарешті, її звинуватили ще й у причетності до російського фінансового скандалу в Міністерстві оборони РФ, стрижневим фігурантом якого був начальник головного фінансового управління російської армії генерал-полковник Георгій Олійник. Генерала звинуватили у перевищенні службових повноважень та перерахуванні в Україні на рахунки ЄЕСУ 450 млн доларів в рахунок поставок матеріально-технічних ресурсів для російського військового відомства. Втім, Олійник незабаром був виправданий «у зв'язку з відсутністю складу злочину».

Просидівши понад півтора місяці в Лук'янівській в'язниці, Тимошенко була звільнена рішенням суду під підписку про невиїзд й переведена зі слідчого ізолятора до лікарні. У березні 2001 року, перебуваючи у лікарні, вона вимагала відставки президента Кучми і заявила, що боротиметься за пост президента країни, а підвладна їй партія «Батьківщина» приєдналась до опозиційного Форуму національного порятунку (ФНП), що також вимагав відставки президента.

Побачивши, що Тимошенко рішуче налаштована боротися, Кучма знову спробував запроторити її за грати. Прокуратура України опротестувала переведення Тимошенко до лікарні, і Київський суд постановив повернути Тимошенко до в'язниці. Ющенко, що мав намір зустрітися з колишнім віце-прем'єром у лікарні, назвав це рішення «демонстрацією сили» та закликав президента налагодити діалог з опозицією. Адвокати Тимошенко зуміли оскаржити рішення Київського суду у Верховному Суді України, і той скасував рішення про повторний арешт. Вийшовши на свободу, Тимошенко знову заявила про свій намір балотуватись на посаду президента: «Якщо я побачу на Україні справжнього лідера, який готовий життя віддати за країну… то я готова прати білизну в його виборчому штабі. Але я поки не бачу цієї команди. Я хочу сформувати її особисто».

Після публікацій в кінці 2000 року аудіозаписів про можливу причетність президента Кучми до зникнення та смерті журналіста Георгія Гонгадзе й початку масових протестів під назвою «Україна без Кучми», правління другого президента стало настільки непопулярним, що опозиційний рух підтримали 24 політичні партії і він набув всеукраїнського масштабу. Організаторами протестів стали лідер студентських заворушень 80-90-х років Володимир Чемерис та соціаліст Юрій Луценко. Маніфестанти вимагали відставки президента та його найближчого оточення — міністра внутрішніх справ, голови Служби безпеки України та Генерального прокурора, а також проведення незалежної експертизи у справі Гонгадзе. Під тиском громадськості Кучмі довелося, врешті-решт, відправити їх у відставку.

У той же час на Донбасі сталося ще одне резонансне вбивство українського журналіста, директора телекомпанії «ТОР» міста Слов'янська Ігоря Александрова. Він був по-звірячому забитий бейсбольними бітами в приміщенні власної телекомпанії. У 2000–2001 роках Александров вів телепрограму «Без ретуші», що розповідала про зв'язки донбаської міліції та прокуратури з регіональною організованою злочинністю. У черговій передачі планувалося продемонструвати відеозапис, на якому члени краматорського організованого злочинного угруповання «17 дільниця» обговорювали, скільки вони заплатили або повинні заплатити своїм покровителям в міліцейських та прокурорських погонах. Саме ця програма так і не вийшла на екрани — у липні 2001 року Александрова вбили.

Отримали розголос й інші скандали, пов'язані тепер уже з незаконною торгівлею зброєю. Спочатку Україні дісталося від США і ООН через постачання важкого озброєння македонцям, які воювали у себе в країні з албанцями. Останні, за підтримки Армії визволення Косово та американців, провели ряд успішних військових операцій в Македонії, поставивши під загрозу збереження миру всередині країни. У президента Кучми склалися досить тісні й дружні стосунки з молодим та енергійним президентом Республіки Македонія Борисом Трайковскі. Македонські дипломати, військові та бізнесмени ініціювали інтенсивні переговори з українською стороною про постачання озброєння для македонської армії. Прямої міжнародної заборони на поставки такого типу не було. Проте українські військові намагались діяти обережно, тому що Державний секретар США Кондоліза Райс під час зустрічі з Кучмою настійно переконувала українську сторону зброї македонцям не поставляти. Комісією ООН з контролю над озброєннями також була зроблена енергійна атака на українських дипломатичних представників за кордоном з метою впливати на Україну щодо цього питання. І хоча, врешті-решт, українці пообіцяли припинити поставки зброї в треті країни, Македонія, Китай та Іран зброю таки отримали. До Македонії поставляли танки Т-72 та гвинтокрили; до Китаю та Ірану — шість авіаційних крилатих ракет Х-55 великої дальності, спроможних нести ядерні боєголовки. Авторитет України як партнера у міжнародних альянсах було остаточно підірвано.

Зрозуміло, на Кучму посилився міжнародний тиск. Дії президента різко критикували. Захід тепер вже відкрито заявляв про підтримку Ющенка як альтернативної Кучмі фігури. На довершення всього, 4 жовтня 2001 року під час навчань військ ППО в Криму над акваторією Чорного моря українська ракета збила пасажирський літак ТУ-154М російської авіакомпанії «Сибір», що здійснював рейс з Тель-Авіву до Новосибірська з 144 російським та ізраїльськими пасажирами та 12 членами екіпажу на борту. Спочатку українська сторона категорично заперечувала свою причетність до катастрофи, але міжнародні експерти довели провину військового відомства України. В результаті Україна змушена була визнати свою провину. Між Росією, Ізраїлем та Україною була укладена трьохстороння угода про виплату сім'ям загиблих фінансових компенсацій, яка затягнулася на довгі роки.

У розпал політичної кризи 2001 року, до якої була втягнута велика кількість представників виконавчих структур, серед яких опинились і працівники адміністрації президента і практично весь Кабінет Міністрів, Кучма судомно шукав варіанти політичного виживання. Мільярдер Сорос запропонував тоді президенту піти у відставку та призначити своїм наступником Віктора Ющенка, якого вже відкрито підтримував Захід. Але єдиним висновком, що зробив Кучма з рекомендації Сороса, був той, що для утримання влади у своїх руках він повинен усунути усіх: як видимих, так і прихованих конкурентів, насамперед Ющенка.

Вихід з уряду Юлії Тимошенко означав неминучу відставку кабінету Ющенка. Протистояння між оточенням Кучми та урядом перенеслося до стін українського парламенту. Віктор Медведчук — віце-спікер парламенту — наполягав на формуванні коаліційного уряду, хоча законодавча база для реалізації цієї ідеї була відсутня. Ющенку він пригрозив тим, що якщо коаліційний уряд не буде сформовано, то 5 квітня 2001 року, після урядового звіту, того відправлять у відставку. Таку позицію Медведчука Ющенко назвав «хорошим прологом для дестабілізації ситуації в країні» та зажадав зустрічі з президентом і віце-спікером парламенту для обговорення висунутого ними прем'єр-міністру ультиматуму. Кучма дав зрозуміти, що підтримує в цьому питанні Медведчука та підтримує ідею створення коаліційного уряду. Однак Ющенко вирішив боротися до кінця.

Виступаючи в парламенті 26 квітня, під час розгляду питання про вотум недовіри його уряду, прем'єр-міністр заявив, що парламент йде за кланово-олігархічними угрупованнями та є їхнім рупором. Він запропонував призупинити на деякий час будь-які політичні акції для поступової передачі влади в країні іншим людям, але підкреслив, що «не піде з політики», попри те, що «демократія в Україні зазнала серйозної поразки». Ющенко тоді вимовив фразу, що в майбутньому стала крилатою: «Я піду, щоб повернутись!» Наступного дня, 27 квітня, Кучма підписав указ про його відставку, доручивши уряду виконувати свої обов'язки до моменту формування нового кабінету. Ющенко відмовився, заявивши президенту, що посада «виконуючого обов'язки не для нього».

Представники багатьох українських та зарубіжних аналітиків зійшлись на думці, що уряд Ющенка вперше за десять років незалежності України спробував економічними методами реформувати політичний устрій країни, не покладаючись на міжнародну фінансову допомогу. Уряду вдалося вирішити якщо не повністю, то частково проблему боргів по пенсіях та заробітній платі. Крім того, уряд Ющенка здійснив сміливу спробу реформування одного з найбільш корумпованих секторів економіки — паливно-енергетичного комплексу, зачепивши таємну сферу перерозподілу прибутку та витоку капіталів за кордон. Легальне та законне повернення фінансових коштів до державного бюджету і прозора приватизація найбільших промислових підприємств заклали основи промислового зростання та міжнародних економічних зв'язків України.

Відставка уряду Віктора Ющенка показала, що кланово-олігархічне оточення президента Кучми (а пізніше президента Ющенка і особливо президента Януковича, для яких характерні тимчасові консенсуси з метою перерозподілу власності) привели до формування в країні еліти користолюбців, до застою не лише економічних, а й демократичних процесів. Будь-який реформаторський уряд ставав прямою загрозою для цих людей.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Третя світова: Битва за Україну» автора Фельштинський Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4 Парламентські та президентські вибори, 2002-2004“ на сторінці 1. Приємного читання.